Ми жили разом з нею три роки, відтоді, як вона почала працювати в лікарні. Вона була чудова приятелька і дуже добра медсестра. Вміла тяжко працювати, хоч була й слабенька. Гарна медсестра. Ніколи не думала про себе.
– Вона мала нареченого?
– Так, чудового хлопця. Вони формально не були заручені, але вона вже готувала мене до того, що скоро вибереться. Думаю, що вони хотіли одружитися на Новий рік. Він уже має квартиру.
– Вони давно знайомі?
Дівчина на хвилину задумалася, обгризаючи нігті.
– Щонайменше місяців з десять. Він лікар. Кажуть, ніби дівчата стають медсестрами, щоб мати змогу вийти заміж за лікаря. Але Бріт була не така. Вона була страшенно сором'язлива і боялася хлопців. Минулої зими вона мала звільнення через хворобу, з приводу недокрів'я і загального виснаження. Тому мусила часто ходити на перевірку. І там зустріла Бертіля. І відразу закохалася. Вона любила казати, що її вилікувало кохання, а не те, чим він її лікував.
Мартін Бек розчаровано зітхнув.
– А що в цьому поганого? – підозріливо запитала дівчина.
– Нічого. А в неї було багато знайомих чоловіків?
Моніка Грангольм усміхнулась і похитала головою.
– Тільки ті, що працюють у лікарні. Вона була дуже холодна. Не думаю, щоб вона з кимось зустрічалася до Бертіля. – Вона поводила пальцем по столу, потім наморщила лоба й глянула на Мартіна Бека. – Вас що, цікавить її кохання? Яке це має відношення до справи?
Мартін Бек витяг зі спідньої кишені записника й поклав перед собою на столі.
– Поряд із Бріт Данієльсон сидів один чоловік, – сказав він. – Поліцейський, на прізвище Оке Стенстрем. Ми маємо підстави вважати, що він і панна Данієльсон знайомі і їхали в автобусі разом. Нас цікавить ось що: чи панна Данієльсон ніколи не називала прізвища Оке Стенстрема? – Він витяг із записника фотографію Стенстрема й поклав її перед Монікою Грангольм. – Ви бачили цього чоловіка?
Вона глянула на фотографію і похитала головою. Тоді взяла її в руки, придивилася пильніше й сказала:
– Так, бачила. В газетах. Хоч ця фотографія краща. – Вона повернула Мартінові Беку фотографію і додала: – Бріт не знала цього чоловіка. Я можу майже заприсягтися, що не знала. Вона б нізащо не дозволила нікому, крім нареченого, проводжати себе додому. Це просто не в її натурі.
Мартін Бек сховав записника.
– Може, вони були приятелями і…
Моніка Грангольм енергійно похитала головою.
– Бріт була дуже порядна, дуже несмілива і, як я вже казала, майже боялася хлопців. До того ж була по вуха закохана в свого Бертіля і навіть не поглянула б на іншого. Ні як на доброго приятеля, ні якось інакше. Я була єдина, кому вона звіряла свої таємниці, звичайно, крім Бертіля. Вона мені все розповідала. Шкода, комісаре, але ви напевне помилилися.
Моніка Грангольм відчинила сумочку й витягла гаманця.
– Я вже мушу йти до своїх діток. Їх тепер у мене сімнадцятеро.
Вона почала порпатись у гаманці, але Мартін Бек простяг руку й зупинив її.
– За це платить держава, – сказав він.
Коли вони знов стояли біля огорожі лікарні, Моніка Грангольм сказала:
– Вони, звичайно, могли бути знайомі з дитинства чи зі школи і зустрілися в автобусі випадково. Таке я ще припускаю. Бріт до двадцяти років жила в Еслеві. А звідки той поліцай?
– Із Гальстагаммара, – сказав Мартін Бек.
Він нерішуче подав їй руку, про всяк випадок не скинувши рукавиці.
– Подякуйте державі за пригощення, – сказала Моніка Грангольм і сягнистою ходою рушила до лікарні.
XVI
Машина Гунвальда Ларсона стояла на Тегнергатан перед будинком номер сорок. Мартін Бек глянув на годинник і штовхнув вхідні двері.
Було двадцять хвилин на четверту, а це означало, що Гунвальд Ларсон, який звичайно ніколи не спізнювався, сидів уже в пані Ассарсон двадцять хвилин. І за цей час, мабуть, устиг вивідати, як жив директор Ассарсон ще відтоді, коли ходив до школи.
Гунвальд Ларсон мав свій спосіб допиту: починав із самого початку і поступово вивідував усе. Цей спосіб міг дати добрі наслідки, але був нудний і забирав багато часу.
Двері до квартири відчинив літній чоловік у темному костюмі і сріблястій краватці. Мартін Бек назвав себе і показав службове посвідчення. Чоловік простяг йому руку й відрекомендувався.
– Туре Ассарсон. Я брат… брат убитого. Заходьте, ваш колега вже прийшов.
Він почекав, – поки Мартін Бек роздягся, і пройшов поперед нього у високі подвійні двері до вітальні.
– Маріє, люба, це комісар Мартін Бек.
Вітальня була велика й досить темна. На низькій жовтій канапі, щонайменше триметрової довжини, сиділа худа жінка в чорній вовняній сукні й тримала в руках чарку. Вона відставила чарку на низький чорний столик з мармуровою стільницею, що стояв біля канапи, і простягла руку, граційно зігнувши її в зап'ястку, ніби для поцілунку. Мартін Бек незграбно потиснув її розслаблені пальці й невиразно промурмотів:
– Співчуваю вам, пані Ассарсон.
З другого боку мармурового столика стояло троє низьких рожевих крісел, і в одному з них сидів Гунвальд Ларсон з досить дивним виразом обличчя. Аж тоді, коли Мартін Бек, на ласкаве запрошення пані Ассарсон сів теж у крісло, він збагнув, що так пригнічувало Гунвальда Ларсона.
Оскільки в такому кріслі можна було випростатись лише горизонтально, а розмовляти лежачи було б смішно, Гунвальд Ларсон зігнувся майже навпіл і почував себе дуже незручно. Обличчя в нього почервоніло з натуги, і він люто поглядав на Мартіна Бека з-поміж колін, які стриміли перед ним, наче дві альпійські вершини.
Мартін Бек спершу підігнув ноги на лівий бік, потім на правий, далі схрестив їх і хотів сховати під крісло, але воно виявилося надто низьким. Врешті він також зігнувся навпіл, як Гунвальд Ларсон.
Тим часом вдова спорожнила чарку і простягла її швагрові, щоб він їй налив знову. Той пильно глянув на неї, тоді пішов і взяв з бічного столика карафку й чисту чарку.
– Можна вам запропонувати чарочку вишнівки, комісаре? – запитав він.
І не встиг Мартін Бек його спинити, як він налив чарку й поставив її перед ним на столик.
– Я саме запитав пані Ассарсон, чи вона не знає, чого її чоловік опинився в тому автобусі в понеділок увечері, – пояснив Гунвальд Ларсон.
– А я відповіла те, що вже казала одному з ваших колег, який був настільки нетактовний, що прийшов допитувати мене через секунду після того, як я дізналася про чоловікову смерть. Відповіла, що не знаю.
Вона підняла чарку в напрямку Мартіна Бека і одним духом випила. Мартін Бек спробував дотягтися до своєї чарки, але на кілька сантиметрів не дотягнувся і знов занурився в крісло.
– Ви знаєте, де ваш чоловік був звечора? – запитав він.
Пані Ассарсон поставила чарку і взяла оранжеву сигарету з золотим краєчком із зеленої скриньки на столі. Перше ніж швагер підніс їй запаленого сірника, вона встигла пом'яти сигарету в пальцях і стукнути нею кілька разів об віко Скриньки. Мартін Бек побачив, що вона не зовсім твереза.
– Так, знаю, – відповіла пані Ассарсон. – Він був на зібранні. Ми пообідали о шостій, потім він одягнувся і десь о сьомій пішов.
Гунвальд Ларсон витяг з нагрудної кишені клапоть паперу та кулькову ручку і, колупнувши нею у вусі, запитав:
– На зібранні? Якому?
Ассарсон глянув на невістку і відповів за неї, бо вона мовчала:
– Це була така товариська спілка. Вони звали себе "верблюдами". Спілка складалася з дев'яти членів, які підтримували знайомство між собою відтоді, як ще вчилися в морській кадетській школі. Вони звичайно збиралися в директора Шеберга на Нарвавеген.
– Вони звали себе "верблюдами"? – недовірливо перепитав Гунвальд Ларсон.
– Так, – мовив Ассарсон. – Вони звичайно віталися словами: "Як поживаєш, старий верблюде?" І так назвали й свою спілку – "Верблюди".
Вдова невдоволено глянула на свого швагра.
– Це була ідейна спілка, – сказала вона. – Вони займалися добродійництвом.
– Яким, наприклад? – запитав Гунвальд Ларсон.
– Це таємниця, – відповіла пані Ассарсон. – Навіть ми, дружини, не знаємо. Декотрі інші спілки теж так роблять. Не розголошують своїх таємниць.
Мартін Бек відчув, що Гунвальд Ларсон дивиться на нього.
– Ви знаєте, коли директор Ассарсон пішов від директора Шеберга?
– Так, я не могла спати і близько другої години пішла вихилити чарочку на сон. Тоді я й побачила, що Єсти нема вдома, й зателефонувала Гвинтові. Атож, ми так прозиваємо директора Шеберга. Він сказав, що Єста пішов від нього о пів на одинадцяту.
Вона замовкла й погасила сигарету.
– Як ви гадаєте, пані Ассарсон, куди міг їхати ваш чоловік автобусом сорок сьомого маршруту? – запитав Мартін Бек.
– Звичайно, їхав кудись у справах. Він був дуже енергійний і віддавав своїй фірмі багато часу… тобто Туре також співвласник фірми… Могло бути, що якісь справи він залагоджував і вночі. Наприклад, з тими клієнтами, що приїздили з провінції і в Стокгольмі тільки ночували, а тому й…
Вона наче не знала, що їй казати далі, і, піднявши порожню чарку, почала крутити її в руках.
Гунвальд Ларсон щось записував. Мартін Бек випростав одну ногу й заходився розтирати коліно.
– У вас є діти, пані Ассарсон? – запитав він.
Пані Ассарсон поставила чарку перед швагром, щоб той налив їй, але він, не дивлячись на невістку, відставив чарку геть. Вона блимнула на нього, насилу підвелася і струсила з сукні попіл.
– Ні, комісаре Пек, нема. На жаль, мій чоловік не міг подарувати мені дитину.
Хвилину вона невидющим поглядом дивилася кудись повз Мартіна Бека. Потім кілька разів поволі кліпнула очима й перевела погляд на нього:
– Ваші батьки американці, комісаре Пек? – спитала вона.
– Ні, – відповів він.
Гунвальд Ларсон і далі писав. Мартін Бек витягнув шию і зазирнув у його папірець. Він весь був помальований верблюдами.
– Вибачте, комісаре Пек і Ларсон, але я мушу йти, – сказала пані Ассарсон і непевним кроком рушила до дверей. – Отже, до побачення, мені було дуже приємно. – Вона заточилася й зачинила за собою двері.
Гунвальд Ларсон сховав ручку й папірець з верблюдами і виборсався з крісла.
– З ким він спав? – запитав він, не дивлячись на Ассарсона.
Той злякано глянув на зачинені двері й відповів:
– З Єйнар Ульсон, секретаркою з нашої контори.
XVII
Не можна було сказати нічого втішного про ту неприємну середу.
Як вони й сподівалися, вечірні газети викопали історію зі Шверіном і подали її у великих репортажах, нашпигувавши їх різними подробицями й саркастичними зауваженнями на адресу поліції.
"Слідство вже застрягло на місці.