Я не вилетів тільки тому, що "не робив так, як інші". І я зважував кожне своє слово. Пам'ятаю, як один новенький репортер з дурного розуму розповів їй— історію про іншого редактора, щоб доскочити її ласки. Історія була правдива й тому дуже смішна Йшлося про одного працівника з ідеологічного відділу, який прийшов до редактора відділу культури одного з найбільших журналів і сказав, що Август Стріндберг — чудовий письменник і його п'єсу "Панна Юлія" напевне можна буде надрукувати в ілюстраціях, якщо її трішки опрацювати й викинути з неї класову різницю та [81] інші незрозумілі місця. Редактор глибокодумно насупився, а далі й питає: "То як, ти кажеш, він зветься?" — "Август Стріндберг, наче сам не знаєш". А той йому каже: "Тьху, чорт, згадав. Ну гаразд, скажи йому, нехай загляне завтра в "Гранд-отель" десь о дванадцятій. Ми поснідаємо й заразом побалакаємо про гонорар". Репортер узяв та й розповів їй усе те. А вона зміряла його крижаним поглядом і каже: "Що тут смішного?" А через дві години він уже збирав свої манатки.
Оповідач знов захихотів. Комісар Єнсен —звів очі й так само без ніякого виразу подивився на нього.
— Ну, а зараз почнеться найцікавіше. Завдяки своїй несосвітенній дурості тій відьмі пощастило за півроку вдвічі збільшити наклад. Сторінки журналу заповнювали зображеннями собак, котів, вазонів, гороскопами й френологією, порадами, як ворожити на кавовій гущі, як поливати пеларгонію, жодна кома не стояла там, де треба, та люди однаково його купували. Ви розумієте чому? Та крихта, що звалася текстом, була така мізерна й наївна, що її можна хіба зрівняти з тим, що пишуть тепер. Мені, хай йому чорт, не дозволяли, наприклад, написати слово "локомотив", не пояснивши, що це така машина на колесах, яка їде по залізній колії і тягне за собою вагони. А для шефа концерну то була велика, блискуча перемога. Всі в одно вихваляли його за надзвичайну сміливість і передбачливість, запевняли, що його вчинок зробив революцію в пресі і заклав підвалини сучасної журналістики.
Він знов ковтнув з пляшки.
— Усе йшло чудово, тільки одна ложка дьогтю псувала бочку меду — сторож. Він так запишався своєю новою посадою, що не зміг приховати, як вона йому дісталася. Але довго на ній не втримався. Через півроку він загинув, вилазячи з кабіни безперервного ліфта. Кабіна застрягла між двома поверхами, а як він почав вилазити, рушила далі. Його просто перерізало навпіл. Знаючи, який він дурний, найпростіше було взяти на віру, що лихо сталося з його власної вини.
Господар притиснув долоні до вуст і закашлявся довгим, прикрим кашлем. Коли напад кашлю минув, він повів далі:
— А та відьма скаженіла з кожним роком дужче. Вона трохи обтерлася, і претензії п збільшилися. Журнал заповнили фасони якихось чудернацьких суконь. Ходила чутка, що вона бере хабарі у фабрикантів. Нарешті їм таки пощастило її спекатися, але за дуже велику ціну. Шефові довелося викласти чверть мільйона готівкою, щоб вона погодилась [82] кинути службу, не добувши до пенсії, і лишити їй повну платню.
— А ви чого пішли? — спитав Єнсен.
— Яке це має значення?
— Чого ви пішли?
Пляшка була порожня. Господар стенув плечима і збуджено пояснив:
— Мене звільнили. Без жодних церемоній. І не дали жодного єре винагороди за стільки років праці.
— На якій підставі?
— Хотіли мене спекатися. Мабуть, я був не вельми показний із себе. Не міг гідно репрезентувати видавництво. Крім того, я виписався, не здатен був вичавити з себе ні рядка, ні слова Так з усіма нами буває.
— І це була безпосередня причина?
— Ні. .
— А яка?
— Я пив просто на роботі.
— І вас відразу звільнили?
— Так. Формально вони мене не звільняли. Мій контракт був так складений, що давав їм право витурити мене коли їм заманеться.
— І ви не протестували?
— Ні.
— Чому?
— Не було сенсу. їм пощастило знайти такого директора кадрів, що раніше очолював профспілку журналістів і досі там порядкує. Він знає всі стежки — жоден простий смертний не може з ним змагатися. Захочете поскаржитися — знову ж таки до нього попадете. Як йому заманеться, так він і зробить. Хитро, правда? Але так воно всюди ведеться, їхні юрисконсульти по податках водночас працюють у міністерстві фінансів. І якщо раз на п'ять років з'явиться якась критика на їхні журнали, то будьте певні, що вони самі ж таки й написати її у своїх власних газетах. Але так усюди ведеться.
— І ви через це озлилися?
— Мабуть, ні. Минула вже та пора. Хто в наші дні здатен озлитися?
— Ви отримали диплом, як ішли з видавництва?
— Можливо. Зовні там усе делікатно робиться. Директор кадрів знає своє діло. Він усміхається, однією рукою простягає тобі сигару, а другою хапає за горло. А взагалі він схожий на жабу.
Господар уже не міг зосередитись.
— То ви отримали диплом чи ні? [83]
— А яке це має значення?
— Отримали чи ні?
— Може, й отримав.
— Він є у вас?
— Не знаю.
— Покажіть його.
— Не можу й не хочу.
— Він тут, у помешканні?
— Не знаю. А якби й тут був, то хіба його можна знайти. Ви б самі тут знайшли щось?
Єнсен озирнувся. Тоді згорнув нотатника й підвівся.
— До побачення.
— Але ви й досі не сказали, чого приходили.
Єнсен не відповів. Він узяв капелюха й вийшов з кімнати. Господар лишився сидіти серед брудних простирал, весь якийсь сірий, зіжмаканий, з сонним поглядом.
Єнсен увімкнув радіотелефон, викликав поліційиий автобус і дав адресу.
— Авжеж,— мовив він.— Зловживання алкоголем удома. Заберіть його до шістнадцятої дільниці. І негайно.
З другого боку вулиці Єнсен побачив телефон-автомат. Він зайшов до кабіни й подзвонив начальникові патруля додому.
— Домашній обшук. Негайно. Ви знаєте, що шукати.
— Слухаю, комісаре.
— Потім вертайтеся до дільниці й чекайте. Його не випускайте, поки не отримаєте від мене подальших вказівок.
— Під яким приводом?
— Під яким хочете.
— Зрозумів.
Єнсен вернувся до машини. Проїхавши п'ятдесят метрів, він зустрів поліційний автобус.
21
Крізь шпарку на листи промикувалося світло. Єнсен витяг нотатника й ще раз прочитав те, що записав: "Номер 4, художній директор, 20 років, неодружена, пішла за власним бажанням". Тоді сховав нотатника, дістав службовий знак і подзвонив.
— Хто там?
— Поліція.
— Не дуріть мені голову. Я ж сказала вже вам, що нічого не вийде. Я не хочу.
— Відчиніть.
— Нізащо! Я не хочу! [84]
— Відчиніть.
— Ідіть геть! Дайте мені, ради бога, спокій. Скажіть йому, що я не хочу!
Єнсен двічі гупнув у двері.
— Відчиніть! Поліція.
Двері відчинилися. Жінка зміряла його недовірливим поглядом.
— Ні,— мовила вона— Це вже занадто. Єнсен переступив поріг і показав знак.
— Я Єнсен, комісар шіснадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.
Жінка глянула на емальований знак і позадкувала в коридор.
Вона була зовсім молода, темнокоса, з ледь витрішкуватими сірими очима і впертим підборіддям, убрана в картату сорочку, штани захисного кольору й гумові чобітки. Вона мала довгі ноги, дуже тонкий стан і широкі клуби. А коли рухалася, то видно було, що під сорочкою в неї нічого не надягнено. Коси її були коротко підстрижені й нечесані, косметики вона, мабуть, не вживала.
Чимось ця дівчина нагадувала Єнсенові жінок на картинах з давніх часів. Важко було визначити вираз її очей. У них разом відбивалися лють, страх, розпач і рішучись, і все те однаковою мірою.
Штани в дівчини були замащені фарбою, а в руках вона тримала пензля. На підлозі посеред кімнати лежало кілька розстелених газет, а на них стояло крісло-гойдалка, яке вона, певне, лаштувалася фарбувати.
Єнсен озирнувся по кімнаті. Решта меблів теж справляли таке враження, ніби їх сюди постягувано навмисне, щоб потім пофарбувати в яскраві веселі кольори.
— То ви не збрехали,— сказала дівчина— Він до всього напустив на мене ще й поліцію. Цього ще тільки бракувало. Але я вам скажу відразу: мене ви не залякаєте. Посадовіть мене, якщо знайдете привід. На кухні в мене є пляшка вина, може, цього вистачить. Мені байдуже. Краще все що завгодно, ніж отаке цькування.
Єнсен витяг нотатника
— Коли ви пішли з роботи? — спитав він.
— Два тижні тому. Не вийшла на роботу, та й годі. У вас це мають за злочин?
— Скільки ви там працювали?
— Два тижні. Ви не могли придумати дурніших питань, Щоб мучити мене? Я ж вам сказала то нічого не вийде.
— Чого ви пішли звідти? [85]
— О господи, а ви як гадаєте? Бо не могла більше витримати, що до мене чіпляються кожної хвилини і стежать за кожним моїм порухом.
— Ви були художнім директором?
— Яким у біса директором. Я працювала у відділі інформації. У них це зветься "клейдівчина". Та я й клеїти не навчилася до пуття, як почалася та комедія.
— А що входить в обов'язки художнього директора?
— Не знаю. Здається, він сидить і перемальовує літери або й цілі сторінки з закордонних журналів.
— Чого ви пішли з роботи?
— Боже, невже й це належить до обов'язків поліції? Невже ви такі безжальні? Кланяйтеся тому, хто вас послав, і скажіть, що йому більше личить сидіти в божевільні, аніж лежати в моїй постелі.
— Чого ви пішли?
— Пішла, бо не могла витримати. Невже так важко збагнути? Він помітив мене днів за два по тому, як я прийшла на роботу. Один знайомий попросив мене сфотографуватися до якогось медичного тексту чи чого там іще. І він також побачив той знімок. До того ж я без сорому казка потяглася з ним до якогось вишуканого ресторанчика А тоді з дурного розуму запросила його до себе. Потім уночі він зателефонував, себто ВІН зателефонував до МЕНЕ й спитав, чи не знайдеться в мене пляшки вина. Я послала його до дідька. Відтоді все й почалося.
Дівчина стояла, розставивши ноги, й дивилася на Єнсена
— Що ви, на ласку божу, хочете знати? Що він сидів отут на підлозі, три години тримав мене за ногу й жалібно скавчав? І що він мало не врізав дуба, коли я врешті вирвала ногу й пішла спати?
— Не вдавайтеся до зайвих подробиць.
Дівчина шпурнула пензля в бік крісла. На чобітках лишилися червоні бризки.
— Атож,— нервово сказала вона— Кінець кінцем я могла б навіть переспати з ним. Чому ні? Треба ж спробувати хоч бодай чимось зацікавитися. Щоправда, я з ніг падала, так хотіла тоді спати, але хто б сподівався, що він оскаженіє, тільки побачивши, як я роздягаюся. Ви не можете уявити, в якому пеклі я жила ті тижні, день у день.