Потім гучно постукав, ще раз і ще. Нарешті поторсав за дужку. Двері були замкнені. Зсередини не долинало жодного звуку. Єнсен ще трохи постояв. Тим часом у помешканні задзвонив телефон. Тоді Єнсен вернувся до машини, перегорнув п'ять чистих сторінок у нотатнику й написав: "Номер 5. 52 роки, журналіст, неодружений, термін служби скінчився згідно з контрактом".
Цього разу йому пощастило: потрібна вулиця була в тому самому районі, всього за п'ять кварталів.
Будинок також дуже скидався на той, у якому він побував десять хвилин тому,— довга жовта шестиповерхова будівля, що стояла навскіс до вулиці. Такими панельними спорудами забудований був весь район.
Прізвище на табличці було наліплене з літер, вирізаних із якоїсь газети. Декотрі з них стерлися, а декотрі повідпадали, і прочитати прізвище було важко. Дзвінок працював, але, хоч Єнсен чув, як хтось вовтузився в помешканні, минуло кілька хвилин, поки його впустили.
Чоловік, що відчинив двері, видавався старшим за свої роки. До того ж був дуже неохайний: розкошлані довгі патли на голові, густий сивий заріст на обличчі. Одягнений він був у брудну жовту сорочку і в штани, що спустилися нижче клубів, а взутий у стоптані черевики. Єнсен наморщив брови. В наші часи дивно було зустріти погано вдягнену людину.
— Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.
Він вирішив не показувати свого знаку.
— Чим ви це можете посвідчити? — відразу спитав чоловік.
Єнсен показав йому емальований жетончик.
— Заходьте,— сказав чоловік. Він тримався дуже впевнено, майже гордовито.
Нелад у помешканні міг хоч кого вразити. На підлозі валявся папір, газети, книжки, гнилі помаранчі, напхані з горою торбинки на сміття, брудна білизна й немитий посуд. Із меблів там стояло кілька простих стільців, два обшарпані крісла, кривоногий стіл і канапа з неприбраною постіллю. На столі все було зсунене в один бік, мабуть, щоб звільнити місце на друкарську машинку і товстий рукопис. Усе вкривала товстим шаром сіра пилюка. Повітря було важке, просякнуте алкоголем. Господар згорнув газету і змів нею другий кінець столу. Папірці, якесь начиння й сміття попадали на підлогу. [77]
— Сідайте,— сказав він і підсунув одного стільця.
— Ви п'яні,— мовив Єнсен.
— Ні, я тільки напідпитку. Я ніколи не буваю п'яний, а напідпитку майже завжди. Але ж це зовсім інша річ.
Єнсен сів. Неголений господар нахилився до нього.
— Ви маєте пильне око, а то б не помітили,— сказав він.— Більшість цього не помічає.
— Коли ви пішли з роботи?
— Два місяці тому. А навіщо ви питаєте?
Єнсен поклав перед собою нотатника й почав гортати його. Коли він дійшов до сторінки з третім номером, господар за спиною в нього сказав:
— Бачу, що я потрапив у гарне товариство. Єнсен гортав далі.
— Мене дивує, що ви побували в тієї відьми й не здурі-ЛИ)— сказав господар і обійшов навколо столу.— Ви були в неї вдома? Я б нізащо не ризикнув.
— Ви її знаєте?
— Ще б пак! Я ж працював у журналі, як вона прийшла туди. Коли стала головним редактором. І я протримався майже цілий рік.
— Протримались?
— Я, звісно, тоді був молодший і дужчий.
Він сів на канапу, засунув праву руку під купу брудної постільної білизни й витяг пляшку.
— Коли ви однаково помітили, то далі вже байдуже,— мовив він.— До того ж, як ви вже чули, я не п'янію. Тільки стаю завзятіший.
Єнсен не зводив з нього погляду.
Господар кілька разів ковтнув з пляшки, відставив її і сказав:
— А що, власне, вам треба? ¦— Дещо з'ясувати.
— Що саме? Єнсен не відповів.
— Коли вам треба дізнатися щось про ту сатану, то вам пощастило. Мало хто знає її так добре, як я. Я міг би написати її біографію.
Він замовк, але, мабуть, не тому, що чекав на відповідь. Примружившись, він поглянув на відвідувача, тоді на вікно, майже непрозоре, таке брудне. Очі його не скаламутились від горілки, а були такі самі чуйні й пильні.
— Знаєте, як вийшло, що вона стала редактором найбільшого в країні журналу?
Єнсен нічого не сказав.
— Шкода,— промимрив господар задумливо.— Шкода, [78] що про це майже ніхто не знає. Адже її підвищення по службовій драбині — зламний момент в історії журналістики.
Хвилину в кімнаті панувала тиша Єнсен незворушно дивився на господаря й крутив у руках авторучку. В очах його не було навіть тіні зацікавлення.
— А знаєте, ким вона була, поки стала редактором? Господар масно захихотів.
— Прибиральницею. А знаєте, де вона прибирала? Єнсен намалював маленьку п'ятикутну зірочку на чистій
сторінці нотатника.
— У найсвятішому місці. На тому поверсі, де був кабінет шефа концерну. Як вона туди дісталася, я не знаю, але напевно не випадково.
Він нахилився й підняв пляшку.
— Вона могла б усього домогтися. Вона, бачите, була гарненька, таки справді гарненька, вража личина, всім так здавалося до першої розмови з нею.
Він ковтнув горілки.
— Тоді в кабінетах прибирали після роботи. Прибиральниці приходили о шостій. Усі, крім неї. Вона з'являлася на годину раніше, коли шеф здебільшого сидів у своєму кабінеті. Він звичайно відпускав секретарок о п'ятій, щоб йому ніхто не заважав, а тоді годину ще робив щось. Бозна-що. Але можна собі уявити,— додав він і подивився у вікно.
У кімнаті потемнішало. Єнсен глянув на годинника. Було чверть на сьому.
— Рівно чверть на шосту вона відчиняла двері до його кабінету, заглядала туди, казала: "Ох, перепрошую!" — і зачиняла знов. Коли він ішов додому, чи в туалет, чи ще кудись, то завжди встигав помітити, як вона зникає за рогом коридора.
Єнсен розтулив рота й хотів щось сказати, але стримався.
— Вона була особливо знадлива ззаду. Я добре пам'ятаю, який вона мала вигляд. Носила блакитну сукню, білі черевички на дерев'яній підошві й білу хустину на голові і завжди ходила без панчіх. Мабуть, щось почула, бо я пам'ятаю, як тоді гомоніли, ніби шеф не може байдуже дивитися на підколінні ямки в жінок.
Господар підвівся, почовгав до стіни й клацнув вимикачем.
— Відколи шеф почав скрізь натикатися на неї, справа пішла швидше. Він на таке дуже ласий. Кажуть, буцімто він завжди починає з того, що відрекомендовується,— от йолоп, га? А що було далі, ви знаєте? [79]
Лампочка під стелею була товсто вкрита пилюкою і світила тьмяно й непевно.
— Вона ніколи йому до пуття не відповідала. Тільки промимрить щось і витріщить на нього очі козулі. І так щоразу.
Єнсен домалював ще одну зірочку, шестикутну.
— А шефові вона не сходила з думки. Він уже до всього вдавався. Пробував дізнатися її адресу, та дарма. Хтозна, де вона тоді мешкала. Кажуть, він навіть посилав своїх людей за нею назирці, але їй щастило втекти від них. Далі вона почала приходити на чверть години пізніше й завжди його заставала. Приходила що день, то пізніше, а він усе сидів і вдавав, ніби щось робить. Аж нарешті...
Він замовк. Єнсен почекав півхвилини, тоді звів очі й без будь-якого виразу глянув на нього.
— Розумієте, шеф зовсім знавіснів. Одного вечора вона з'явилася аж о пів на дев'яту, коли решта прибиральниць уже скінчили роботу й пішли. В кабінеті не світилося, але вона знала, що шеф там, бо помітила на вішалці його пальто. І от вона почала ходити коридором, стукаючи своїми дерев'янками, а тоді взяла відро, зайшла до кабінету й зачинила двері.
Господар тихенько захихотів, ніби заквакав.
— Ну, що там було! — сказав він.— Шеф стояв за дверима в самій спідній сорочці. Він заревів, накинувся на неї, порвав сукню, перекинув відро і повалив її на підлогу. Вона пручалася, кричала і...
Господар замовк і переможно глянув на відвідувача
— І як ви гадаєте, що було далі?
Єнсен щось пильно роздивлявся на підлозі. Не видно було навіть, чи він слухає.
— Тієї хвилини нічній сторож, звичайно, у формі, з в'язкою ключів на животі, відчинив двері й посвітив ліхтариком. Побачивши, хто там, він перелякався на смерть, грюкнув дверима й кинувся навтіки, а шеф подався за ним. Сторож ускочив у ліфт, і шефові теж пощастило вскочити, поки зачинилися двері. Він гадав, що сторож зчинить галас, але той сердега тремтів з жаху, боячись, що його виженуть з роботи. Вона, звичайно, все вирахувала, знала до секунди, коли сторож обходить поверх і фіксує час на контрольних годинниках.
Господар забулькав, притлумлюючи сміх, і з надміру почуттів занурив руки в купу білизни.
— Уявіть собі: шеф концерну стоїть у ліфті в самій сорочці, а поруч із ним — спаралізований жахом сторож при повній формі, в кашкеті, з ліхтариком, палицею і великою [80] в'язкою ключів, причепленою до паска Так вони доїхали майже до паперового складу, аж котрийсь схаменувся, зупинив ліфт, натиснув іншу кнопку, і, вони знов почали підійматися. Та поки поїхали вгору, сторож устиг зробитися комендантом будинку, хоч навіть словом не озвався.
Оповідач замовк. Вогонь в його очах погас, і він сумно повів далі:
— Колишнього коменданта звільнили за те, що він не вмів добирати кадри. Ну, а тоді почалися переговори, і вона все розіграла як по нотах, бо через тиждень ми дізналися з наказу, що нашого головного редактора звільнено, а за чверть години вона вкотилася до редакції, і почалася така веремія...
Оповідач, мабуть, раптом згадав про пляшку і обережно ковтнув з неї.
— Бачите, журнал наш був непоганий, але розходився погано. Хоч ми писали тільки про самих принцес і про те, як найкраще пекти тістечка, а все ж він був надто складний для загалу, і навіть ішла мова про те, що його треба закрити. Але...
Він допитливо глянув на відвідувача, щоб налагодити з ним кращий контакт, але не зміг спіймати його погляду.
— Вона вчинила справжній погром. Практично порозганяла всіх працівників, а натомість набрала феноменальних ідіотів. Відповідальним секретарем вона призначила якусь перукарку, що ніколи не бачила крапки з комою. Коли їй потрапила на очі друкарська машинка, вона прийшла до мене й спитала, що то таке, а я так тремтів за свою посаду, що не насмілився й рота розтулити. Пригадую, я сказав, що то нова вигадка різних там інтелігентів.
Він урвав свою розповідь і хвилину сидів, мовчки рухаючи беззубими щелепами.
— Та відьма ненавиділа все причетне до інтелігентності, а з її погляду інтелігентністю було геть усе, і насамперед уміння гарно висловлювати свої думки на папері.