З подвір'я долинав крик і ще якийсь гамір — напевне, щось трапилось, але Єнсен не звертав на те уваги й не підійшов до вікна
Через чотири години й двадцять хвилин задзвонив телефон.
— Усе ясно,— сказав слідчий.— Листа посилав не він, але я з ним довго наморочився.
— А як протокол?
— Готовий і підписаний.
— Мотиви?
— Мабуть, гроші. Хоч це він і досі відмовляється визнати. [61]
— Відпустіть його.
— Передати справу до суду?
— Ні.
— Може, витрясти з нього, хто йому давав гроші/
— Ні.
— Тепер уже було б не важко.
— Ні, —сказав комісар Єнсен.— Немає потреби.
Він відклав трубку, порвав картку з зірочками й викинув клапті в кошик. Тоді взяв список із дев'ятьма пронумерованими прізвищами, розгорнув нову сторінку в нотатнику й написав: "Номер 2. 42 роки, репортер, розлучений, пішов за власним бажанням".
Потім Єнсен поїхав додому, роздягнувся й ліг, нічого не з'ївши й не випивши. Згага вже його не пекла, він дуже стомився, та все одно довго не міг заснути.
Минув уже п'ятий день, і минув марно-марнісшько.
17
— То був не він,— сказав комісар Єнсен.
— Не розумію. Як не він? Адже він сам признався?
— Він усе вигадав.
— І сам розповів про це?
— Так, потім.
— Отже, ви стверджуєте, що той чоловік узяв на себе злочин, якого не зробив? Ви певні цього?
— Так.
— Ви з'ясували, навіщо він так повівся?
— Ні.
— Вам не здається, що це слід з'ясувати?
— Немає потреби.
— Може, воно й краще,— сказав начальник поліції ніби сам до себе.— Єнсене!
— Слухаю.
— Ваше становище тепер кепське. Наскільки мені відомо, завдання знайти злочинця не скасоване. А лишилося тільки дві доби. Ви впораєтеся за цей час?
— Не знаю.
— Якщо вам не пощастить розплутати цю справу до понеділка, я не ручуся за наслідки. Я сам їх не можу уявити. Варто мені вам про це нагадувати?
— Ні.
— Ваша невдача може зашкодити й мені.
— Розумію.
— Коли вже справа обернулася в такий несподіваний [62] бік, то надалі, звичайно, треба ще суворіше дотримуватися таємниці, ніж досі.
— Розумію.
— Я покладаюся на вас. Ну, хай вам щастить. Начальник поліції зателефонував майже в той самий час,
що й минулого ранку, але цього разу комісар Єнсен уже був одягнений. Уночі він спав не більше як дві години, проте почував себе бадьоро й навіть відпочив. Тільки вода з медом не заспокоїла його тупого голоду, під грудьми млоїло дедалі дужче.
— Треба перейти на варену їжу. Завтра або щонайпізніше післязавтра.
Ці слова Єнсен сказав сам до себе, вже спускаючися сходами. Хоч узагалі він не мав такої звички — розмовляти з самим собою.
Невеличкий дощ розтопив сніг, а стовпчик ртуті піднявся на кілька градусів вище від нуля. Хмари розійшлися, і сонце світило холодним білим світлом.
На шістнадцятій дільниці ще не впоралися зі своїми вранішніми справами. Біля дверей до підвалу стояв сірий блискучий автобус, що розвозив п'яниць, затриманих утретє, до лікарні й на примусову роботу, а в самому підвалі поліцаї виганяли з камер сонних арештантів. Поліцаї були бліді, аж сірі, стомлені після важкої ночі. Перед дверима довгою мовчазною чергою стояли ті, кого відпускали додому,— вони мали пройти перевірку й отримати на дорогу укол.
Єнсен спинився коло лікаревого столика.
— Як минула ніч? — запитав він.
— Нормально. Тобто трохи гірше, ніж учорашня. Єнсен кивнув.
— Знову смертельний випадок. Одна жінка.
— Ага.
— Вона крикнула з камери, що коли й пила, то тільки для того, щоб піти з життя, а поліція їй перешкодила. Я прийшов запізно.
— Що ж вона зробила?
— Торохнулась головою об стіну й розбила собі череп. Таке нелегко зробити, але ж бачите — зробила.
Лікар підвів очі на Єнсена. Повіки в нього почервоніли й підпухли. Єнсен відчув горілчаний дух. Навряд чи він лишився від арештанта, якому лікар щойно дав укол.
— На це треба сили й міцної волі,— повів далі лікар.— Та й покриття зі стіни треба було здерти.
Майже всі звільнені стояли, заклавши руки в кишені і байдуже похнюпивши голови. На їхніх обличчях не було вже ні страху, ні відчаю, сама тільки порожнеча. [63]
Єнсен вернувся до свого кабінету, дістав із шухляди картку й зробив дві нотатки: "Поліпшити покриття на стінах. Замінити лікаря".
У кімнаті він уже не мав ніяких справ і відразу пішов.
Було двадцять хвилин на дев'яту.
18
До околиці від центру треба було їхати кілька миль у південному напрямку, і належала вона до тієї категорії, що їх експерти міністерства комунального господарства називають звичайно "районами самознесення".
її забудовано в пору житлової кризи: навколо автобусної зупинки й так званого ділового центру симетрично розставлено тридцять висотних будинків. Тепер автобусний маршрут скасували, і майже всі крамниці позачинялися. Просторий брукований майдан обернувся на кладовище машин, а будинки були заселені хіба що на двадцять відсотків.
Єнсен насилу знайшов потрібну адресу, спинив машину й вийшов із неї. Будинок мав п'ятнадцять поверхів, тиньк місцями обсипався, місцями почорнів від вологи. Бруківка перед входом була всіяна скалками з розбитих шибок, а дерева й кущі підступали вже до самого бетонованого підмурка. Видно було, що незабаром їхнє коріння порозлупує бруківку.
Ліфт не працював, і Єнсенові довелося пішки підійматись на дев'ятий поверх. Сходи були холодні, неприбрані й погано освітлені. Подекуди двері стояли відчинені так, як їх лишили колишні мешканці, і крізь них видно було засмічені, зі шпарами на стелі й на стінах кімнати, де гуляв протяг. Із тих помешкань, яких господарі ще не кинули, тхнуло кухонним чадом і долинали гучні голоси з телевізорів — саме передавали ранкову програму. Мабуть, стіни й перекриття не мали ніякої звукоізоляції.
Після шостого поверху Єнсен уже засапався, а коли дійшов до дев'ятого, груди йому здавило й закололо в правому боці. Минуло кілька хвилин, поки він віддихався. Потім дістав свій службовий знак і постукав у двері.
Господар відчинив зразу й здивувався:
— Поліція? Я вже кілька років цілком тверезий.
— Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи. [64]
— І що?
— Маю до вас кілька запитань.
Чоловік здвигнув плечима. Він був худорлявий, охайно вбраний, з погаслим поглядом.
— Заходьте,— сказав чоловік.
Помешкання було стандартне, і меблі також. На стіні висіла полиця з десятком книг, а на столі лежали хліб, масло, сир та газета і стояла чашка з кавою.
— Прошу, сідайте.
Єнсен озирнувся довкола. Помешкання дуже нагадувало його власне. Він сів і вийняв ручку й нотатника.
— Коли ви пішли з роботи?
— Торік у грудні, якраз перед різдвом.
— За власним бажанням?
— Так.
— Ви довго працювали в концерні?
— Так.
— Чого ви пішли?
Чоловік надпив кави, тоді глянув на стелю.
— То довга історія. Навряд чи вона вас зацікавить.
— Чого ви пішли?
— Ну гаразд. Я не маю секретів, але важкувато буде пояснити що й до чого.
— Спробуйте.
— Насамперед те, що я пішов за власним бажанням,— не зовсім правда.
— Поясніть.
— Навіть якби я пояснював кілька днів, то ви, мабуть, однаково не зрозуміли б. Тож я можу тільки поверхово викласти перебіг подій.
Він помовчав.
— Але спершу я хотів би довідатись, навіщо це вам. Мене в чомусь підозрюють?
— Так.
— Ви, звичайно, не скажете, в чому?
— Ні.
Господар підвівся й підійшов до вікна.
— Я перебрався сюди, як цю околицю тільки почали заселяти. Не так і давно. А невдовзі після того я перейшов працювати в концерн, можна сказати, мене туди привів нещасливий випадок.
— Нещасливий випадок?
— Доти я працював у іншому журналі, ви його, мабуть, не пам'ятаєте. Його видавали соціалістична партія і об'єднання профспілок, і то був останній великий журнал у країні, Що не залежав від концерну. Він мав свої амбіції, зокрема З•2" [65] культурні, хоч уже тоді становище на цьому фронті почало гіршати.
— Культурні амбіції?
— Авжеж, журнал захищав справжнє мистецтво й поезію, друкував літературні твори тощо. Я не фахівець у тих речах, сам я репортер і мав справу з політичними та соціальними проблемами.
— Ви були соціалістом?
— Я був радикалом. Чи, краще сказати, належав до крайнього лівого крила соціалістів, але сам про те не здогадувався.
— Ну?
— Справи наші йшли не найкраще. Журнал майже не давав прибутку, але й збитків не мав. У нього було чимале коло читачів, що вірили йому. І взагалі він був єдиною противагою журналам концерну, боровся з ними, чинив опір концернові й видавництву не тільки на своїх сторінках, а вже самим своїм існуванням.
— Як?
— Полемічними статтями, передовими й критичними виступами. Чесно й відверто. Господарі Дому, звичайно, ненавиділи його й відплачували йому по-своєму.
— Як?
— Випускали ще більше безликих масових серій і розважальних тижневиків, а крім того, спритно використовували нахили сучасної людини.
— Які нахили?
— Краще дивитися на малюнки, аніж читати, а як уже читати, то цілком порожню писанину, а не статті, що змушують думати, хвилюватися, ставати на чийсь бік. На жаль, уже й тоді так стояли справи.
Господар і далі стояв коло вікна, спиною до відвідувача.
— Це явище зветься розумовими лінощами. Кажуть, що це неодмінний наслідок телевізійної доби,— хвороба, якою треба перехворіти.
Над будинком загув літак. За кілька миль на південь від будинку був аеродром. Звідти щодня вилітали великі групи людей провести за кордоном свою щорічну відпустку у спеціально виділених на це й відповідно устаткованих місцях. Ті подорожі були приступні з усіх поглядів. Єнсен і сам раз був зважився на таку мандрівку, але вдруге він нізащо не поїхав би.
— Це було в ті часи, коли багато хто й далі вважав, що послаблення статевої активності пов'язане з радіоактивними опадами. Пам'ятаєте?
— Так. [66]
— Ну, а з нашими читачами концерн не міг дати собі ради. Хай то було й не дуже ішіроке коло, але згуртоване. Воно складалося з людей, яким журнал був потрібен. Для них він був останньою продухвиною. Мабуть, видавництво найдужче ненавиділо нас саме через це. Але нам здавалося, що вони не здолають нас.— Він обернувся й глянув на Єнсе-на.— Далі буде ще складніше. Я ж казав, що так просто цього не можна пояснити.
— Розповідайте. Що було далі?
Господар ледь усміхнувся, вернувся до канапи й сів.
— Що було далі? Таке, що ніхто не сподівався. Вони просто купили нас гамузом.