Морське вовченя

Томас Майн Рід

Сторінка 2 з 37

Що й казати, нам було весело.

Так ось що трапилося зі мною. Одного разу рано-вранці я пішов на ставок, узявши з собою кораблик. Нікого з моїх товаришів там ще не було. Проте я спустив на воду свій шлюп і рушив навколо ставка, щоб зустріти його на другому боці.

Вітру майже не було, шлюп плив дуже повільно, і я неквапливо йшов берегом. Виходячи з дому, я не забув про своїх улюблених лебедів. Признаюсь, що моя любов до них не раз змушувала мене робити маленькі крадіжки: шматки хліба, від яких відстовбурчувались мої кишені, я потай брав дома з полиці.

Як би там не було, але в той день я приніс кілька шматків і, вийшовши на високий берег, зупинився.

Усі шестеро лебедів гордовито підпливли до мене. Витягнувши голови і неспокійно чекаючи хліба, вони стежили за кожним моїм рухом, бо знали, що я покликав їх недарма.

Я знайшов лозину, розщепив її на кінці, всунув туди хліб і почав розважатися, дивлячись, як птахи намагаються схопити поживу.

Шматок за шматком зникав з лозини, і я майже зовсім спорожнив кишені, коли раптом брила землі обвалилась у мене під ногами, і я шубовснув у воду.

Впав я з гучним сплеском, наче великий камінь, і, як камінь, пішов би на дно, коли б не опинився серед лебедів, ошелешених усім цим не менше ніж я.

Не скажу, що я не розгубився, але, підкоряючись інстинкту самозбереження, властивому кожній живій істоті, я спробував урятуватись, розмахуючи руками і намагаючись схопитися за що-небудь. Потопаючі хапаються навіть за соломинку, але я схопився за кращу річ, ніж соломинка, — за лапу найбільшого і найсильнішого лебедя.

Одразу, як тільки я впав у ставок, в очі й вуха мені набралось води, і я майже не тямив, що роблю. Спочатку я чув тільки плескіт і крики переляканих лебедів, але наступної миті збагнув, що схопився за лапу птаха, і він тягне мене по воді. У мене вистачило глузду не випустити лапу, і, швидше ніж я розповів вам усе це, ми подолали більшу половину відстані до протилежного берега, що, зрештою, було не так вже й багато. Лебідь навіть не плив, він скоріше летів, б'ючи по воді крилами і допомагаючи собі вільною лапою. Страх подвоїв його сили й енергію, бо інакше він не зміг би волочити за собою таку вагу, хоч був і дужий. Важко сказати, скільки це тривало. Гадаю, що не більше хвилини. Лебідь ще міг протриматись над водою досить довго, але мої сили швидко вичерпалися. Вода лилася мені в рот і ніздрі, бо я раз у раз занурювався з головою і майже непритомнів. Моя рука мала от-от випустити лебедя.

Раптом, на превелику радість, я відчув, що доторкнувся колінами до чогось твердого. Це були камінці та рінь на дні ставка, і я здогадався, що опинився на мілкому місці. Лебідь, рятуючись від не зрозумілої йому небезпеки, перетнув ту частину ставка, де було глибоко, і притяг мене на мілину.

Я не вагався ні хвилини. Страшенно радіючи, що закінчив свою мандрівку на живому буксирі, я випустив птаха. Лебідь, звільнений від моєї ваги, з пронизливим криком негайно знявся високо в повітря й полетів.

Щодо мене, то я одразу ж намацав дно, став на ноги і, чхаючи й відпльовуючись, побрів до берега. Незабаром я вже був на твердій землі.

Ця пригода так перелякала мене, що я навіть не став шукати свій шлюп. Не думаючи, як він закінчить плавання, я щодуху кинувся бігти і зупинився тільки дома біля печі, щоб висушити одяг, з якого ще стікала вода.

Розділ III

ПІДВОДНА ТЕЧІЯ

Не подумайте, що випадок на ставку навчив мене триматися далі від води. Зовсім ні! Однак те купання виявилось корисним для мене з іншого погляду: я зрозумів, що небезпечно потрапляти на глибокі місця і треба вміти плавати. Досі мені це й на думку не спадало. Небезпека, якої я ледве уник, змусила мене прийняти певне рішення, а саме — навчитися плавати.

Мати схвалила мій намір, те ж саме писав мені з далеких країн батько. Він навіть порадив, як треба вчитися, щоб добре плавати. Мені тільки цього й треба було, і я гаряче взявся до діла, сподіваючись стати першокласним плавцем. В теплу погоду один або два рази на день після уроків я вирушав до моря і борсався у воді, як молодий дельфін. Старші хлопці, які вже вміли плавати, дали мені кілька уроків, і незабаром я спізнав велику втіху, коли зміг уперше пропливати трохи на спині без сторонньої допомоги. Я добре пам'ятаю, що дуже пишався своїм першим плавецьким подвигом.

Дозволь мені, юний читачу, дати тобі добру пораду: вчись плавати! Це корисне вміння може згодитися тобі швидше, ніж ти гадаєш. Необхідність у ньому може виникнути зовсім несподівано. Хто знає, може, тобі доведеться застосувати його, рятуючи своє життя.

В наші часи люди піддають себе небезпеці знайти смерть у воді значно частіше, ніж колись. Майже всі їздять по морях, океанах і великих річках, і важко навіть уявити, скільки людей щороку ризикує життям, вирушаючи в подорож у справах або для розваги. Багато хто з них, не вміючи плавати, гине під час штормів.

Звичайно, я не скажу, що людина — хай навіть найкращий плавець, — опинившись у морі далеко від берега, посеред Атлантичного океану, наприклад, або посеред Ла-Маншу, може доплисти до суходолу. В цьому їй не пощастить. Але є інші можливості врятуватись. Можна доплисти до човна, якоїсь дошки, ящика або порожньої бочки. І є дуже багато випадків, коли рятуються саме в такий простий спосіб. Крім того, на місце катастрофи може прибути інший корабель, і доброму плавцеві треба тільки протриматись на воді, поки його підберуть. А ті, хто не вміє плавати, підуть на дно.

До того ж ви повинні знати, що здебільшого кораблі зазнають аварії не посеред Атлантичного океану і взагалі не у відкритому морі. Рідко буває, що море лютує, "реве", як кажуть моряки, так що хвилі розбивають корабель на дрізки. Такі випадки винятково рідкі, вони становлять мізерну частину катастроф, що трапляються недалеко від берега або майже на березі. Саме біля берега розбивається, найбільше кораблів, і саме тоді гине дуже багато людей, чого майже не було б, якби всі вміли плавати. Не минає й року, щоб сотні людей не потонули за кабельтов[3] від берега; цілі кораблі з усім, що на них є, — емігрантами, солдатами, моряками, — ідуть на дно, і лише кілька добрих плавців залишаються в живих. Такі самі нещасні випадки трапляються на річках завширшки в якихось двісті ярдів.[4] Та ви й самі, мабуть, чули, скільки людей тоне щороку навіть у вузькій холодній річці Серпентайн.[5]

Усі знають про це, і доводиться тільки дивуватися з легковажності людей і їхнього небажання вчитись плавати.

Гідне подиву й те, що уряд не змушує молодь навчатися цієї простої речі. А втім дивуватися нема чого, бо у всі часи основне завдання уряд бачив у тому, щоб обкладати народ податками, а не вчити його.

Проте мені здається, що для уряду було б зовсім неважко примушувати всіх мандрівників по морю запасатися рятувальними поясами. Я згодний довести, що з допомогою цього простого й дешевого предмета щороку можна врятувати тисячі людей. І ніхто не буде бурчати, що рятувальний пояс дорогий і незручний.

Урядовці наполегливо дбають про те, щоб стягти з мандрівників гроші за нікчемний клапоть паперу, що його називають закордонним паспортом. Як тільки ви заплатили за нього, їм стає байдуже, чи швидко ви і ваш паспорт підете на морське дно.

Отже, юний читачу, хоче цього уряд чи ні, скористайся з моєї поради і стань гарним плавцем. Не барися, починай цю справу негайно, як тільки видасться тепла погода, і потім уже не марнуй жодного погожого дня. Стань плавцем перше, ніж виростеш. Коли ти станеш дорослим, то не матимеш ні часу, ні можливості, ні бажання вчитися плавати. А тимчасом, не вміючи плавати, ти можеш кілька разів утонути доти, як на верхній губі у тебе з'явиться перший пушок.

Особисто я кілька разів був на волосинку від такої смерті. Стихія, яку я любив найбільше, наче поставила собі за мету будь-що зробити мене своєю жертвою, і я міг би дорікнути морю за невдячність, якби не знав, що воно неживе і не відповідає за свої вчинки. І от одного разу я легковажно "поклав йому голову на груди", довірився хвилям.

Сталося це через кілька тижнів після мого вимушеного купання в ставку. І дарма, що тоді вже трохи вмів плавати, я був дуже близько від того, щоб назавжди припинилось моє знайомство з морем.

Друга пригода мала місце вже не на ставку, де плавали лебеді, бо він служив прикрасою парку і був особистою власністю. Купатися в ньому було заборонено.

Але людям на морському узбережжі не потрібні ставки та озера, купатися вони можуть у морі. В нас, як і у всіх прибережних селах, був свій пляж. Природно, мої перші уроки плавання почалися в солоній воді.

Місце, де звичайно купалися жителі села, було вибрано не зовсім вдало. Правда, пляж був чудовий, з жовтим піском, білими черепашками й рінню, але недалеко від берега проходила підводна течія, досить швидка і небезпечна. З нею могли боротися тільки досвідчені й витривалі плавці.

Жителі села розповідали, що хтось утонув, занесений цією течією у відкрите море, але ця подія трапилась давно, і про неї майже забули. Пізніше було кілька випадків, коли купальників заносило в море, але їх рятували послані навздогін човни.

Я добре пам'ятаю, як вразили мою дитячу уяву розповіді про ці події. Але найстаріші й найповажніші жителі села не любили розмовляти на цю тему. Вони або мовчки знизували плечима, або просто заперечували такі випадки. Деякі доходили навіть до того, що запевняли, ніби ніякої течії немає; інші твердили, що вона повільна і не може загрожувати життю. Проте я помітив, що батьки не дозволяли своїм дітям купатися біля місця, яке вважалося небезпечним.

Тоді я так і не зрозумів, чому мої односельчани не хочуть говорити про підводну течію та про нещасні випадки, пов'язані з нею. І навіть потім, коли я повернувся в село через сорок років, протягом яких у мене було стільки пригод, в селі так само знизували плечима і одмовчувались, як хтось згадував про підводну течію, хоч за цей час народилось нове покоління. Проте й зараз жителі села заперечують, що течія існує, хоч у мою відсутність трапилось ще кілька нещасних випадків.

Але на той час, коли я повернувся в село, я мав уже життєвий досвід, тому скоро зрозумів, у чім річ. Наше село вважається морським курортом і має деяку вигоду від приїжджих, які проводять тут влітку кілька тижнів.

1 2 3 4 5 6 7