Здається, шість чи сім, не більше. Така перспектива була жахлива. Невже мені судилося терпіти ці тортури шість чи сім днів? Та хіба я витримаю ще бодай один такий день? О, від цієї думки кров холола в жилах, і я сподівався, що смерть прийде раніше і звільнить мене під зайвих страждань.
І якраз тієї хвилини, коли я у відчаї кликав до себе смерть, я почув звук, що враз змінив напрям моїх думок і змусив забути весь жах свого становища.
О солодкий звук! Він був наче шепіт ангела милосердя!
Розділ ХХІІІ
СОЛОДКИЙ ЗВУК
Я лежав, або, вірніше, стояв, напівзігнувшись і спершись плечем на один з товстих шпангоутів, що проходив через мій закапелок і ділив його на дві майже однакові частини, Я обрав таку позу просто для різноманітності. Відтоді, як я опинився в цьому тісному приміщенні, я протягом кількох довгих днів та ночей і сидів, і стояв, зігнувшись і притулившись до чого-небудь, найбільше ж лежав то на одному, то на другому боці, а часом навіть долілиць.
Тепер, для того щоб трохи відпочити, я звівся на ноги, хоч і не міг випростатися на весь зріст, бо стеля мого приміщення буча надто низькою. Плечем я спирався на шпангоут, знайшовши для цього зручну місцинку, голова моя нахилилась уперед до великої бочки, на яку я поклав руку, а вухо мало не торкалося клепок. І саме крізь ці міцні дубові клепки до мене долинув звук, що так різко й приємно змінив мій настрій.
Визначити, що це за звук, було дуже просто: всередині бочки хлюпала вода. Вона хлюпала через качку корабля, до того ж бочка лежала боком і трохи похитувалась.
Перший сплеск води пролунав для мене, мов музика. Але ця радість була такою несподіваною, що я не наважився одразу повірити своєму слуху і вирішив перевірити, чи не помиляюсь.
Я рвучко підвів голову, припав щокою до дубових клепок і з завмиранням серця почав прислухатися. Чекати довелося досить довго, тому що качка судна була не рівномірною, а почути плюскіт води в бочці я міг тільки тоді, коли "Інка" різко нахилялася на борт. Але я чекав терпляче, і мою терплячість було винагороджено. Знову почулося: хлюп-хлюп-хлюп…
Хлюп-хлюп-хлюп! Ніяких сумнівів! У бочці вода!
Я не втримався від радісного вигуку. В ту мить я почував себе так, як людина, що довго боролася з хвилями і вже починала тонути, але, нарешті, досягла берега і зрозуміла, що врятована.
Раптовий перехід од відчаю до радості подіяв на мене так, що я мало не знепритомнів. Я відкинувся назад на шпангоут і сповз по ньому додолу, бо ноги не тримали мене.
Проте лежав я недовго. Гострий біль у змученому спрагою тілі спонукав мене до дії. Я знову підвівся й схилився перед бочкою.
Нащо? Звичайно, щоб знайти чіп, витягти його і досхочу напитися! З якою іншою метою мав би я наближатися до неї?
Та леле! Моя радість потьмарилась і зникла майже так само швидко, як і народилась. Але не відразу, а поступово, в міру того, як я обмацував бочку, всю її опуклу поверхню з кінця в кінець, дюйм за дюймом, клепку за клепкою, бо в суцільній темряві я нічого не бачив. Еге ж, минуло кілька хвилин, поки я не обмацав її і не переконався, що на моєму боці чопа немає, — він або з іншого боку, або вгорі. А якщо чіп там, то я не можу дотягтися до нього, — отже, це все одно, якби його й не було.
Шукаючи чопа, я не забув про отвір для крана. Мені було відомо, що він є в кожній великій бочці, якраз посередині, тоді як чіп знаходиться на одному з днищ. Та й отвору для крана я не знайшов. Зате я ще раз переконався, що обидва днища бочки, за винятком кількох дюймів від краю, недосяжні для мене. Одне з них було заставлене ящиком, друге — ще однією бочкою, про яку я вже згадував. Вона була таких же розмірів, що й та, яку я обмацував.
Мені спало на думку, що й у цій другій бочці може бути вода, і я "вирушив у розвідку", але мені пощастило дослідити тільки клаптик днища. І скрізь мої пальці наштовхувались на рівні дубові дошки, тверді, мов камінь.
Після цих безуспішних спроб знайти чіп або отвір для крана я знову відчув усю безнадійність свого становища і впав у відчай. Але тепер я страждав ще більше. Час від часу за якихось два дюйми від мого рота в бочці хлюпотіла вода, а я не мав можливості напитися! О, чого б я тільки не віддав за півсклянки води, за одну-єдину краплю, щоб хоч трохи промочити пересохле горло, що горіло сухим вогнем!
Якби в мене була сокира і якби висота закапелку дозволяла розмахнутися нею як слід, я розбив би цю величезну бочку і несамовито кинувся б ковтати воду. Та в мене не було ні сокири, ні чогось такого, щоб розбити її. А голими руками я нічого не міг зробити з товстими дубовими клепками, — все одно якби вони були залізні. Та якщо мені й пощастить добратися до чопа або отвору для крана, хіба я витягну їх пальцями? Я й не подумав про це в пориві першої радості.
Я невиразно пригадую, що знову сів чи скоріше впав, потім через якийсь час підвівся і ще раз обмацав бочку. Однак я не можу твердити напевно, що робив, бо питання, чи вдасться мені витягти чіп, зовсім пригнітило і приголомшило мене. Що було потім, я точно не пам'ятаю. Я, здається, знову намагався відсунути ящик, кидаючись на нього всією вагою свого тіла, але, як і перше, — марно.
Після цього я ліг на дошки, і чорний відчай огорнув мою душу. Я нічого більше не розумів і не відчував. Не можу сказати, чи довго тривало це, але одна обставина знов пробудила мене до життя.
Розділ XXIV
ДІРКА В БОЧЦІ
Я лежав на правому боці, поклавши руку під голову. Бажаючи простягнутись, я раптом відчув у себе під боком щось тверде. Спочатку я подумав, що то, мабуть, сучок на дошці або якась інша тверда річ. Мені стало боляче, і я підклав під себе руку, одночасно трохи підвівшись, щоб витягти сучок. Я здивувався, не знайшовши нічого, але наступної миті зрозумів, що предмет, який муляє мені, лежить не на дошках, а в кишені моїх штанів.
Що там у мене? Цього я не міг згадати і навіть подумав, що то рештки сухарів. Але ж сухарі я поклав у куртку, як же вони могли опинитися в кишені штанів? Я помацав кишеню; в ній лежало щось довге й дуже тверде, але все одно я не міг здогадатись, що б там могло бути, крім сухарів і сиру.
Мені довелося встати, щоб засунути в кишеню руку. І тут я все зрозумів: твердий довгий предмет, що привернув мою увагу, виявився ножем, якого мені подарував матрос Уотерс. Тоді, на пристані, я машинально засунув його в кишеню і одразу ж забув про нього.
Спочатку ця знахідка не викликала в мене особливої радості. Я тільки згадав про доброго матроса, що так відрізнявся від грубого помічника капітана. Пам'ятаю, ця ж сама думка промайнула в моїй голові й тоді, коли Уотерс давав мені ножа. Витягнувши тепер свій подарунок з кишені, я поклав його поряд, щоб він не заважав мені, і знову ліг.
Та не встиг я вмоститися, як мене осяяла блискуча ідея. Я аж підскочив, наче ліг на розпечене залізо. Але якби я ліг на залізо, то підскочив би від болю, а тепер причиною була нова радісна надія. Адже цим ножем можна прокрутити дірку в бочці й добратися до води!
Це здавалось мені досить легким ділом, і тепер я був певен, що незабаром оволодію дорогоцінним вмістом бочки.
Я квапливо пошукав навколо себе руками і знайшов ніж. Коли я брав його з рук доброзичливого матроса, то навіть не дивився на нього і не знав, який він. Тепер я почав уважно вивчати його, навпомацки звичайно. Я крутив ніж у руках досить довго і, наскільки це було можливо, визначив його форму і міцність, щоб переконатись, чи годиться він для мого задуму.
Це був великий складаний ніж з колодочкою з оленячого рога і одним-єдиним лезом. Такі ножі бувають у матросів, і носять вони їх звичайно на шиї на мотузці, засиленій в спеціальну дірочку в колодочці, його рівне лезо з гострим кінцем нагадувало бритву. Тупий бік леза був широкий та міцний, і я дуже зрадів цьому, бо розумів, що прокрутити дірку в твердих дубових клепках можна тільки міцним ножем.
Інструмент, який я тримав у руках, тільки трохи поступався долоту і цілком годився для того, що я збирався робити. Колодочка і лезо були майже однакові, і розкритий ніж мав у довжину близько десяти дюймів.
Я навмисно так докладно описую цей ніж. Своїми чудовими якостями він заслужив цього і навіть більшого. Завдяки йому я не вмер і тепер можу розповісти, у якій великій пригоді він мені став.
Отже, я відкрив ніж, провів пальцями по лезу, щоб дізнатись якої воно форми і чи можна прокрутити ним дірку, потім ознайомився з пружиною, кілька разів розкривши й закривши ножа, і, нарешті, взявся до діла.
Вас, певно, дивує, що я діяв так повільно і не кинувся одразу прокручувати в бочці дірку, щоб якнайшвидше добратися до води й напитися. Спокуса зробити саме так була велика, але мене ніколи не можна було назвати нерозважливим хлопцем, а зараз я відчував, що діяти треба особливо обачно та обережно. Я знав, що на мене чекає смерть, жахлива смерть від спраги, коли мені не пощастить добратися до вмісту бочки. Коли з ножем щось трапиться — наприклад, зламається лезо, я напевно, умру. Тому-то я так уважно вивчив свою зброю і переконався в її міцності. Проте якби я подумав над своїм становищем трохи краще, то, мабуть, діяв би з меншою обережністю. Адже якщо я й доберусь до води, що робити потім? Вона врятує мене від спраги, але що я буду їсти? Самою водою ситий не будеш. Де ж знайти їжу?
Але, як це не дивно, в той час про їжу я зовсім забув. Я ще не був голодний, а жахлива спрага змусила мене забути, що все одно від голоду я не врятуюсь. Найближча небезпека — небезпека померти від спраги, — витіснила з моєї голови думки про те, що буде далі.
На щастя, турбувався я тільки про воду і зовсім не думав про іншу небезпеку — голод.
Я вибрав на бочці місце, де клепка була злегка пошкоджена, — трохи нижче середини, — бо розміркував, що коли вона наповнена тільки наполовину, то мені доведеться прокручувати ще одну дірку. Треба з першого разу зробити її нижче рівня води.
Отже, я взявся до діла і майже одразу з радістю помітив, що прокручую товсту клепку швидко. Ніж різав чудово, і міцний дуб поступався перед ще міцнішим сталевим клинком. Потрошку, волоконце за волоконцем, дерево відступало перед вістрям ножа. Тирсу я брав пальцями і викидав, щоб дати простір лезу.
Я працював більш години — звичайно в темряві.