Містере Стренд, а у вас те саме?..
— Як вам сказати...— зітхнув Аллен.— Звичайно, в нас не недільна школа, як, наприклад, у Вермонті. Всяке буває. Авжеж, усяке.
— І з вами бувало? — Хейзен зацікавлено подався вперед.
— Було...— відповів Стренд,— Торік один хлопець погрожував мені ножем, якщо я його засиплю. Прогуляв половину уроків, а на випускному іспиті одержав тридцять два бали із ста можливих.
— І ви його не засипали?
Стренд засміявся.
— Звісно, ні. Якщо тому хлопцеві так потрібен був прохідний бал, що заради нього він ладен був мене вбити, то я подумав: він його за слуговує. Та й, зрештою, він не намагався вкрасти мого велосипеда.
Хейзен похмуро помацав пов'язку на голові.
— Ви, мабуть, мудріший від мене, — сказав він. — Ви що — й серед горлорізів бачите проблиски надії?
Стренд знизав плечима.
— Звичайно. Одначе більшість із них приречені на трагічний кінець, і він, боюся, настане дуже скоро. Ось є, приміром, у моєму випускному класі один низенький хлопчина, пуерториканець. Можна подумати, що історією він цікавився ще з пелюшок. Якраз сьогодні я перевіряв його письмову роботу. Про громадянську війну. У нього на це свої погляди.
— Наприклад?..— спитав Хейзен. Його це, видно, неабияк зацікавило.
— Наприклад, він написав, що громадянська війна у США була величезною помилкою.— Коли Стренд почав розповідати про того хлопця, перед очима в нього постало смагляве кругле обличчя з білими зубами, ошкіреними чи то в насмішкуватій, чи то в зневажливій посмішці.— Він написав, що Півдню слід було дати можливість іти власним шляхом розвитку, і невдовзі вони, хай там що, самі звільнили б своїх рабів, і мільйон життів було б урятовано. А потім, пише він, Південь і Північ знайшли б спосіб об'єднатись у вільнішу конфедерацію,і всі ми — чорні й білі —уникли б страждань і злиднів на ціле сторіччя. Це, безперечно, не те, чого хлопця вчили, і я маю попередити його, що коли він казатиме таке екзаменаційній комісії, то провалиться.
— І що він, гадаєте, вам на це відповість?
— А тільки засміється. Йому байдужісінько, складе він чи не складе випускні іспити. У коледж йому дороги немає. Доведеться або йти мити посуд, або штовхатися серед безробітних на вулиці. Вже з цього літа. Що йому ті випускні іспити!
— А жаль. Правда? — замислено мовив Хейзен.
— Таке життя,— відказав Стренд.
— І що ви поставили йому за письмову роботу?
— Відмінно,— відповів Стренд.
— Ви, певно, незвичайний учитель.
— Це він незвичайний хлопець. А в іншій своїй роботі він доводив, що те, як його вчать історії,— просто чортівня. Це його слівце. "Чортівня". Він написав, що причини й наслідки історичних процесів служать історикам лише для того, щоб пакувати минуле в охайні стосики фальшивок. Хлопець захоплюється також фізикою і зацікавився теорією ймовірностей. Сподіваюся, ви щось читали про це?
— Трохи,— кивнув головою Хейзен.
— Він удається до неї, щоб довести, ніби не існує нічого неминучого. Все, що діється,— чи то в політиці, чи в економіці, чи в природі, чи в лабораторії,— це наслідок випадку, хаотичного зіткнення часточок. Згідно з цією теорією, твердйть він, промислова революція ніколи б не сталась, якби не народилося десяток певних людей. Друга світова війна ніколи б ке спалахнула, якби в дев'ятсот сімнадцятому році Гітлер загинув на західному фронті. Громадянської війни можна було б уникнути, якби Лінкольн визнав за краще лишитись юристом у Спрінгфілді...
— І що ви поставили йому за таку неортодоксальну філософію? — поцікавився Хейзен.
— Відмінно,— засміявся Стренд.-—Може, тому, що його робота так відрізнялася від решти. До того ж він грамотно пише.
— Гадаєте, він хотів би вступити до коледжу, якби мав змогу?
— Ні. Якось він звірився мені, що освіта — це та сама "чортівня". І все ж, коли тобі трапляється такий учень, ти відчуваєш, що робота твоя потрібна.
— Я вас розумію,— промовив Хейзен. Він на мить відняв від щоки холодний компрес, замислено подивився на нього й приклав знову.— .Видно, освіта дуже змінилась, відколи я вчився. Вся освіта.
— А де ви вчилися? — спитав Стренд. Як господар дому він не міг допустити, щоб розпитував тільки Хейзен.
— Де й усі,— недбало кинув Хейзен — Йєльський університет, юридичну освіту здобув у Гарварді. Слідами свого праведного батька. Він ніколи не чув про теорію ймовірностей.
— Можновладний клас!—втрутився Джіммі.— Колиска нашого уряду. Могила Америки.
— Джіммі! — гримнула мати.— Годі шокувати людей своєю невихованістю!
— Джіммі, безперечно, куди вихованіший, ніж удає з себе, місіс Стренд,— сказав Хейзен.
"А він зовсім не такий упевнений у собі, як гадає,— подумав Аллен.— Коли добре придивитись, цей Хейзен не схожий на людину, яка вночі спить спокійно. І не тільки через те, що в нього перебинтована голова".
У двері подзвонили, і Джіммі пішов відчиняти.
— Це, мабуть, доктор Прінз,— сказала Леслі.
— У вас, видно, якийсь незвичайний лікар,— зауважив Хейзен.— Щоб у наш час поспішати на виклик, та ще й коли всі вечеряють...
— Він мій однокашник із Сіті-коледжу,— пояснив Аллен.
— Кілька моїх однокашників теж стали лікарями,— зітхнув Хейзен. — А коли я захворію, то йду до них у кабінет, або ж вони кладуть мене в лікарню.
Поквапно увійшов доктор Прінз. Це був маленький, худий чоловічок у сильних окулярах. Вигляд він мав стривожений. Доктор Прінз грав на скрипці, й досить непогано; три-чотири рази на рік у нього вдома відбувалися музичні вечірки, де він, Леслі та ще один лікар-музикант грали тріо.
— Добридень, Леслі, Аллене! — привітався він.— Що у вас скоїлося?
— На містера Хейзена напали,— пояснив Аллен. — Леслі зробила все невідкладне.
— Нью-Йорк! — Прінз осудливо пирхнув:— Містере Хейзен, ви можете піти зі мною до ванної? Гадаю, мені буде потрібне яскраве освітлення.
— Звичайно,— мовив Хейзен.
Прінз пильно дивився, як Хейзен підводиться, і коли побачив, що хворий не хитається, задоволено кивнув головою.
— Якщо вам потрібна буде допомога...— почала Леслі.
— Я вас покличу, Леслі, якщо виникне потреба,— урвав її Прінз. Він обережно взяв Хейзена за руку й повів його з кімнати.
— Сподіваюся, Джеррі не забув прихопити з собою щось знеболююче,— промовила Леслі.
— Я певен, він усе взяв,— відповів Стренд.— По телефону я сказав йому, що, може, доведеться накласти кілька швів.
— А він досить терплячий, цей містер Хейзен,— озвалася Керо-лайи.— На його місці я вже верещала б на весь дім!
— А свій голос він слухати любить, чи не так? — сказав Джіммі.
— Тс-с-с! — цитьнула на нього Леслі.— Він же у ванній.
— Сто тисяч доларів на рік, щонайменше,— промовила Елінор.— Я щодня таких бачу в нашій фірмі. Коли ти підносишся на таку вершину, то власний голос починає здаватися тобі музикою небесних сфер.
— Хай він там що робить,— сказав Аллен,— а я в захваті від того, як він до цього ставиться.
— Ох, яке то щастя, що я не лиса,— прошепотіла Керолайн, захихотівши.— До сьогоднішнього дня я й гадки не мала, що означає для людини волосся!
— Йому таки .поталанило,. що ти нагодилася,—сказав Джіммі.— Найменше, чим він може віддячити, це купити тобі нову ракетку.
— Ой, які ви базіки!—зітхнула Леслі.— Нічиєї милості нам не треба. Всім можна подавати десерт?
Вони допивали у вітальні каву, коли ввійшли Хейзен і лікар, Хейзен мав на голові нову пов'язку — ніби тюрбан — і пухкеньку білу подушечку, приклеєну пластирем до щоки. Він був блідий, і Аллен зрозумів, що операція у ванній виявилася не з приємних. Однак Хейзен усміхався, ніби хотів переконати господарів, що все гаразд.
— Залатали ваші рани,— сказав Прінз.— На перший час. Але у вас болітиме голова. Було б добре, якби ваш лікар зробив завтра рентгеноскопію черепа. Запасіться вдома аспірином, а також снодійним. Воно вам знадобиться. І...— Прінз похмуро всміхнувся,— не заглядайте вранці у дзеркало.
— Чашечку кави, Джеррі? — запропонувала Леслі.
Прінз похитав головою.
— Немає часу. Мій пацієнт із серцевим нападом тепер у лікарні, і я повинен забігти до нього.
— Хтось із наших спільних знайомих? — поцікавився Аллен.
— Ні.— Лікар холодно подивився крізь свої сильні окуляри на Аллена.— Проте чоловік точнісінько твого віку. Коли з'явишся на обстеження?
— Десь потім, коли почуватиму себе цілком здоровим,— засміявся Аллен.— Мені краще не знати, що в мене за хвороба, поки я сам її не відчую.
— Як хочеш,— буркнув Прінз.— У мене по горло справ. На добраніч усім!
Аллен провів його до дверей.
— З ним усе гаразд, чи не так? З Хейзеном.
— Йому з біса пощастило,— відповів Прінз, надіваючи чорного фетрового капелюха з великими крисами, що робив його схожим на рабина.— Він розповів мені про Керолайн. Дурне дівчисько! Мабуть, їй слід було покликати поліцію! Подивишся, може, їй теж треба буде дати снодійне. З дому сьогодні не випускай. У неї дивний вираз очей.
— Вона сказала, що її не зачепили.
— Може, й так, але я не певен. Лікар не всюди може заглянути,— промовив Прінз загадково. — Даси їй снодійне.
Стренд розчинив двері і лікар вирушив до хворого із серцевим нападом — чоловіка Алленового віку.
Аллен вернувся до вітальні. Джіммі саме наливав Хейзенові чистого віскі. Гість міцно тримав склянку.
— Щоб спокійніше зустріти ніч,— пояснив він Стрендові.— Дякую за доктора Прінза. В нього золоті руки.
— Скільки швів? — спитав Джіммі.
— П'ять чи шість,— недбало кинув Хейзен.— Сказав, що надішле рахунок вам. Добра душа. Якщо маєте напохваті ручку, я запишу свою адресу, і ви перешлете рахунок мені.
Джіммі дістав з куртки ручку й клаптик паперу. Хейзен швидко записав адресу й передав Алленові. Запис був чіткий, рівний—Аллен це помітив, коли клав папірець до кишені.
— Це якраз на розі Вісімдесят другої вулиці і П'ятої авеню,— сказав Хейзен,— Напроти музею. Зовсім близько.— Він допив віскі і встав, обережно поставивши порожню склянку на попільницю — щоб не залишити на столі сліду.— Коли якось ітимете до музею, то, може, зайдете до мене? Я хотів би віддячити вам за гостинність. А тепер мені пора. Я вже досить-таки набрид вам, добрим-людям, як на один вечір.
— Думаю, вам не слід іти самому,— заперечив Стренд.— Я піду з вами. Візьмемо на розі таксі.
— О, немає потреби, запевняю вас! — запротестував Хейзен.
— А вдома є кому за вами доглянути? —стурбовано запитала Леслі.— Якщо ні, залишайтеся тут.