Якийсь час я більше не бачив його. Але який смуток, розпач, нерішучість він мав би відчувати наодинці із самим собою, якщо судити з поводження судна, де капітан Немо був душею, адже його щиросердий стан позначався і на кораблі. "Наутилус" то йшов уперед, то повертався, він перестав триматися визначеного напрямку, плавав з волі хвиль, паче труп. Гвинт був очищений, але майже не діяв. Капітан Немо вів судно інтуїтивно. Він був не в змозі розстатися з місцем остагш"ього бою, з морем, що поглинуло його друга!
Так минуло десять днів. Нарешті, 1 травня "Наутилус" рішуче взяв колишній курс на північ, пройшовши повз Лукайські острови біля Багамської протоки. Ми пливли за течією найбільшої морської ріки зі своїми власними берегами, рибами і температурою. Я маю на увазі Гольфстрім.
Це справжня ріка, але тече вона серед Атлантичного океану. Вода в ній теж солона і. навіть солоніша навколишнього моря. Середня глибина її три тисячі футів, а середня ширина — шістдесят миль. У деяких місцях швидкість плину досягає чотирьох кілометрів за годину. Незмінність обсягу її води значніша, ніж у всіх рік земної кулі.
Справжнє джерело Гольфстріму, дослідженого командиром Морі, або, якщо хочете, його висхідна точка, знаходиться в Гас-конській затоці. Там його води, спочатку ще слабко нагріті і світлі, починають набувати особливого свого характеру. Звідти ця [349] течія йде на південь, уздовж берегів екваторіальної Африки, де сонячні промені жаркої зони прогрівають його води, потім перетинає Атлантичний океан, досягає мису Сент-Рок па бразильському березі, тут розгалужується, і частина його направляється до Аитільських островів, де знову прогрівається. І от тут, начебто призначений самою природою установити рівновагу температур, Гольфстрім, змішавши тропічні води з північними, починає виконувати роль зрівнювана температур: розпечена сонцем Мексиканської затоки, течія Гольфстрім піднімається на північ до північноамериканських берегів Ньюфаундленду. Тут під дією холодного плину з протоки Девіса вона відхиляється до сходу, знову тече крізь океан уздовж одного з великих кіл земної кулі по локсодромічній лінії й коло сорок третього меридіана розділяється на два рукави, причому один, під дією північно-західиого пасату, повертається до Гасконської затоки і до Азорських островів, інший же, обігрівши береги Ірландії і Норвегії, доходить до Шпіцбергена, де його температура, упавши до чотирьох градусів, усе-таки достатня, щоб утворити море, вільне від льодів.
По цій океанічній річці і плив "Наутилус". При виході з протоки Багама, шириною чотирнадцять льє і глибиною триста п'ятдесят метрів, Гольфстрім тече зі швидкістю вісім кілометрів за годину. Швидкість течії усе зменшується в міру просування на північ, і було б бажано, щоб і надалі зберігалася така рівномірність, бо, якщо швидкість і напрямок Гольфстріму коли-небудь зміняться, як це вже припускали, клімат європейських країн може зазнати таких потрясінь, наслідків яких навіть не можна передбачити.
Близько полудня я знаходився на палубі і розповідав Коиселю про особливості Гольфстріму. Скінчивши пояснення, я запропонував йому опустити руки у воду. Консель виконав моє прохання і був украй здивований, не відчувши ні тепла, ні холоду.
— Це тому, — пояснив я, — що температура Гольфстріму при його виході з Мексиканської затоки мало відрізняється від температури нашої крові. Гольфстрім — це величезний калорифер, що дає можливість західноєвропейським берегам хизуватися вічнозеленою рослинністю. Якщо вірити обчисленням Морі, то повне використання тепла Гольфстріму дало б кількість калорій, цілком достатню, щоб перетворити маси чавуну в розплавлену ріку, завбільшки з Міссурі або Амазонку, і увесь час підтримувати її плинність.
Швидкість плину Гольфстріму досягала в цей час двох метрів двадцяти п'яти сантиметрів за секунду. Плин цей настільки відрізняється [350] від навколишнього моря, що його ущільнені води виступають над поверхнею океану, і в такий спосіб води теплі і води холодні мають різний рівень. Води Гольфстріму, багаті на солі, яскраво-синього кольору і ясно виділяються єеред зелених хвиль океану. Лінія їхнього вододілу проходить настільки чітко, що, коли "Наутилус" на широті Кароліиських островів урізався своїм бивнем у води Гольфстріму, його гвинт у цю хвилину ще розсікав води океану.
Сила плину захоплює із собою цілий світ живих істот. Звичні і для Середземного моря аргонавти плавають тут цілими зграями. Серед хрящових найбільш виразні тут скати з дуже розвинутим хвостом, що становить третину всієї довжини ската і за своєю формою становить великий ромб завдовжки в двадцять п'ять футів, потім дрібні акули величиною з метр, з великою головою, з коротким округлим рилом і з гострими зубами в кілька рядів, а їхнє тіло покрите ніби лускою.
Серед костистих риб відзначу властивих тільки цим водам губанів-перепілок; потім йдуть синагриди з райдужною оболонкою, що виблискує вогнем; горбилі-сцієпи, що володіють здатністю видавати писк, вони завдовжки з метр, із широкою пащею, усадженою дрібними зубами; центроиоти-негри, яких я вже згадував; блакитні корифени з золотавим і сріблястим полиском; перроке, справжні веселки, своєю барвою здатні посперечатися з найкрасивішими тропічними птахами; морські собачки з трикутною головою; камбали-ромби, синюваті злускаті риби; батрахоїди з жовтою поздовжньою і поперечною смугою у вигляді букви Т; навкруги кишіли маленькі бички, всіяні коричневими цятками; потім ішли диптеродони з жовтим хвостом і сріблистою головою; представники лососевих — стрункі мугиломори з ніжним блиском, яких Ласепед присвятив своїй милій подрузі життя, і, нарешті, — красива риба, американський лицар, прикрашений всіма орденами і стрічками, що часто зустрічається коло берегів північі^америкаїїського материка, чий народ так мало цінує й ордени і стрічки.
Скажу ще про одне явище в Гольфстрімі, а саме — про фосфоричне світіння води, що суперничало, особливо під час частих гроз, зі сяйвом нашого прожектора.
Восьмого травня ми знаходилися ще на траверсі мису Гаттера-са, на широті Північної Кароліни. Тут ширина Гольфстріму досягала сімдесяти п'яти миль, а глибина — двохсот десяти метрів. "Наутилус" плив, куди очі дивляться. На кораблі не існувало [351] ніякої охорони. Треба зізнатися, що втеча при таких обставинах могла вдатися. Населені береги були дуже зручним притулком. Море увесь час борознили пароплави, що обслуговували рейси між Нью-Йорком або Бостоном і Мексиканською затокою, вдень і вночі між різними пунктами американського берега снували шхуни каботажного плавання. Була надія, що вони нас підберуть. Усе це було сприятливою обставиною, незважаючи на тридцять миль, що відокремлювали "Наутилус" від берегів Сполучених Штатів.
Але інша обставина, дуже прикра, зовсім виключала плани канадця. Погода стояла дуже кепська. Ми наближалися до берегів, де бурі дуже часті, до батьківщини циклонів і смерчів, народжуваних самим Гольфстрімом. Пускатися на вутлому човні в море, що розгулялося, значило йти на вірну загибель. Сам Нед Леид погоджувався з цим. Він гриз вудила, відчуваючи жорстоку тугу за батьківщиною, а єдиними ліками була втеча.
— Пане професоре, — сказав він у той же день, — настав час кінчати з цією справою. Я хочу діяти у відкриту. Ваш Немо іде від землі і взяв курс на північ. Заявляю вам, що з мене вистачить Південного полюса і до Північного я з ним не піду.
— Як бути, Неде, раз утеча нині нездійсненна?
— Я стою па своєму, треба поговорити з капітаном. Ви не захотіли з ним говорити, коли ми були у водах вашої батьківщини. Тепер ми у водах моєї батьківщини. У мене одна думка — через кілька днів "Наутилус" порівняється з Новою Шотландією, де біля Ньюфаундленду є велика бухта, а в цю бухту впадає ріка Святого Лавреитія, а ріка Святого Лаврентія — це моя ріка, на ній — рідне моє місто Квебек, і от варто лиш мені подумати про це, як уся кров прилипає мені до лиця, а волосся ворушиться на голові. Знаєте, пане професоре, я вже краще кинуся в море! А тут я не залишуся! Тут я задихнуся.
Ясно, що канадець дійшов до межі свого терпіння. Його богатирська натура не могла пристосуватися до такого довгого позбавлення волі. Він змінювався з виду день при дні. З кожним днем він ставав усе похмуріший. Я відчував, як він страждав, адже туга за батьківщиною охоплювала і мене. Уже сім місяців ми нічого не знали про землю. Окрім того і відчуженість капітана Немо, і зміна його настрою, особливо після бою зі спрутами, і його безмовність — усе це мені показало речі в іншому вигляді. Захопленість перших днів пропала. Треба бути таким фламандцем, як Консель, щоб миритися з подібним становищем у середовищі, призначеному для китоподібних і інших мешканців морських глибин. [352]
Воістину, якби цей юнак мав не легені, а зябра, з нього вийшла б цілком вихована риба.
— Ну, то що ж, пане професоре? — запитав Нед Ленд, не одержавши від мене відповіді.
— Отже, Нед, ви хочете, щоб я запитав у капітана Немо, які його наміри щодо нас?
— Так.
— Незважаючи на те, що він уже дав їх відчути?
— Так, я хочу установити це востаннє. Якщо бажаєте, можете говорити тільки про мене, від мого імені.
— Але я зустрічаюся з ним рідко. Мене вій навіть уникає.
— Це не причина, щоб піти до нього.
— Я поговорю з ним, Неде.
— Коли? — наполегливо запитав канадець.
— Коли зустріну.
— Пане Аронаксе, ви що ж, хочете, щоб я сам пішов до нього?
— Ні, покладіться на мене. Завтра...
— Сьогодні, — сказав Нед Ленд.
— Добре. Я побачуся з ним сьогодні, — відповів я канадцю, відчуваючи, що коли він у цю справу сам втрутиться, то усе зіпсує.
Я залишився сам. Раз питання було поставлено, я вирішив покінчити з ним негайно. Я віддаю перевагу вирішеній справі перед тією, що ще чекає рішення.
Я повернувся до себе в кімнату. Звідти я почув кроки в кімнаті капітана Немо. Не можна було упускати нагоди з ним зустрітися. Я постукав до нього в двері. Відповіді не було. Я знову постукав і повернув дверну ручку. Двері відчинилися. Я ввійшов. У кімнаті знаходився один капітан Немо. Схилившись над столом, він не чув, як я ввійшов. Зважившись не йти, поки не переговорю з ним, я підійшов до столу.