По кому подзвін

Ернест Хемінгуей

Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

Розділ перший

Він лежав у лісі, на встеленій брунатною глицею землі, спершись підборіддям на схрещені руки, а високо над ним у верховітті сосон шумів вітер. Схил гори в цьому місці був положистий, але нижче обривався круто, і видно було чорний асфальт шосе, що вилося ущелиною. Обіч шосе текла річка, а ген далі він бачив тартак на її березі і струмінь води, що, переливаючись через греблю, білів під гарячим сонцем.

— Це той самий тартак? — спитав він.

— Той самий.

— Щось не пригадую його.

— Бо його збудували вже після того, як ти побував тут. Старий тартак стоїть далі — ще нижче в ущелині.

Він розгорнув на землі військову карту й почав уважно розглядати її. Старий дивився через його плече. Це був присадкуватий, кремезний дід у чорній селянській блузі й сірих штанях із грубої, цупкої тканини, взутий у сандалі на мотузяній підошві. Він іще відсапувався після крутого підйому, а його рука лежала на одному з двох важких рюкзаків, які вони несли.

— Отже, мосту звідси не видно?

— Ні,— відповів старий.— Ущелина тут широченька, і річка тиха. А от нижче, де шлях звертає в ліс, буде глибоке урвище...

— Пам'ятаю.

— Через те урвище й перекинуто міст.

— А де в них пости?

— Один он у тому тартаку.

Молодик, що вивчав місцевість, витяг бінокль із кишені злинялої фланелевої сорочки кольору хакі, протер хусточкою скельця і покрутив обідки — поки не вирізнилася дощана стіна тартака; він побачив дерев'яну лавку біля дверей, величезну купу тирси за повіткою, де стояла циркулярка, і частину лісоспуску на протилежному схилі — лотоки, по яких спускали згори колоди. В бінокль поверхня річки була ясна і гладенька, і видно було, як над вигином водоспаду вітер здіймає дрібні бризки.

— Вартового немає.

— З комина йде дим,— сказав старий.— На шворці висить білизна.

— Це я помітив, але ніде не видно вартового.

— Може, він сховався в затінку,— пояснив старий.— Там тепер дуже пече. Сидить, мабуть, у холодку по той бік, от нам його й не видно.

— Можливо. А де другий пост?

— Нижче, за мостом. У хижці шляхового сторожа, на п'ятому кілометрі від перевалу.

— Скільки їх тут? — Він показав на тартак.

— Певно, четверо солдатів і капрал.

— А внизу?

— Більше. Я довідаюся.

— А на мосту?

— Завжди двоє. По одному з кожного боку.

— Нам потрібні будуть люди,— сказав молодик.— Скільки ти можеш зібрати?

— Та скільки завгодно,— відповів старий.— Тут, у горах, тепер багато людей.

— Скільки?

— Чоловік сто, а то й більше. Але вони тримаються маленькими загонами. Скільки тобі треба?

— Я скажу, коли оглянемо міст.

— Ти зразу хочеш його оглянути?

— Ні. Спершу поведи мене туди, де можна сховати вибухівку. Схованка повинна бути дуже надійна і по змозі недалеко від мосту, не більше як за півгодини ходу.

— Це неважко,— мовив старий.— Від того місця, куди ми йдемо, можна спуститися навпростець до самого мосту. А от поки вилізеш туди, то добряче попрієш. Ти не голодний?

— Голодний,— сказав молодий.— Але поїмо потім. Як тебе звуть? Я забув.— Він подумав, що це погана ознака — забути ім'я старого.

— Ансельмо,— відповів старий.— Мене звуть Ансельмо, я з Барко-де-Авіла. Дай-но я завдам тобі на плечі мішок.

Молодий — він був високий, худорлявий, з вигорілим білявим волоссям, з обвітреним засмаглим обличчям, у злинялій фланелевій сорочці, в селянських штанях і сандалях на мотузяній підошві — нахилився, узявся за ремінну лямку й одним махом закинув важкий рюкзак за плечі. Потім просунув руку під другу лямку й поправив рюкзак, щоб вага його рівномірно лягла на всю спину. Змокла під рюкзаком сорочка не встигла висохнути.

— Я готовий,— сказав він.— Як ми підемо?

— Вгору,— відповів Ансельмо.

Зігнувшись під вагою рюкзаків, обливаючись потом, вони рушили схилом, порослим сосняком. Молодий не бачив стежки, але вони йшли весь час угору, беручи трохи вбік, потім перебрели неглибокий струмок, і старий, не зупиняючись, поліз просто вгору, понад кам'янистим руслом. Схил став крутіший, і йти було ще важче; нарешті попереду виросла зовсім прямовисна гранітна скеля, з якої струмок зривався вниз; тут старий зупинився і зачекав на свого супутника.

— Ну, як ти?

— Добре,— відповів молодий. Він обливався потом, і м'язи в нього на ногах посіпувалися від натуги.

— Зажди мене тут. Я піду попереджу їх. З такою ношею нам стрілянина ні до чого.

— Так, навіть холостими,— сказав молодий.— А далеко ще?

— Ні, вже зовсім близько. Як тебе звуть?

— Роберто.— Молодий зняв рюкзак із плечей і обережно поставив його між двома каменями біля струмка.

— Ну, то зажди мене тут, Роберто, я вернуся по тебе.

— Гаразд. Але скажи мені, до мосту треба спускатися цією самою дорогою?

— Ні. Туди ми підемо іншою. Коротшою і не такою крутою.

— Я не хотів би залишати оце-о надто далеко від мосту.

— А ти подивишся. Як не сподобається, знайдемо інше місце.

— Гаразд,— сказав молодий.

Сівши коло рюкзаків, він стежив, як старий лізе на скелю. Лізти на неї було неважко, старий спритно, майже наосліп знаходив зручні виступи, і молодий зрозумів, що той уже не раз бував тут. Але ті, до кого він ішов, намагалися не залишати слідів: ніякої стежки не було видно.

Молодого — його звали Роберт Джордан — мучив голод, і на душі в нього було тривожно. Йому не раз доводилося терпіти голод, але тривожився він не часто, бо нехтував усякою небезпекою, а до того ж із власного досвіду знав, як легко в цій країні пересуватися у ворожому тилу. З добрим провідником це було так само легко, як пробиратися через лінію фронту. Важко тільки від думок про те, що буде з тобою, як тебе впіймають,— і від необхідності вирішувати, кому можна довіряти. Людям, з якими ти робиш спільну справу, треба довіряти — от і вирішуй, хто вартий довір'я. Але й це не бентежило його. Було ще багато чого іншого.

Ансельмо був добрий провідник і вмів ходити в горах. Робертові Джордану й самому не бракувало витривалості, однак після сьогоднішнього переходу,— а вони вирушили ще вдосвіта,— він переконався, що старий може загнати його до смерті. Досі Роберт Джордан довіряв Ансельмо в усьому, хоч і не знав, які в нього погляди, бо ще не траплялося нагоди перевірити їх. А втім, за свої погляди старий відповідає сам. Ні, не Ансельмо тривожив його, й оце завдання з мостом було не важче, ніж багато попередніх завдань. Він міг знищити будь-який міст, і йому вже доводилося підривати мости всяких розмірів та конструкцій. У рюкзаках було досить вибухівки і всього необхідного, щоб знищити і цей міст, навіть коли він удвічі більший, ніж розповідав Ансельмо, ніж він сам пам'ятає,— Роберт Джордан у 1933 році переходив його, прямуючи до Ла-Гранхи,— ніж сказано було в описі, який Гольц прочитав йому в одній із горішніх кімнат позавчора ввечері в будинку поблизу Ескоріала.

— Підірвати міст — це ще дуже мало,— сказав Гольц, водячи олівцем по великій карті. Його поголена, вкрита шрамами голова виблискувала у світлі лампи.— Ви розумієте?

— Так, розумію.

— Це ще, власне, нічого. Просто знищити міст — це провал.

— Так, товаришу генерале.

— Підірвати міст в точно визначену годину, залежно від часу, на який призначено початок наступу,— ось що нам потрібне. Ви розумієте? Ось що ви маєте зробити.

Гольц подивився на олівець і постукав ним по зубах.

Роберт Джордан нічого не відповів.

— Ви розумієте? Ось що ви маєте зробити,— вів далі Гольц, дивлячись на нього й киваючи головою. Він постукав олівцем по карті.— Ось як я зробив би. І ось чого в нас не вийде.

— Чому, товаришу генерале?

— Чому? — сердито сказав Гольц.— Ви були свідком стількох наступів і ще питаєте мене чому? Звідки я знаю, що мого наказу не змінять? Хто гарантує, що наступу не скасують? Хто гарантує, що він розпочнеться бодай за шість годин після призначеного часу? Чи коли-небудь наступ відбувався так, як він має відбутись?

— Якщо це ваш наступ, він розпочнеться вчасно,— сказав Роберт Джордан.

— Наступ ніколи не буває моїм,— сказав Гольц.— Я готую його. Але це не мій наступ. Артилерія — не моя. Я повинен випросити її. Мені ніколи не дають того, що я прошу, навіть коли є що дати. Та це дрібниця. Є ще багато іншого. Ви знаєте, як воно тут буває. Не варто вдаватися в подробиці. Щось завжди стане на заваді. Хто-небудь неодмінно втрутиться й зведе все нанівець. Отепер ви, мабуть, розумієте?

— То коли ж треба підірвати цей міст? — спитав Роберт Джордан.

— З початком наступу. Як почнеться наступ, не раніше. Так, щоб підкріплення не могло підійти цим шляхом.— Він показав олівцем.— Я повинен знати, що цей шлях відрізано.

— А коли буде наступ?

— Я вам скажу. Але день і година будуть названі лише приблизно. До призначеного часу ви повинні закінчити всю підготовку. А міст підірвете лише після того, як почнеться наступ. Дивіться,— він тицьнув олівцем у карту,— це єдиний шлях, яким вони можуть підтягти підкріплення. Це єдиний шлях, яким вони можуть підтягти танки, артилерію чи хоча б ваговози до перевалу, де я буду наступати. Я повинен знати, що мосту нема. І що підірваний він не занадто рано, бо його встигнуть відбудувати, якщо наступ буде відкладений. Ні. Його треба підірвати, саме коли наступ почнеться, і я повинен знати, що мосту вже нема. Там лише двоє вартових. Чоловік, який буде вашим провідником, щойно прийшов звідти. В нього є люди в горах. Візьміть стільки людей, скільки вам буде потрібно. Звичайно, чим менше, тим краще, але щоб вистачило. Ет, та ви й самі все чудово знаєте.

— А як я знатиму, що наступ почався?

— В наступ піде ціла дивізія. Спершу буде бомбардування з повітря. Із слухом у вас, здається, все гаразд?

— Отже, почувши, що літаки скидають бомби, я можу вважати, що наступ почався?

— Ну, так буває не завжди,— сказав Гольц, хитаючи головою.— Але в даному разі буде саме так. Цей наступ готую я.

— Розумію,— промовив тоді Роберт Джордан.— Але не скажу, що мені все це дуже подобається.

— Мені це теж не дуже подобається. Якщо ви не хочете братися за цю справу, кажіть відразу. Якщо гадаєте, що не зможете виконати завдання, кажіть відразу.

— Я його виконаю,— відповів Роберт Джордан.— Виконаю все так, як треба.

— Оце й усе, що я хочу знати,— сказав Гольц.— Що через той міст ніхто не перейде. Мені це конче потрібно.

— Розумію.

— Я не люблю просити людей про такі речі і в такий спосіб,— вів далі Гольц.— Я не міг би вам цього наказати.

1 2 3 4 5 6 7