Стомивши душу на герці нерівнім,
Так часом дивно я очі закрию
І прозріваю у захваті дивнім.
Як тьма осіння, де сполох погасне,
Буденний морок ще глибше чорніє,
І тільки в небі, мов заклик прекрасний,
Сіяють зір озолочені вії.
Огні безмежні такі зрозумілі,
Така прозора безодня струмиста,
Що вічність я бачу крізь роки і хвилі
І сонце світів пізнаю променисте.
І нерухомо на розах багряних
Живий вівтар світотвору димиться.
В його диму, як в творчих оманах,
Вся сила тремтить і вся вічність сниться.
І що в етері безоднім розлито,
Душа і тлін, вогні і проміння —
Тільки твій відблиск, о сонце світу,
І тільки сни перемінні й хвилинні.
Крізь повів мрій підіймаюсь я димом,
І тану, і вію, й пливу мимоволі,
І все невловиме стає мені зримим,
І легко жить, і втишаються болі.
Перекладач: М. Рильський