А зараз ти тільки підтверджуєш мій здогад.
Вона киває й цідить крізь зуби:
— Що ще?
— Звичайно, то не була тільки літературна ідея. Радше, як складова частина іконографії гуманізму доби Відродження. Боттічеллі й усе таке інше.
— Заплішена дурепа?
— Мені б і на думку не спало вжити такий вислів, властивий невихованим людям.
Вона знову згортає руки на грудях і міряє його пронизливим поглядом.
— Гаразд, подивимось... То як би ти висловився?
— Несповна розуму? Не всі дома? Без клепки? — І продовжує, не переводячи подиху: — Тобто, бачить Бог, буває, ти видаєшся розкішною. Хоча твоя чорненька невагома облягаюча річ, яка була на тобі останнього разу, коли ми... — її руки падають, пальці стискаються в кулаки. І він одним духом додає: — Тоді було просто блискуче!
— Блискуче?
— Ще б пак. Я цього ніколи не забуду.
— О, ми дуже добре знаємо, який з тебе великий чортів цінитель. Особливо, коли йдеться про те, щоб принизити жінку, перетворити її в одновимірний об'єкт сексуальних домагань.
— Думаю, краще двовимірний...
— О, заткнися! — Вона кидає на нього зневажливий погляд, обертається, забирає з ліжка гітару. — Ти вважаєш себе з біса розумним, правда? "Іконографія Ренесансу". Це ж треба! Та ти ж нічого не петраєш — ти навіть не знаєш, якою я насправді була, коли починала. Цього клятого ренесансу в мене було по саме нікуди, більше ніж ти можеш собі уявити.
— Розумію.
—• О, ні. Куди тобі. Ти на це напрошувався вже віддавна. А зараз усе отримаєш сповна. Ти, самовдоволений вилупку!
Пальці правої руки торкаються струн і наче здалеку чути звуки в лідійському ладі. її обриси тануть, хоч і не відразу, але вражаюче. Волосся м'якшає й видовжується, змінюється його колір; відразливий грим сповзає з обличчя, одяг теж змінює кольори; та й сам одяг зазнає перетворень, розчиняється і обертається тунікою з білосніжної парчі. Руки й одне плече залишаються оголеними, туніка сягає нижче від колін. При талії її стягує шафрановий пасок. Тканина не зовсім непрозора, особливо там, де щільно прилягає до тіла. Черевики зникають; тепер вона стоїть босоніж. Уже потемніле волосся зачесане догори, у грецькому стилі. На чолі з'являється віночок з уплетеними поміж миртові листки рожево-кремовими трояндовими бутонами; гітара перетворюється на дев'ятиструнну ліру — і на ній, на завершення метаморфози, вона, торкаючись струн у протилежному порядку, відтворює звуки лідійської гами.
Те ж обличчя, але зараз воно видається молодшим, наче вона помолодшала років на п'ять; облягаюча біла тканина підкреслює медово-золоте тепло шкіри. І понад усе: у порівнянні з ним ніщо "те прекрасне обличчя, що рушити в похід примусило тисячі човнів". Це обличчя змусило б спинитися й озирнутись навіть зоряне небо. Вона опускає руку, в якій тримає ліру; дозволяє йому зачудовано роздивлятися одвічне божество. Але невдовзі її вільна рука піднімається і зупиняється на стегні. Дещо таки не змінилось.
— То що... містере Ґрін?
її голос теж зазнав змін і втратив свій попередній, не зовсім упевнений акцент та інтонацію.
— Я страшенно помилявся. Ти маєш вражаючий вигляд. Наче не належиш цьому світові. — Він намагається віднайти підхожі слова, або ж так тільки здається: — У тобі багато від дитини. Вразлива. Ніжна.
— Жіночніша?
— Безперечно.
— Отож легше експлуатувати?
— Я зовсім не це мав на увазі. Чесно... як мрія. Ти саме така, яку б хотілося привести додому і показати мамі. Навіть із трояндами.
В її голосі вчувається підозра:
— Що не так з моїми трояндами?
— Це різновид чайної троянди "Офелія". Боюся, сорт вивели не раніше від тисяча дев'ятсот двадцять третього року.
— Це так на тебе схоже. Ти збіса педантичний.
— Вибач.
— Так вже сталося, що це мій улюблений сорт троянд. Із двадцять третього року.
— І мій.
Вона підносить ліру:
— А таку ж саму, як ця, або те, що від неї лишилося, можна побачити в музеї "Метрополітен" у Нью-Йорку. Це я кажу, щоб ти знову не став щось вигадувати.
— На вигляд автентична.
— Справді автентична!
— Аякже.
Вона кидає на нього розлючений погляд:
— А поки що, на Бога, перестань отак безсоромно розглядати мої груди. Він переводить уважний погляд на босі витончені ноги:
— Ще раз вибач.
— Я ж не винна, що в ті часи бюстгальтери нікому ще й не снилися.
— Певно, що ні.
— Це огидне ярмо справжньої жіночності. — Вона вивчаючи дивиться на нього: — Не маю нічого проти випадкових поглядів. Це ще одна з твоїх вад. Ти ніколи не покладаєшся в усьому й повністю на уяву.
— Я намагатимусь.
— Але тільки не зараз. Я зробила це для того, аби та побачив, що втратив. Хоча по тобі не скажеш, ніби відчуваєш удячність. — Вона відвертається. — Щоб ти знав, найдостойніші люди падали на коліна, коли бачили мене вперше. Такою, яка я є насправді.
— Я на колінах. Подумки. Ти маєш грандіозний вигляд.
— Твої слова означають тільки намір оволодіти мною і більше нічого. Ти забуваєш, що я тебе знаю, як облупленого. І наскрізь бачу твою мізерну маніакальну суть. Для тебе я завжди буду не більш ніж іще однією здобиччю.
— Неправда.
— Звичайно, я не сподіваюся від тебе ні гімнів і од, ані застільних заздоров-ниць на мою честь і таке інше. — Вона трохи піднімає ліру й опускає її поряд із собою. — Коли цивілізація ще тільки ледь торкнулася світу... Я прекрасно усвідомлюю, що цього не слід сподіватися від кого б то не було в добу грубого матеріалізму. — Вона кидає на нього напівсердитий, напівображений погляд через оголене плече. — А прошу я лише мінімального визнання свого метафізичного статусу на противагу твоєму.
— Вибач.
— Що ж, ти спізнився. — Вона піднімає очі догори, наче звертаючись до далеких гірських верхів: — Ця остання образа — остання соломинка. Я можу заплющити очі на багато що, але тільки не на ганебні пасквілі щодо властивої мені поведінки. Всім відомо, що за природою я скромна й схильна до усамітнення. З мене не зробиш бездумного жіночого тіла, готового піддатися на перший твій знак, готового на будь-які збоченства і примхи. Ти забуваєш, що я не просто літературний образ. Я — абсолютно реальна. — Вона опускає очі на килимок і вже тихіше додає: — Не кажучи про те, що я богиня.
— Я ніколи цього не заперечував.
— Ще й як заперечуєш. Кожного разу, коли розтуляєш свого дурного рота. — Вона кладе ліру на ліжко, згортає руки на грудях і відводить погляд. — Гадаю, мені слід попередити тебе: я серйозно думаю про те, щоб цю справу оприлюднити на нашому щоквартальному засіданні. Оскільки образи завдано не тільки мені, а головним чином усій нашій сім'ї. І, якщо чесно, з нас уже досить. Останнім часом цього було вже аж занадто. Час нарешті когось покарати для прикладу.
— Мені дійсно шкода.
Вона уважно дивиться на нього й знову відводить погляд.
— Тобі доведеться знайти більш переконливі слова. — Тепер піднімає ліву руку і дивиться на неї, очевидно, забувши від неуважності, що так само, як троянди сорту "Офелія", наручні годинники не існували в класичні часи. Вона роздратовано озирається на годинник із зозулею. — Сьогодні в мене дуже напружений графік. Я даю тобі ще десять речень, у які ти повинен укластися, щоб попросити повного, належного і офіційного пробачення. Це твій останній шанс. Якщо вважатиму твоє вибачення прийнятним, я готова відкласти своє рішення і не заносити тебе до чорного списку. Якщо ж ні, то ти повинен бути готовим до наслідків. І в такому випадку я цілком щиро порекомендую тобі до кінця життя триматись осторонь самотніх дерев і будинків баз громовідводу. Особливо в грозу. Зрозуміло?
— Так, але це нечесно. Вона стріляє очима:
— Це не тільки чесно, але й досить поблажливо, зваживши на обставини. І годі вже сперечатися. — Вона обертається, бере до рук ліру, випростується. — Можеш почати з того, що станеш на коліна. Оскільки я поспішаю, то цілування моїх слідів можна пропустити. Маєш десять речень. Не більше й не менше. Починай.
Міцно притримуючи імпровізований фартушок, він трохи незграбно опускається на коліна на килимку.
— Тільки десять?
— Я вже сказала.
Вона дивиться у протилежний кут кімнати. Чекає. Він прокашлюється.
— Ти завжди була моїм ідеалом жінки. Вона піднімає ліру і вдаряє по струнах.
— Дев'ять. І до нудоти банально.
— Хоча я ніколи не розумів тебе. Знову тремтять струни:
— Можеш повторити це ще раз і не помилишся.
— Ще б пак.
— Сім.
— То ж не речення. Там не було дієслова.
— Сім.
Він удивляється в суворий профіль.
— Твої очі немов зернятка мушмули, наче амфіські оливки, немов агатові трюфелі, наче мускатні виноградини, хіанські фіги... я ще не закінчив...
— Шість.
— Я ж не закінчив! Вона пирхає зневажливо:
— Нащо все зводити на харчі!
— Крім тебе, в мене нікого справжнього не було.
— Негідний брехуне. П'ять.
— Тепер я розумію, як ти зводиш чоловіків з глузду.
— Чотири. Жінок теж.
Він зволікає й уважно вдивляється в її обличчя:
— Чесно?
Вона кидає на нього зверхній погляд:
— Ти мені зуби не замовиш.
— Звичайно, ні. Просто мені цікаво. Вона переводить погляд на стіну:
— Щоб ти знав, та стара недотепа з Лесбосу так ніколи й не прийшла до тями після того, як одного дня побачила мене оголеною перед ранковим купанням.
— Оце й усе?
— Звичайно, більше нічого не було.
— А я думав...
Вона знову кидає на нього нетерплячий погляд:
— Послухай, окрім тієї безлічі дрібниць із мого життя, про які ти й поняття не маєш, є ще й той факт, що я не вчора на світ народилася. — Відводить погляд. — Таки правда, вона спробувала застосувати до мене всілякі звичні лесбійські виверти. Скажімо, хотіла сфотографувати мене в бікіні. І таке інше.
— Сфотографувати тебе у...?
Вона стенає плечима, хитає головою:
— У той час це інакше називалося. Можливо, скульптура чи ще щось. Я не можу тримати в голові усі ці дрібниці. А тепер, на Бога, закінчуй. У тебе залишилося три речення.
— Було ж чотири. Вона зітхає:
— Гаразд. Чотири. І добре було б, якби вони були трохи кращі, ніж попередні.
— Те, як ти зникаєш, те, як з'являєшся знову... Вона двічі торкається струн:
— Залишається два.
— Та це ж смішно. Я мав на увазі кому, а не крапку.
— Але не з такою інтонацією.
— Я просто витримав паузу задля риторичного ефекту. Дві частини взаємопов'язані. Зникнення і поява. Це ж кожному зрозуміло. — Вона застерігає його пильним зверхнім поглядом.