Роман. Переклад Олега Короля
Астарті[1]
Маг, Волхв, Чародій — фокусник, костирник і кугляр у світі паскудного обману. Це поширене трактування відповідає справжньому символічному значенню так само, як ужиток карт таро у ворожінні відповідає їхній містичній суті, згідно з езотеричним вченням символізму…
На столі поперед Мага розташувалися карти таро чотирьох мастей — символи, що позначають складові частини природного життя й, неначе фішки, лежать на очах адепта, а той трактує їх на свій розсуд. Внизу поміщено троянди та лілії — flos campi й lilium convallium, перетворені на садові квіти, щоб показати культуру високих поривів.
Артур Едвард Вейт, "Ключ до таро"[2]
Передмова
Хоча в плані тематики та сюжету це видання не варто вважати новою версією "Мага", однак воно відрізняється від попереднього не тільки стилістичними правками. Багато епізодів фактично переписано наново, один чи два додано. Я пішов таким не дуже звичним шляхом, зокрема, й тому, що саме ця книжка — судячи з адресованих мені листів — зацікавила читачів більше, ніж увесь мій попередній доробок. Віддавна силкуюся примиритися з тим, що твір, який мені — з погляду професіонала — найменш подобається (на першій порі після публікації численні його рецензенти радо поділяли таку не дуже похвальну оцінку), й далі принаджує більшість моєї читацької аудиторії.
"Маг" вийшов 1965 року. Це моя третя з ліку книжка, але з усякого погляду, якщо не зважати на дату опублікування, вона таки перша. Я почав писати цей роман на початку 1950-х років, і відтоді його фабула й тональність зазнавали безлічі змін. У первинній версії "Мага" був виразний містичний елемент — спроба створити щось співзвучне з шедевром Генрі Джеймса "Оберт ґвинта". Однак тоді в мене не було цілісної системи поглядів на свою мету — як у житті, так і в цій книжці. Об'єктивна частина мого "я" не вірила в те, що колись мене друкуватимуть, суб'єктивна ж незграбно й завзято творила міф і не могла від нього відректися. Дуже добре пам'ятаю, як мені раз по разу доводилося відкидати первинні ескізи через невміння описати те, що хотілося. Робота валилася з рук через вади техніки й ту дивну особливість уяви, що видається скоріш нездатністю відтворити реальне, ніж невмінням матеріалізувати нереальне (хоч насправді з цих двох припущень слушне друге).
А проте 1963 року, коли успіх "Колекціонера" додав мені трохи віри у свою спроможність як літератора, саме "Маг" — безконечно катований і безліч разів перелицьований каліка — запрагнув узяти першість над іншими творами, до яких я брався в п'ятдесятих роках… хоч, як гадаю, щонайменше два з них були значно презентабельніші й могли б викликати гучніший розголос — принаймні в Англії.
У 1964-му я взявся до роботи — скомпонував і переробив усі написані раніше розділи. Та все одно "Маг" залишався учнівським твором, під фабулярним нашаруванням розпізнавався записник про дослідження незнаного краю, здебільшого неправильно проваджене й хибно трактоване. Навіть в остаточній, опублікованій редакції цієї книжки набагато більше випадкового і наївно інтуїтивного, ніж міг би подумати інтелектуальний читач. Найтяжчий огріх з усього закинутого мені критикою полягав нібито в тому, що "Маг" — це холодно розраховане вправляння у фантазії, інтелектуальна гра. А тим часом одна з невиправних вад книжки — це спроба приховати справдешній вигляд ненастанних змін потоку свідомости, під впливом яких її написано.
Крім очевидного впливу Юнґа, чиї теорії в той час мене дуже цікавили, велику роль у написанні "Мага" відіграли три книжки. Я добре тямив, що зразком для мого твору послужив "Великий Мольн" Алена Фурньє; аж так добре, що в новій редакції довелося видалити цілу низку надто вже явних запозичень. Мабуть, ці паралелі не дуже різали б око літературознавцеві-формалістові, але без свого французького прообразу "Маг" був би зовсім іншим. Здатністю "Великого Мольна" впливати на сферу позалітературного досвіду (це стосується принаймні декого з нас) — ось чим я хотів наділити свою книжку. Ще одна хиба "Мага", з якою я теж не зумів упоратися, випливає з того, що я не розумів простої речі: він виражає переживання, характерні власне юначому віку. Герой книжки Фурньє, на відміну від мого, юний.
Хоч це може видатися дивним, але на написання мого роману, безсумнівно, вплинув також "Бівіс" Річарда Джефферіза — книжка, що заполонила мою дитячу уяву. Як гадаю, письменник — свідомо чи підсвідомо — формується в дуже молодому віці, а з "Великим Мольном" "Бівіс" має спільну рису — зображає зовсім інший світ, ніж той, який бачить дитина з заможної родини, народжена в передмісті, схожа на мене змалку. Кажу це, щоб підкреслити: глибинний зміст і дух таких книжок залишаються з нами й після того, як ми з них виростемо.
У той час я ще не усвідомив, що в основі "Мага" є ще одна — третя книжка, а нині висловлюю вдячність спостережливій студентці Ридинзького університету, яка написала мені через багато років після виходу "Мага" у світ і вказала на низку паралелей з "Великими сподіваннями". Вона не могла знати, що це єдина книжка Діккенса, яку я завжди цінував і любив (за неї пробачаю цьому письменникові багато чого іншого, яке мені не подобається в його творах); що я, тоді ще вчитель, почавши писати свій власний роман, залюбки викладав про "Великі сподівання" в класі; що довго носився із задумом зробити з Кончіса жінку й почасти здійснив цю ідею, втіливши деякі риси міс Гавішем в образі пані де Сейтас. У нову редакцію "Мага" я помістив невеликий уривок, віддавши данину цьому не зауваженому раніше впливу.
Коротко скажу про дві значніші зміни. У двох епізодах посилено еротичний мотив. Я попросту набрався духу і впровадив те, на що колись не наважувався. Друга зміна стосується закінчення. Хоч його головна ідея ніколи не видавалася мені аж такою неясною, як декотрим моїм читачам (мабуть, тому, що вони не приділили належної уваги двовіршу із "Всенощної Венери"[3], яким закінчується книжка), та я визнав, що міг би й виразніше натякнути про бажану розв'язку… і ось зробив це.
Мало хто з письменників охоче відкриває автобіографічне обумовлення своїх творів, яке переважно полягає не в конкретних датах, фактах та заняттях, — і я не виняток. А однак мій Фраксос ("обгороджений острів") — це справдешній грецький острів Спеце, де в 1951–1952 роках я викладав у приватній школі з пансіоном, тоді не дуже схожій на описану в "Магу". Якби я спробував змалювати близький до дійсности образ школи, то довелося б написати сатиричний роман[4].
Широко відомий грецький мільйонер, що недавно придбав частину острова, не має нічого спільного з моїм, придуманим; пан Ніархос з'явився на Спеце значно пізніше. Також і попередній власник вілли "Бурані" — розкішних апартаментів, що їх, як і певні зовнішні риси його самого, я зобразив у книжці, аж ніяк не прототип мого персонажа, хоча, як знаю, таке припущення стає чимсь на зразок місцевої легенди. З цим паном, приятелем Венізелоса-старшого[5], ми побачилися всього двічі, та й то дуже коротко. Запам'ятався мені його будинок, а не він сам.
Відтоді мені вже не доводилося бувати на Спеце, й, судячи з того, що я чув, нині було б важко навіть уявити цей острів таким, яким я змалював його зразу після війни. Там не було з ким водити компанію, хоча в школі весь час працювали два вчителі-англійці, а не один, як у книжці. Завдяки щасливому випадку я познайомився з чудовим колегою, нині вже давнім другом — Денісом Шарроксом. Неймовірно начитаний, він набагато краще, ніж я, знав грецькі звичаї. Саме Деніс перший запровадив мене до вілли, а незадовго перед тим відмовився від своїх літературних амбіцій. Криво всміхнувшись, ствердив, що на попередніх відвідинах у "Бурані" він написав останнього вірша в житті. Незбагненним чином ці слова збудили мою фантазію: дивовижна усамітнена вілла, чудові краєвиди навколо неї, крах ілюзій мого приятеля. Наближаючись до цієї оселі, що стояла на мисі, ми почули музику, несподівану на тлі античного пейзажу… звуки не благородного плеєлівського клавесина[6], як у романі, а чогось такого, що абсурдно наводило на думку про валлійську каплицю. Сподіваюся, ця фісгармонія досі там. Вона теж щось та й викликала.
У той час чужинці — навіть греки — були на острові великою рідкістю. Пам'ятаю, одного разу до нас із Денісом примчав хлопчик і повідомив, що з афінського пароплава зійшов якийсь англієць, а ми, неначе два Лівінґстони, вирушили привітати нечуваного прибульця на нашому пустинному острові. Наступного разу приїхав Кацимбаліс, "маруссійський колóс" Генрі Міллера[7], і ми поквапилися висловити йому пошану. Тоді в Греції витав милий, зворушливий дух села.
Цей острів, крім його обжитих закутків, таки населяли привиди — щоправда, витонченіші й гарніші, ніж ті, що я створив. Я ніде не чув такої, як тут, загадкової тиші соснових борів, схожої на вічно чистий аркуш, спраглий якщо й не записки, то принаймні слова. Від неї виникало дивовижне відчуття втрати часу й участи в народженні міфу. Здавалося, де-де, а в такому місці навряд чи може щось статися, проте у повітрі невідступно витала провість подій. Тутешній дух-покровитель — genius loci — був дуже схожий на героя найвишуканіших віршів Малларме про незримий політ, про слова, безрадні перед несказанним. Важко описати значення цих вражень для мене як письменника. Вони пройняли моє єство й позначилися на ньому глибше, ніж усі інші спогади про людей і природу цього острова. Вже тоді я усвідомив, що з багатьох поглядів став невиправним вигнанцем із англійського суспільства, однак романістові належить зазнати ще важчого вигнання.
На перший погляд, ці враження гнітючі, як і в багатьох початківців — письменників і художників, що приїжджають до Греції шукати натхнення. Породжене таким досвідом відчуття нездарности і духовного отупіння ми прозвали егейською хандрою. Треба бути справді зрілим митцем, аби створити щось вартісне на тлі найчистіших і найгармонійніших краєвидів нашої планети; особливо ж коли знаєш, що в них могли якнайкраще вписуватися тільки ті люди, які траплялися в прадавні часи. Острівна Греція й досі Кіркея; й мандрівному митцеві не варто тут засиджуватися, якщо він дбає про свою душу.
Крім згаданого вище, під час мого перебування на Спеце не діялося нічого іншого, що мало б якийсь зв'язок із "Магом".