День народження інфанти

День народження інфанти

Був день народження Інфанти. Їй виповнилося усього дванадцять років, і сонце яскравілося у садах палацу. Хоча вона була справжньою Принцесою та Інфантою Іспанською, мала вона усього один день народження на рік, точнісінько як і діти останніх бідаків, тому, зрозуміло, для всієї країни було справою честі влаштувати в цей день для неї справжнє свято. І це дійсно було справжнє свято. Високі смугасті тюльпани виструнчилися, як шереги вояків, і з викликом дивилися через газон на троянди, і промовляли:

— Ми такі ж розкішні, як і ви.

Пурпурні метелики пурхали, стріпуючи золотий пилок із крилець, й навідувалися до кожної квітки по черзі; маленькі ящірки вилізали з тріщин у кам'яній стіні й насолоджувалися теплом і світлом; а плоди граната від спеки потріскалися, і їхні криваво-червоні серцевини показалися всім. Навіть блідо-жовті лимони, якими були густо всіяні старі решітки обабіч темних аркад, здавалися яскравішими, всмоктавши колір яскравого сонця, а магнолії розпустили свої великі круглі квітки з пелюстками кольору слонової кості і наповнили повітря п'янкими, солодкими пахощами.

Маленька Принцеса гуляла по терасі зі своїми гостями, гралась у піжмурки серед кам'яних ваз і старих статуй, вкритих мохом. У звичайні дні їй дозволялося гратися тільки з дітьми одного з нею рангу, отже їй завжди доводилося гратися наодинці, але день народження — виняток, і Король дозволив їй запросити всіх своїх юних друзів, кого вона побажає, прийти до неї повеселитися. Ці витончені іспанські діти вирізнялися статечною грацією, хода їхня була плавною, хлопчики носили капелюхи з пухнастими пір'їнами й короткі пишні плащі, а дівчатка притримували довгі мереживні шлейфи і затуляли очі від сонця великими віялами з золота й срібла. Але найграційнішою серед них була Інфанта, і її вбрання було підібране з найтоншим смаком в дусі дещо бундючної моди того часу. Накидка зроблена з сірого атласу, спідниця і пишні рукава з буфами густо розшиті сріблом, жорсткий корсет унизаний рядами перлів. Пара маленьких бальних черевичків з великими розетками вистромлювалися з-під сукні, коли вона йшла. Рожево-перлистим було її велике прозоре опахало, а у волоссі, що ореолом тьмяного золота нерухомо облямовувало бліде личко, цвіла прекрасна біла троянда.

З вікна палацу за дітьми спостерігав сумний, меланхолійний Король. За спиною в нього стояв його брат, Дон Педро Арагонський, якого він ненавидів, а поруч сидів його духівник, Великий Інквізитор Гранадський. Сумнішим, ніж зазвичай, був Король, бо коли він бачив, як Інфанта з дитячою серйозністю киває до юрми придворних, або як, затуляючись віялом, сміється із суворої Герцогині Альбукеркської, що завжди супроводжує її, він згадував молоду Королеву, її матір, яка зовсім нещодавно — чи так йому здавалося — приїхала з веселої країни Франції і захиріла, зачахла у похмурій величі іспанського двору: вона померла рівно через шість місяців після народження дитини, а до цього встигла двічі побачити, як цвіте мигдаль в садку, і двічі зірвати плоди зі старого покарлюченого інжиру, що ріс посередині кладовища, нині зарослого травою. Кохання Короля до неї було таким великим, і він не міг навіть уявити, щоб могила заховала її від нього. Король звелів одному лікарю-мавру набальзамувати її, і за цю послугу дарував йому життя, яке той уже майже втратив, бо, як подейкували, Свята Інквізиція не пробачила б йому єресі та підозри в чаклунстві. Тіло Королеви лежало у встеленій гобеленом труні в чорній мармуровій каплиці палацу, куди його занесли ченці одного вітряного березневого дня майже дванадцять років тому. Один раз на місяць Король, закутавшись у чорний плащ, із пригашеним ліхтарем у руці, заходив до каплиці, ставав на коліна перед Королевою і гукав: "Mi reina! Mi reina! Королево моя!" А іноді, порушуючи етикет, який в Іспанії суворо обумовлює кожен крок і обмежує навіть скорботу короля, він у шаленому нападі горя хапав її бліді руки, всіяні перснями, й намагався палкими поцілунками пробудити до життя холодне розмальоване лице.

Сьогодні ж йому здавалося, що він знову бачить її такою, якою побачив уперше у замку Фонтенбло, коли мав заледве п'ятнадцять років, а вона ще менше. Вони вже були офіційно заручені тоді папським нунцієм у присутності короля Франції та всього двору, а потім він повернувся до Ескуріала, куди привіз із собою кілечко золотавого волосся і спогад про дитячі вуста, які торкнулися його руки, коли він сідав у карету. Пізніше відбулася доволі поспішна шлюбна церемонія в Бургосі, маленькому містечку на кордоні між двома країнами, а там і врочистий в'їзд до Мадрида з усіма належними святкуваннями і пишним богослужінням у церкві Ла-Атоха, та ще й грандіозне аутодафе, на якому майже триста єретиків, серед них і чимало англійців, були спалені заживо на вогнищах.

Звісно, він кохав її до нестями, і як багато хто вважав — на шкоду власній країні, що була тоді в стані війни з Англією за володіння Новим світом. Він майже не дозволяв Королеві полишати його й на мить; задля неї він забував, чи майже забував, усі важливі державні справи; і з тією жахливою сліпотою, якою пристрасть карає своїх рабів, не помічав, що всі вишукані церемонії, якими він прагнув потішити кохану, лише погіршували її дивне захворювання. Коли вона померла, Король, здавалося, втратив розум. І дійсно, немає сумнівів, що він би офіційно зрікся престолу й пішов би у трапістський[3] монастир у Гранаді, пріором якого він вважався, якби не боявся залишити маленьку Інфанту в руках брата свого, чия жорстокість була непересічною навіть для Іспанії і якого чимало хто підозрював у причетності до смерті Королеви — буцімто він подарував їй пару отруєних рукавичок під час її візиту до нього в замок в Арагоні. Навіть коли скінчилися три роки офіційної жалоби, яку Король своїм указом оголосив по всій країні та домініонах, він не дозволяв своїм міністрам і словом прохопитися про новий шлюб, і навіть коли сам Імператор прислав до нього свою чарівну племінницю, Велику Герцогиню Богемську, і запропонував її руку для шлюбу, Король звелів послам переказати їхньому володарю, що Король Іспанський уже одружений зі Скорботою, й хоч вона безплідна жона, він любить її більше за Красу; ця відповідь коштувала іспанській короні багатих провінцій у Нідерландах, які невдовзі, підбурені Імператором, повстали проти Іспанії під проводом якихось фанатиків реформістської церкви.

Усе його подружнє життя з шаленими, вогняними радощами і невимовним болем раптової утрати нібито повернулося до нього сьогодні, коли він дивився, як бавиться на терасі його Інфанта. Вона відзначалася такою ж химерністю манер, як і Королева, так само гонористо відкидала голову, мала такий самий гарний, гордий, різьблений ротик, таку саму принадну "vrai sourire de France" — істинно французьку усмішку, коли час від часу поглядала на його вікно або простягала маленьку ручку статечним іспанським сеньйорам для поцілунку. Але голосний сміх дітлахів різав йому вуха, а яскраве безжальне сонце висміювало його смуток, і нудотний запах чужоземного зілля, яким бальзамують мертвих, труїв — чи це йому тільки здавалося? — чисте вранішнє повітря. Король затулив обличчя руками, і коли Інфанта знову поглянула вгору, фіранки були запнуті й Король зник.

Вона незадоволено скривилась і знизала плечима. Міг би і побути з нею в день народження. Дурнуваті державні справи почекали б. Чи він пішов до тієї гнітючої кап лиці, де завжди горять свічки і куди їй заборонено вступати? Як немудро з його боку, коли сонце сяє так яскраво, коли всім так весело! А ще він проґавить жартливий бій биків, на який уже кличе сурма, поминаючи вже ляльковий театр та інші принади. Її дядечко та Великий Інквізитор мають більше здорового глузду. Вони вийшли на терасу й осипали її чудовими компліментами. Інфанта відкинула гарну голівку й, узявши Дона Педро за руку, неквапно пішла униз сходами до довгого павільйону з червоного шовку, зведеного у віддаленому куточку саду, а інші діти слідували за ними у жорсткому порядку знатності — хто мав довше ім'я, ступав попереду.

Процесія високородних хлопчиків, фантастично вбраних у костюми тореадорів, вийшла їй назустріч, і юний граф Тьєрра-Нуова, напрочуд гарний парубок років чотирнадцяти, зняв перед нею капелюха з усією грацією природженого гідальго та іспанського гранда і церемоніально підвів її до невеличкого крісла з визолоченої слонової кості, яке стояло на високому помості над ареною. Діти групками розташувалися навколо, обмахувалися віялами, перешіптувалися, а Дон Педро і Великий Інквізитор стояли сміючись біля входу. Навіть Герцогиня, яку називали Camera Mayor — Старша Придворна Дама, худорлява жінка з жорстким лицем і жовтим жабо, мала не такий злостивий вигляд, як зазвичай, і щось віддалено схоже на крижану усмішку проскакувало на її поморщеному обличчі й викривляло тонкі безкровні губи.

То був просто захопливий бій биків, значно кращий, на думку Інфанти, за справжній, на який її возили до Севільї з нагоди візиту Герцога Пармського до її батька. Одні хлопчики стрибали по арені на дерев'яних конячках у розцяцькованих попонах, розмахували довгими списами з різнобарвними стрічками на кінцях; інші бігали самі перед биком, дражнили його пурпуровими камзоликами, легко перестрибували через бар'єр, коли бик бив рогами; а сам бик був зовсім як справжній, хоч і змайстрували його з лозового каркасу, на який натягнули шкіру, — інколи він оббігав арену на задніх ногах, про що справжній бик і мріяти не міг. Бик влаштував чудовий бій, і діти так розпалилися, що повилазили на лавки, витирали спітнілі обличчя носовичками й гукали: "Bravo toro! Bravo toro! Хай живе бик!" — зовсім як дорослі. Нарешті після довгого змагання, коли бик підняв на роги лише декількох дерев'яних конячок, а їхні вершники спішилися, юний Граф Тьєрра-Нуова поставив бика на коліна й, отримавши дозвіл Інфанти завдати йому coup-de-grace, тобто останнього удару, який звільнить його від зайвих страждань, устромив свій дерев'яний меч у шию тварини з такою несамовитістю, що голова бика відскочила, й усі побачили веселе личко маленького Шевальє де Лоррена, сина французького посланця у Мадриді.

Потім під супровід оплесків арену розчистили, і двоє пажів-маврів у жовто-чорних лівреях урочисто відтягли мертвих дерев'яних конячок, і після недовгої інтермедії, коли акробат-француз ходив по канату, на сцені театрика, спорудженого з цієї нагоди, з'явилися італійські маріонетки у псевдокласичній трагедії "Софонізба".[4]

Вони грали так досконало, їхні рухи були такими принадними, що під кінець вистави очі Інфанти затуманилися слізьми.