Королівський син надумав одружитися, і всі в королівстві раділи. Цілісінький рік він чекав своєї нареченої, і ось, І нарешті, вона прибула. Це була російська Принцеса, і весь шлях від самої Фінляндії вона проїхала в санях, запряжених шестериком оленів. Сапи були з щирого золота, мали форму лебедя, і поміж його крильми лежала сама Принцеса. Вона була вкутана до самих п'ят довгою горностаєвою мантією, на голівці мала крихітну шапочку із срібної тканини, а її личко було білесеньке, як сніговий палац, у якому вона досі жила. У неї було таке бліде обличчя, що всі чудували— ся, коли вона проїжджала вулицями.
— Вона схожа на білу троянду! — кричали люди звідусіль і обсипали її квітами з балконів.
Принц вийшов до брами замку, щоб зустріти наречену. У нього були задумливі фіалкові очі, а волосся на голові наче щире золото. Коли він побачив Принцесу, то став на коліно й поцілував їй руку.
— Ваш портрет гарний, — прошепотів він, — але ви ще гарніші! — І щоки маленької Принцеси зашаріли.
— Досі вона була як біла троянда, — сказав малий Паж, — а зараз вона вже як червона троянда. — І всі придворні були в захваті від цих слів.
Три дні поспіль усі ходили й повторювали: "Біла троян да, червона троянда, червона троянда, біла троянда", — і Король видав наказ, щоб Пажеві збільшили вдвічі платню. Та оскільки Паж узагалі не одержував ніякої платні, то користі йому від цього було мало, зате багато честі, і про це було написано в придворній газеті.
Дивіться також
- Оскар Уайльд — Рибалка та його душа
- Оскар Уайльд — Балада Редінгської в'язниці (Глава 3)
- Оскар Уайльд — Балада Редінгської в'язниці (Глава 5, Глава 6. Закінчення)
- Ще 26 творів →
Коли минуло три дні, відсвяткували весілля. Це була пишна церемонія: наречений і наречена, тримаючись за руки, увійшли під тент з пурпурового оксамиту, гаптованого дрібнесенькими перлинами, а потім був великий Бенкет, що тривав аж п'ять годин. Принц із Принцесою сиділи на почесному місці у Великій Залі й пили з прозорої кришталевої чаші. Тільки справжні закохані могли пити з цієї чаші, а коли до неї торкалися брехливі вуста, вона вмиті ставала сіра і тьмяна.
— Кохання їхнє чисте, — сказав малий Паж, — як чистий кришталь цієї чаші! — І Король ще раз подвоїв йому платню.
— Яка честь! — хором вигукнули всі придворні.
Після бенкету відбувся бал. Наречений і наречена повинні були протанцювати Танок Троянди, і Король зголосився сам заграти на флейті. Взагалі він грав дуже погано, але ніхто й ніколи не наважувався йому сказати це, бо ж він був Король. Насправді він умів грати тільки дві мелодії і ніколи не знав напевне, котру грає, але це не мало ніякого значення, бо хоч би що він зробив, усі вигукували: "Чудово! Чудово!"
Заключною частиною всієї програми був грандіозний фейерверк, що мав відбутися точно опівночі. Маленька Принцеса ще ніколи в житті не бачила фейерверка, тож Король видав указ, щоб Королівський Піротехнік узяв проведення фейерверка під особисту відповідальність.
— А на що схожий фейерверк? — запитала Принцеса в Принца, прогулюючись уранці терасою.
— Це як Північне Сяйво, — сказав Король, який завжди відповідав на запитання, звернені до інших людей, — тільки ближче до природи. Особисто я люблю його вогні більше, ніж зорі на небі, бо хоч знаєш напевне, коли вони почнуться. Фейерверк такий чарівний, як моя гра на флейті. Одне слово, ви неодмінно повинні його побачити.
І от у кутку королівського саду спорудили великий поміст, і щойно Королівський Піротехнік порозкладав вогні фейерверка, як вони почали розмовляти поміж себе.
— Який прекрасний білий світ! — вигукнула маленька Вертушка. — Гляньте он на ті жовті тюльпани. Навіть коли б вони були справжніми вогнями фейерверка, і тоді вони не могли б бути кращими. Я дуже рада, що зробила мандрівку. Мандри на диво облагороджують душу й допомагають звільнитися від передсудів.
— Дурна ти, Вертушко! Адже королівський сад — це ще далеко не весь світ, — зауважила Велика Римська Свічка. — Світ дуже великий, і, щоб його належно оглянути, треба мандрувати цілих три дні!
— Те місце, яке ми любимо, і є для нас цілий світ! — замріяно вигукнув Вогняний Фонтан, який на початку свого життя був нерозлучний із Сосновою Дощечкою і пишався своїм розбитим серцем. — Але любов сьогодні вже не модна, поети вбили її. Вони так багато писали про любов, що їм перестали вірити, і це мене аніскільки не дивує. Справжній закоханий страждає мовчки. Пригадую, якось я… Проте зараз це не має значення. Романтика кохання відійшла в минуле.
— Дурниці! — вигукнула Римська Свічка. — Романтика ніколи не вмирає. Вона як місяць — вона вічна. Ось наші наречений і наречена, наприклад, ніжно кохають одне одного. Мені розповідала про це сьогодні вранці Картонна Гільза, яка випадково лежала зі мною в одному ящику і знала всі останні придворні новини.
Але Вогняний Фонтан тільки похитав головою і прошепотів:
— Романтика померла, романтика померла, романтика померла… — Він належав до тих упертюхів, які вважають, що коли довго повторювати одне й те саме, то воно, зрештою, стає істиною.
Раптом почулося різке сухе покашлювання, і всі оглянулись.
Кашляла довга, бундючна з виду Ракета, що була прив'язана до довгої палиці. Ракета завжди покашлювала, перш ніж заговорити — так вона привертала до себе увагу.
— Гм! Гм! — почала вона, і всі нашорошили вуха, тільки Вогняний Фонтан усе хитав головою і шепотів: "Романтика померла"…
— Увага! Увага! — вигукнув Бенгальський Вогонь. Він захоплювався політикою, завжди брав активну участь у місцевих виборах і тому дуже вміло користувався усіма парламентськими виразами.
— Навіки померла… — прошепотів Вогняний Фонтан і заснув.
Коли запала цілковита тиша, Ракета прокашлялася втретє і заговорила. Вона говорила дуже повільно, виразним голосом, немов диктувала мемуари, і завжди дивилася понад головою того, з ким розмовляла. Одне слово, манери цієї і Ракети були дуже вишукані.
— І пощастило ж Королевичу, — зауважила вона, — що одружується він саме того дня, коли мене запустять у небо! Справді-бо: навіть коли б усе це було обдумано заздалегідь, і тоді навряд чи все склалося б краще для нього. Та принцам завжди щастить.
— Ти диви! — здивувалась маленька Вертушка. — А я гадала, що все якраз навпаки — що це нас будуть запускати в повітря на честь одруження Принца.
— З вами, може, саме так і буде, — відповіла Ракета, — я навіть не сумніваюсь, що вас запускатимуть у повітря, але зі мною буде інакше. Я незвичайна Ракета і походжу від незвичайних батьків. Батько мій був найславетнішим вогняним Колесом свого часу і прославився грацією свого танцю. Під час свого великого виступу він, перш ніж гаснути, обернувся аж дев'ятнадцять разів і з кожним обертом викидав у повітря сім рожевих зірок. Він був три з половиною фути в діаметрі та ще й зроблений з найкращого пороху. Мати моя також була Ракетою, як і я, і до того ж французького походження. Вона злетіла так високо, що люди злякалися, — а що, як вона взагалі не вернеться назад. Але вона все ж вернулась, тому що мала лагідну вдачу, і повернення її було дуже ефектне — вона розсипалася зливою золотого дощу. Газети з захопленням писали про публічний виступ моєї матері. Придворна Газета назвала його тріумфом Пілотехнічного мистецтва.
— Ви хотіли сказати "Піротехнічного", — так, Піротехнічного, — втрутився Бенгальський Вогонь. — Я знаю, що це називається Піротехнікою, бо прочитав напис на своїй власній коробці.
— Ну, а я кажу — Пілотехнічного, — повторила Ракета таким суворим тоном, що Бенгальський Вогонь відчув себе знищеним і негайно став чіплятися до маленьких Вертушок, аби показати, що й він має вагу.
— Отже, я говорила, — продовжувала Ракета, — я говорила… Про що я говорила?
— Ви говорили про себе, — сказала Римська Свічка.
— Так, так, авжеж, я пам'ятаю, що я міркувала про щось цікаве, коли мене так грубо обірвали. Я просто ненавиджу грубощі й погані манери, тому що я надзвичайно вразлива. Я цілком переконана, що в усім світі не знайдеться й однієї особи, вразливішої за мене.
— А що це таке — вразлива особа? — запитала Петарда у Римської Свічки.
— Це той, хто неодмінно наступатиме людям на мозолі, коли сам їх має, — стиха відповіла Римська Свічка, і Петарда ледь не вибухнула від сміху.
— Пробачте, з чого ви там смієтеся? — поцікавилась' Ракета. — Я ж не сміюся.
— А я сміюся, бо щаслива, — відповіла Петарда.
— Це аж надто егоїстична причина, — сердито зауважила Ракета. — Яке ви маєте право бути щасливою? Вам слід би подумати про інших. Тобто вам слід би подумать про мене. Я завжди думаю про себе й від усіх сподіваюся того самого. Оце ж і є те, що зветься співчуттям. Це прекрасна чеснота, і вона притаманна мені повною мірою. Скажімо, наприклад, зі мною цієї ночі щось трапилось… Яке нещастя для всіх! Принц і Принцеса вже ніколи не будуть щасливі, все їхнє подружнє життя буде зіпсоване. Ну, а щодо Короля, то він, я певна, не переживе цього. Тільки подумаю, яке відповідальне становище я посідаю, так і хочеться плакати.
— Якщо ви хочете зробити приємність іншим, — крикнула Римська Свічка, — зробіть так, щоб ви хоч не відвологли!
— Атож, — вигукнув Бенгальський Вогонь, що вже трохи піднісся духом, — це підказує звичайнісінький здоровий глузд!
— Звичайнісінький здоровий глузд! — обурено пирхнула Ракета. — Ви забуваєте, що я зовсім незвичайна. Гм, здоровий глузд може мати кожен, кому бракує фантазії. А мені і ніколи не бракувало фантазії, бо я завжди уявляю собі все не таким, яким воно є насправді. Я завжди уявляю все зовсім навпаки. А що стосується того, щоб не відвологнути, то тут, і очевидно, ніхто не здатний зрозуміти, що таке емоційна натура. На моє щастя, це мене не зачіпає. Усвідомлення моєї переваги над усіма — ось що підтримує мене в житті, і це почуття я в собі завжди розвивала. Адже ніхто з вас не має серця. Ви собі смієтеся і розважаєтесь, так ніби Принц і Принцеса и не думали одружуватися.
— А й справді! — вигукнула Вогняна Куля. — Чому б і не повеселитися? Це ж найрадісніша подія, і коли я злечу в повітря, то неодмінно розповім про це зіркам. Побачите, як вони заморгають, коли я розкажу їм, яка вродлива Принцеса.
— Пхе! Що за грубни погляд на життя! — зауважила Ракета. — Але нічого іншого я й не сподівалась. У вас всередині анічогісінько нема — сама порожнеча. А що, коли Принц із Принцесою переберуться жити десь у сільську місцину біля глибокої річки, а в них, може, буде єдиний синок, маленький білявий хлопчик із фіалковими оченятами, як у батька, і він, може, піде погуляти із своєю нянькою, а нянька засне під великим кущем бузини, а хлопчик упаде в глибоку річку і втопиться? Яке то страшне горе! Сердешні батько й мати — втратили єдину дитину! Та це ж просто жахливо! Я цього просто не переживу.
— Але ж вони ще не втратили свого єдиного сипа, — сказала Римська Свічка.