Юний Король

Юний Король

У ніч напередодні коронації юний Король сидів самотою у своїй розкішній спочивальні. Усі придворні попрощалися з ним, уклоняючись до землі, як того вимагав церемоніальний етикет, і повернулися до Великої Зали палацу, щоб отримати останні вказівки від Професора Етикету, бо серед них були й такі, що поводилися цілком природно, а для придворного це, годі й казати, великий недолік.

Парубок — шістнадцятирічний Король був іще парубком — не надто шкодував, коли вони пішли, і, зітхнувши з полегшенням, відкинувся на м'які подушки своєї розшитої кушетки. Отак він лежав, з ошелешеними очима й розтуленим ротом, немов смаглявий лісовий фавн або якесь звірятко, що потрапило в пастку до мисливців.

Його й справді знайшли мисливці — натрапили на нього, коли він, босоногий, із сопілкою в руці, ішов за отарою бідного козопаса, який його виховав і сином якого парубок завжди себе вважав. Він був дитиною єдиної дочки Короля від таємного шлюбу з чоловіком, значно нижчим від неї за соціальним станом. То був чужинець, казали одні, який чарівною магією своєї гри на лютні приворожив до себе Принцесу; інші подейкували про художника з Ріміні, якому Принцеса виявила багато, мабуть, забагато, честі і який раптом зник із міста, не закінчивши своїх розписів у Соборі. Коли немовляті був лише тиждень, його викрали у матері, поки вона спала, і віддали під опіку бідного селянина та його дружини, які не мали власних дітей і мешкали далеко в лісі, у цілому дні їзди від міста. За годину після пробудження білява дівчина, що дарувала немовляті життя, померла від горя або чуми, як засвідчив придворний лікар (або, як дехто припускав, від швидкодіючої італійської отрути, поданій у склянці вина з прянощами); і коли вірний посланець, що віз дитину в луці сідла, зліз із замученого коня й постукав у непоказні двері хатини козопаса, тіло Принцеси вже опускали в могилу на занедбаному кладовищі за міськими мурами — у могилу, де, як кажуть, уже лежало тіло напрочуд гарного нетутешньою красою юнака, у якого руки були зв'язані за спиною міцною мотузкою, а на грудях темніли криваві рани від численних ударів кинджалом.

Такою принаймні була історія, що її пошепки переказували люди. Достеменно відомо лише те, що старий Король уже на смертному ложі — чи то спокутуючи великий гріх, чи не бажаючи, щоб королівство перейшло до іншого знатного роду — наказав послати за хлопчиком і в присутності Королівської Ради оголосив його своїм спадкоємцем.

Здається, тої самої миті як хлопця визнали наступником Короля, його охопило дивне зачудування красою, якому судилося так вплинути на все його подальше життя. Ті, хто супроводжував його до призначеного йому покою, частенько пригадували вигук захоплення, що зірвався з його вуст, коли він побачив вишукані шати й розкішні коштовності, приготовані для нього; пригадували майже несамовиту радість, із якою він зірвав із себе та пожбурив геть грубу шкіряну сорочину та зашкарублий кожух. Щоправда, він, бувало, тужив за вільним лісовим життям і завжди аж тіпався з нетерплячки під час довгих придворних церемоній, які щодня забирали так багато часу, проте чудовий палац — Joyeuse (Радість — французькою), — де юнак нині став володарем, видавався йому новим світом, щойно створеним для його втіхи. І коли йому вдавалося втекти із зали засідань чи з аудієнцій, він збігав додолу пишними порфіровими сходами, що їх прикрашали бронзові фігури левів, або ж ходив із кімнати в кімнату, з коридору в коридор, як людина, що прагне у красі знайти собі знеболювальне й одужати від хвороби.

У цих пошуках відкриттів, як він називав їх, — а вони були для нього справжніми подорожами у чудесному краї — його іноді супроводжували тендітні біляві придворні пажі у коротких плащах із барвистими прозорими бантами; але частіше юнак був сам, інстинктивно відчуваючи чи просто здогадуючись, що таємниці мистецтва найкраще пізнаються наодинці і що Краса, як і Мудрість, полюбляє самотнього шанувальника.

Чимало цікавих історій оповідали про нього в цю пору. Казали, що товстий Бургомістр, який з'явився, щоб виголосити велеречиву промову від імені городян, застав його на колінах перед великою картиною, яку щойно привезли з Венеції; то було мов передвістка поклоніння новим богам. Іншим разом юнак зник на декілька годин, і після тривалих пошуків його знайшли у невеличкій кімнаті в одній із північних башт палацу немов у трансі: не зводив він очей з грецької камеї, на якій була вирізьблена фігура прекрасного Адоніса. Бачили нібито, як він торкався гарячими вустами мармурового чола античної статуї, яку знайшли у долині річки, коли будували кам'яний міст, — на ній було ім'я Віфінійського раба імператора Адріана. Цілу ніч збавив він на вивчення ефектів місячного сяйва на срібному зображенні прекрасного Ендиміона.

Усі рідкісні дорогоцінні матеріали викликали у нього велике захоплення, і, бажаючи роздобути їх, він розіслав по світу купців: одних відправив виторговувати бурштин у неотесаних рибарів на північних морях; других — до Єгипту на пошуки надзвичайної зеленої бірюзи, яку можна знайти тільки у гробницях фараонів і якій приписують магічну силу; третіх — до Індії, скуповувати тонкі прозорі тканини і слонову кістку, місячні камені й браслети із нефриту, сандалове дерево й сині емалі, а ще шалі з дорогого кашеміру.

Але найбільше хвилювали його ті шати, в які він мав убратися для коронації, мантія із золотої парчі, обсипана рубінами корона та оздоблений перлами скіпетр. Саме про своє вбрання він міркував у цей вечір, коли влігся на своє пишне ложе і дивився на грубе соснове поліно, що палало у відкритому каміні. Фасони, розроблені найвидатнішими митцями того часу, він отримав багато місяців тому й віддав наказ, щоб рукодільники працювали вдень і вночі, аби втілити їх у життя, і щоб обшукали увесь світ, а таки знайшли коштовні самоцвіти, гідні такої роботи. В уяві він бачив побіля високого олтаря в Соборі себе, убраного в чудові одежі Короля, й усмішка грала на юних вустах і запалювала яскравим блиском його темні, як ліс, очі.

За деякий час він підвівся, сперся на різьблений дашок каміну й озирнув тьмяно освітлену кімнату. На стінах висіли багаті гобелени, на яких було зображено сцени з "Тріумфу Краси"[2]. Велика шафа, оздоблена агатами та ляпіс-лазур'ю, займала один куток, а навпроти вікна стояло трохи химерне бюро з лакованими панелями, прикрашеними золотою мозаїкою, і на ньому поблискували вишукані келихи з венеційського скла й кубок із оніксу з темними прожилками. Шовкове покривало на ліжку було розшите блідими маками, які ніби випали зі зморених сном рук, а високі очеретинки зі слонової кості підтримували оксамитовий балдахін зі страусовим пір'ям, яке білою піною здіймалося до ніжно-сріблистої ліпної стелі. Усміхнений бронзовий Нарцис тримав над головою поліроване дзеркало. На столі стояла пласка аметистова чаша.

У вікно він бачив величезну баню Собору, що ясною кулею вимальовувалася на тлі затінених будинків; бачив утомлених вартових, що ходили туди й назад уздовж скелястого виступу над річкою. Десь далеко, в якомусь садочку, витьохкував соловей. Ледь чутний аромат жасмину просочувався у відчинене вікно. Юнак відкинув із чола каштанові кучері, узяв лютню й почав замріяно перебирати струни. Важкі повіки його склепилися, дивна млість огорнула тіло. Ніколи досі не відчував він так гостро, з таким неймовірним захватом магію і тайну краси.

Коли на башті пробило полуніч, він торкнувся дзвоника. Увійшли пажі та роздягли його з великою церемонією; вони лили трояндову воду йому на руки, розсипали квіти на його подушках. За кілька хвилин потому як вони пішли з опочивальні, він заснув.

І коли він спав, йому наснився сон, і сон цей був от який.

Йому марилося, що стоїть він посеред довгого горища з низькою стелею, серед шуму та клацання безлічі ткацьких верстатів. Вбоге світло ледь пробивається крізь ґратки на вікнах, і в ньому проступають виснажені похилені постаті ткачів. Бліді, заморені дітлахи скорчилися на грубих хрестовинах. Коли човники б'ють по основі, діти піднімають важкі поперечники, а коли човники зупиняються, вони опускають поперечники та затискають нитки. Личка їхні витяглися від голоду, тоненькі рученята трусяться. Виснажені жінки щось шиють за столами. У приміщенні стоїть жахливий сморід. Повітря задушливе, важке, вогкими стінами збігають цівки прілої води.

Юний Король підійшов до одного з ткачів і став біля нього, не зводячи очей.

Ткач зиркнув на нього сердито й сказав:

— Чого ти на мене вирячився? Ти шпик, підісланий нашим хазяїном?

— А хто ваш хазяїн? — запитав юний Король.

— Наш хазяїн? — гіркою луною відізвався ткач. — Він така ж людина, як і я. Власне, між нами лиш одна різниця — він убраний у багаті шати, а я ходжу в ганчір'ї, і якщо я мало не падаю з голоду, він потерпає від переїдання.

— Це вільна країна, — оголосив юний Король, — і ти не раб.

— На війні, — відповів ткач, — сильні підкоряють слабких і перетворюють їх на рабів, а в мирні часи багаті роблять рабами бідаків. Ми мусимо працювати, щоб вижити, але наша платня така мізерна, що ми мремо. Ми горбатимося на них цілими днями, а вони накопичують золото у своїх скринях; наші діти передчасно марніють, і обличчя наших коханих стають жорсткими і злими. Ми робимо вино, але п'ють його інші. Ми вирощуємо хліб, але наші комори порожні. Ми обплутані ланцюгами, хоч і невидимими для ока; і ми раби, хоч і називаємося вільними.

— І так з усіма? — спитав юний Король.

— І так з усіма, — підтвердив ткач, — з молодими і старими, з жінками і чоловіками, з малечею і дідуганами. Купці гноблять нас, і ми мусимо коритися. Священик минає нас, перебираючи свої чотки, і нікому немає діла до нас. У наших похмурих провулках, де не буває сонця, повзають Злидні з голодними очима, а їм на п'яти насідає Гріх з отупілою пикою. Злидні будять нас уранці, Ганьба чатує уночі… Але що тобі до того? Ти не з наших. Твоє лице щасливе.

І він відвернувся похмуро й пустив човник по верстату, і юний Король побачив, що нитки до ткання золоті.

Великий трепет охопив його, і мовив він до ткача:

— Що це за шати ви тчете?

— Вони для коронації юного Короля, — відповів той. — А тобі навіщо?

Тут у юного Короля вирвався голосний зойк — і він прокинувся.