Володар Перснів — Хранителі Персня (уривок)

Джон Роналд Руел Толкін

Володар Перснів — Хранителі Персня

Пролог

Три — королям ельфійським під небом світлим.

Сім же — владикам гномів у печерах світу.

Дев'ять — людям землі, що їм смертна доля.

І Один — Володарю Тьми на чорнім престолі,

В Мордорі, де лиховісна тінь.

Перстень єдиний — усіх поєднати

І темною волею міцно скувати

В Мордорі, де віковічна тінь*.

* Переклад віршів, де це не позначено окремо, — С. Бойко.

ВСТУП

У цій книзі ми розповімо щонайперше про гобітів, і читач довідається багато чого про їхні звички, але мало про історію. Дещо можна, звичайно, почерпнути з повісті, що була написана за Червоною Книгою Західного Краю та опублікована раніше під назвою "Гобіт". Ця історія переповідала зміст перших розділів, які склав сам Більбо, перший гобіт, чия слава відлунює далеко за межами його країни; він назвав їх "Мандрівка за Імлисті гори", бо там розповів про те, як мандрував на схід, потому повернувся додому — ця пригода згодом затягла гобітів у вир великих подій, яким і присвячена наша книга.

Але комусь, можливо, захочеться відразу дізнатися більше про цей самобутній дрібний народ. Для таких читачів ми зібрали відомості з гобітанських переказів, які й наводимо нижче.

I. Гобіти

Гобіти — непомітний, але дуже давній народ. Колись були вони набагато численніші, ніж тепер, бо полюбляють мир та спокій, а ще добре оброблену землю, і нема для них нічого приємнішого за впорядковану й доглянуту сільську місцевість. Ніколи не цікавили їх машини, складніші за ковальський міх, водяний млин або ткацький верстат, хоч узагалі вони досить вправні ремісники. Навіть у прадавні часи вони почувалися ніяково перед "Великим людом", або "здоровилами", як вони звуть людей, а нині зустрітися з ними й зовсім непроста річ. Вони схильні до огрядності, не люблять зайвого клопоту, але мають чутливий слух, гострий зір та вміють рухатися швидко й спритно. Здавна навчилися вони тихо й непомітно зникати, коли [9] якийсь здоровило несподівано вламувався, куди його не запрошували. До того меткі вони зробилися, що людям те стало здаватися чарами. Але ж насправді гобіти ніколи не вдавалися до чарів; усе, що вони вміють, — то результат виключно доброго навчання. Завдяки вмінню, що переходило з покоління в покоління, безперервним вправам та близькості до землі вони досягли рівня, недосяжного для племені високорослих та незграбних.

Бо ж гобіти малі на зріст, навіть менші за гномів, у всякому разі менш присадкуваті та кремезні. Зросту вони можуть бути різного, за нашими мірками, від двох до чотирьох футів. Тепер вони рідко виростають більше, як три фути, але кажуть, що в давнину траплялися й значно вищі. Якщо вірити Червоній Книзі, Бандобрас Тук Бикорик, син Ізенгрима Другого, мав чотири з половиною фути зросту та міг їздити верхи на справжньому коні. Його перевершили, судячи з літописів, тільки двоє видатних героїв прадавніх часів, але про це ви дізнаєтесь докладніше у цій книзі.

Гобіти — мешканці Краю, або Гобітанії, — у дні миру та розквіту були веселим народом. Одягались вони яскраво, віддаючи перевагу жовтому й зеленому кольорам, але взуття майже не носили, бо мають від природи товсті підошви, а ноги вкриті кучерявою вовною, найчастіше брунатного відтінку. Щось схоже до вовни вкриває також їхні голови. Зрозуміло, що чоботарська справа не була у них дуже розвинена, але їхні довгі, вправні пальці вміли майструвати безліч інших корисних і приємних речей. Обличчя в них були не те щоб гарні, але добродушні, широкі, очі ясні, щоки червоні, а вуста завше готові їсти, пити й сміятися. Тож вони й сміялися, їли й пили частенько та багатенько. Зауважимо, що жарти їм подобалися нехитромудрі, а їсти сідали по шість разів на день (якщо мали змогу). Були вони гостинні, полюбляли свята і подарунки, які охоче дарували та охоче приймали.

Незважаючи на те, що нині гобіти нас уникають, легко зрозуміти, що вони одного з нами походження, значно ближчі до нас, ніж ельфи або навіть гноми. Колись вони розмовляли нашою мовою та мали такі ж самі вподобання, як ми. Проте, яка то була спорідненість, докладно з'ясувати тепер уже неможливо. Походження гобітів запропало в безоднях Прадавніх Віків, похованих нині під порохом забуття. Тільки ельфи досі зберігають пам'ять про ті часи, але їхні перекази стосуються здебільшого власної [10] історії, де люди з'являються рідко, а про гобітів згадки й зовсім нема. Однак не викликає сумніву, що гобіти багато століть тихесенько-любесенько жили собі у Середзем'ї, перш ніж інші народи їх помітили. А оскільки на світі живе безліч чудернацьких істот, отож і цей малий народ не привертав до себе нічиєї уваги. Проте за часів Більбо та його спадкоємця Фродо вони раптом набули, попри власну волю, і важливого значення, і славетності. Великі володарі та мудреці переймалися відтоді їхньою долею.

Давно минули ті часи, Третя епоха Середзем'я, усе змінилося на землі; але здається, що гобіти ще й досі живуть там же, де жили раніш: на північному заході старого світу, на схід від Моря. Звідкіля вони прийшли туди, ніхто не пам'ятав уже за часів Більбо. Любов до наукових досліджень (крім генеалогії) — не дуже поширене явище серед гобітів, але знаходилися такі представники старовинних родин, що вивчали власні книги і навіть розпитували ельфів, гномів та людей про давні події й далекі краї. Власне літописання гобітів почалося лише після заселення Краю. Найдавніші перекази не сягали далі Років Мандрів. І все ж, судячи з цих легенд і деяких особливостей мови та звичаїв, можна зрозуміти, що гобіти, подібно до багатьох інших народів, колись давним-давно прийшли зі сходу. У найраніших спогадах, мабуть, відбилися часи, коли вони жили у верхів'ях Андуїну, між узліссям Великого Зеленого лісу та Імлистими Горами.

Чому вони відважилися на складний та повний небезпек перехід через гори до Еріадору, нам нині годі збагнути. Самі гобіти зберегли спогади про те, як людей ставало все більше, як Тінь накрила ліс, що з тої пори одержав назву Чорнолісся.

Ще до початку мандрів гобіти розділилися на три роди, які дещо відрізнялися один від одного: Хутроногів, Стурсів та Ясноголових. Хутроноги були малі, смагляві, безбороді, не носили взуття, але руки й ноги мали домірні та вправні. Вони залюбки селилися по пагорбах і схилах гір. Стурси були присадкуватіші, більш широкоплечі, віддавали перевагу рівнинам і долинам річок. Ясноголові мали яснішу шкіру й волосся порівняно з іншими, були стрункіші та вищі на зріст, а жити воліли в лісах.

Хутроноги з давніх-давен спілкувалися з гномами й довго мешкали попід горами. Вони рано переселилися на захід [11] і дійшли майже до кінця Еріадору, аж до гори Вітровії, коли решта усі ще сиділи у Глухомані. То були найчисленніші, найтиповіші з гобітів. Вони бажали жити завжди на одному місці і довше за всіх зберігали успадкований від прадідів звичай мешкати у тунелях та норах.

Стурси довго не наважувалися покинути береги Великої ріки, Андуїну, і менше цуралися людей. Вони пішли на захід після Хутроногів, обравши напрямок уздовж ріки Гримучої на південь; там, поміж Тарбадом і межами землі Смаглочолих, вони прожили довго, перш ніж знову подалися на північ.

Ясноголові, найнечисленніші, були представниками північної гілки народу. Вони частіше дружили з ельфами, ніж інші гобіти, мали більше здібностей до вивчення мов і співу, ніж до ремісництва; колись вони вважали, що краще полювати, ніж орати землю. Вони перейшли гори на північ від Рівенделлу і подались уздовж річки Сивої. В Еріадорі вони незабаром змішалися з іншими родами, які випередили їх, але часто й самі ставали ватажками й вождями Хутроногів та Стурсів, бо були відважні й заповзятливі. Навіть за часів Більбо у деяких старовинних родинах такі якості Ясноголових давалися взнаки, наприклад, у господарів Забренда та Туків.

В Еріадорі між Імлистими та Лунними горами гобіти зустріли як ельфів, так і людей. Там усе ще мешкали останні з дунаданів, чиї прабатьки колись припливли з-за Моря, з острова Нуменор, але вони вимирали, і пустка поглинала землі їхнього Північного королівства. Вільного місця для прибульців було досить, отож незабаром гобіти почали осідати та будувати власні селища. Найдавніші давно зникли ще до народження Більбо, тож про них забули, але декілька з них ще існували, а одне не втратило свого значення, хоч поменшало — то була Бригора у Дужому лісі, десь за сорок миль на схід від межі Краю.

Нема сумніву, що саме у ті давноминулі дні гобіти навчилися читати й писати. Вчителями їхніми були дунадани (які, у свою чергу, набагато раніше навчилися цьому від ельфів). Тоді ж забулася мова, якою вони користалися раніше, бо гобіти звикли до вестрону, чи то пак загальної мови, що запанувала від Арнору до Гондору, а також майже по всьому узбережжю Моря від Белфаласа до Луни. Але вони зберегли декілька власних слів, назви днів, місяців та багато старовинних імен. [12]

Приблизно у той самий час гобіти скінчили складати легенди та почали записувати історичні події рік за роком. Скажімо, у 1601-му році Третьої епохи було занотовано, що брати Мархо та Бланко з роду Ясноголових залишили Бригору й, одержавши дозвіл від государя у Форності, з великим загоном гобітів переправилися через Брунатну ріку, або Берендуїн, Вони перейшли кам'яний міст, що його збудовано, коли Північне королівство було ще могутнім, та поосідали на землях за рікою аж до Далеких Пагорбів. За це з них тільки взяли обіцянку підтримувати у доброму стані Великий міст, а також усі інші мости й дороги, давати притулок королівським гінцям та визнавати верховну владу короля.

Від тої події почалося гобітанське літописання, бо рік переходу через Брендівіну (так її назву змінили гобіти) було прийнято як перший рік літочислення у Краї, і від нього почали рахувати подальші роки*.

* Таким чином, щоб перевести роки Третьої епохи, як їх рахують люди та ельфи, у гобітанське літочислення, треба відняти цифру 1600.

Гобіти, що прийшли з заходу, відразу ж полюбили нову землю, та там і залишилися, а тому знову зникли зі сторінок історії людської та ельфійської. Доки існували королі, гобіти умовно визнавали їхню владу, але насправді там правили власні вожді, а у справи широкого світу вони не втручалися.