Щоразу я сподівалася, що він прийде з порожніми руками. Батько ж, навпаки, одного дня заявив матері, що зажадав надвишки і отримав її.
— Коли ж це було?
— Вже згодом. Улітку, десь у серпні.
— І ви з цього зробили висновок, що батько знайшов ро-* боту?
— Так. Я хотіла переконатися і знову за ним стежила. Але він, як і раніше, не працював. Тинявся, сидів на лавах. Одного разу я його застала на лаві, і він сказав, що працює страховиком, а тому має вільний час.
— Чому він про це не сказав удома?
— Знову-таки через матір. Вона гордує людьми, що оббивають чужі пороги, байдуже, продають вони пилососи чи пропо^ нують страхові поліси. Називає їх нікчемами і прохачами.
— Ви повірили батьковій розповіді про страхування?
— Поки що.
—— А потім?
— Я не була вже певна.
— Чому?
— Передусім тому, що він заробляв багато грот.
— Аж так багато?
— За кілька місяців тато заявив, що його призначено за-* ступником директора в тій самій фірмі "Каплан" і що він знову отримав надвишку.
— Ви не раз обідали вкупі?
— Це правда. Він говорив пошепки в сінях, де ми зустрінемося. У ресторані він просив мене вибирати найдорожчі страви, потім пропонував піти в кіно.
— Він носив жовті черевики?
— Один раз. І тоді я спитала у нього, де він перевзувається. Тато пояснив мені, що йому по роботі довелося найняти кімнату в місті.
— Він дав свою адресу?
— Не одразу. Це все тривало довго.
— Коли пані познайомилася з Альбером Жорісом?
Дівчина чекала і цього питання.
— Майже п'ять місяців тому.
— Ви його кохаєте?
— Ми збираємося виїхати разом.
— Щоб побратися?
— Коли Альбер стане повнолітнім. Він має заледве дев'ятнадцять років і не може одружуватися без згоди батьків.
— А вони не дали згоди?
— Напевне, не погодяться.
— Куди ви намірялися поїхати?
— До Південної Америки. Я вже подала заяву про паспорт.
— Маєте гроші?
— Трошки. Мені лишається з мого заробітку.
— Коли вперше пішли ви просити їх у батька?
Вона поглянула йому в очі і зітхнула:
— І це пану відомо?!
— Звідки ви довідалися про батькову адресу в Парижі?
•— Найшов Альбер.
— Стежив?..
— Так. Ми обмірковували вдвох, яким побитом батько заробляє гроші. Вирішили, що Альбер ходитиме назирці.
— Що він викрив?
— Найперше, що батько мав кімнату на вулиці Ангулем. Далі, що він зовсім не займався страхуванням, а швендяв по Великих Бульварах і сидів на лавках. Зрештою...
•— Що зрештою?
-— Мав коханку.
— Ви бачили її?
— Альбер показав мені місце, де вони зустрічалися.
•— На бульварі Сен-Антуан?
— Так. У кав'ярні. Я прийшла туди ніби ненароком і заглянула всередину... Я не мала .часу її роздивитися, але побачила, що вона так само негарна, як і моя мама...
— Потім ви пішли на вулицю Ангулем?
— Так.
— Погрожували йому?
— Ні. Я вдала, що згубила конверта з післяобіднім виторгом і що мене виженуть із контори, якщо не знайду грошей. І дода-ла, що мене вважатимуть за злодійку.
— Як він повівся?
— Здавалося, збентежився.
— Альбер теж бував у батька?
— Я боюся за Альбера.
— Ви знаєте, куди він зник?
— Ні. Альбер переконаний, що його звинуватять в убивстві.
— Чому?
— Бо він ходив на вулицю Ангулем...
— Який у вас доказ, що не він убив?
— А нащо ж йому це робити?
І вона докинула спокійним тоном:
— Я могла б зажадати від батька стільки грошей, скільки б нам заманулося.
— А коли б батько відмовив?
— Не відмовив би. Досить було б, щоб Альбер нахвалився розповісти про все моїй матері.
— Ви не бачилися з батьком у день його смерті?
— Ні.
— І Альбер?
— Я майже певна, що ні. У пас нічого не передбачалося на той день. Пообідали разом, як завжди. Альбер не згадував ні про що.
— Вам відомо, де батько ховав гроші?
— Він ховав їх у своїй кімнаті в Парижі.
— На верху шафи з люстром?
— Звідки пан це знає?
— А ви?
— Коли я прийшла якось просити у нього гроші, він став на стілець і зняв із шафи конверта, в якому лежали тисячофран-кові банкноти.
— Багато?
— Грубенька пачка.
— Альбер про це знав?
— Це не привід, щоб вбивати. Я певна, що він цього не робив.
— Значить, Альбер і ви шантажували батька з тим наміром, що коли матимете досить грошей, то втечете до Південної Америки.
Моніка не поворухнулася.
— І хоч як ви підглядали, але так і не дізналися, де ж бать-' ко добував гроші.
— Ми не дуже старалися.
— Розумію, важливі лише наслідки. Я дуже хотів би побалакати з Альбером.
— Коли б це тільки від мене залежало, він був би тут завтра вранці. Дурний. Я певна, що ховається десь і трясеться зі страху. Я можу йти?
— Не затримую панну.
Коли Моніка пішла, Мегре схаменувся, що забув запитати про одну деталь. Він подзвонив до фірми "Жебер і Башельє".
— Я хотів би поговорити з панною Монікою Туре.
— Хвилинку. Здається, вона саме повернулася.
— Алло! — пролунав голос Моніки.
— Хай панна не тішиться. Це не Альбер, а комісар. Я забув задати одне питання. Хто з вас переховує гроші?
— Я.
— Де?
— Тут. Я маю бюрко, замкнене на ключ.
— А в нього є гроші при собі?
— Певне, небагато.
— Дякую. Це все.
Люкас давав йому знак, що хтось просить його до іншого апарата. Мегре впізнав Лапуентів голос.
— Дзвониш із вулиці Ангулем? — здивувався комісар.
— Ні, від Марієтти. З пивнички на розі.
— Що чути?
— Не знаю, чи це сталося навмисне, але я хотів би вас попередити. Кімнату ми застали прибрану. Підлогу і меблі натерто, речі вичищено.
— А верх шафи?
— Також. Мені здавалося, що баба поглядає на мене глузливо. Я спитав, коли прибирали. Вона відповіла мені, що вчора була прибиральниця, котра приходить двічі на тиждень...
— Де Моерс?
— Ще нагорі. Він дивиться, чи не лишилося відбитків, але поки що нічого не знайшов. Прибиральниця добре попоралася.
— Запитай про ім'я та адресу тієї прибиральниці і відшукай її. Хай вона тобі розповість, як це сталося, хто їй загадав прибирати і хто був у кімнаті, коли вона працювала,
Мегре пішов до кабінету шефа.
І враз задзвонив телефон. Шеф зняв трубку.
— Так, він тут,— і, звертаючись до Мегре, сказав:—Це до вас. Неве когось привів і квапиться показати свою здобич.
У передпокої Мегре побачив збудженого інспектора Неве. Він
стояв коло стільця, на якому сидів хирлявий і блідий чоловічок непевного віку. '
— Хочеш найперше поговорити зі мною? — спитав він інспектора.
— Ні, було б необережно залишити цього спритника без опіки хоч би на хвилину.
Тільки тоді Мегре помітив, що чоловікові надіто наручники.
— Впізнаєте його, шеф?
Мегре все ще не міг пригадати імені, але раптом йому сяйнуло. Чоловік скидався на циркового блазня, що змив пудру і грим.
Розділ сьомий
Магазин непромокальних плащів
— Джеф Шрамек, на прізвисько Фред Клоун або Акробат, шістдесят три роки, родом із Рікевір'а над горішнім Рейном.
Збуджений успіхом, інспектор Неве рекомендував свого клієнта, ніби оголошував цирковий номер.
Ще хлопчиком Шрамек почав виступати в цирку, що мандрував по Ельзасу і Німеччині. Пізніше в Парижі — якщо Джеф не сидів у в'язниці за крадіжку з розломом — він кривлявся на базарних майданах.
Клоун Фред був з тих непомітних людей, які сидять собі любенько годинами на лавці, дивляться на перехожих і годують голубів.
— Ти голодний? — звернувся Мегре до інспектора. А коли той не знав, що відповісти, сказав: — Іди щось перекуси.
Неве пішов.
— Тепер побалакаємо віч-на-віч! Ти знаєш, чому тебе привели сюди?
Фред удав із себе дурня:
— Завжди хапають тих самих! Мені це нагадує давні добрі часи. Скільки вже років я не був тут!
— Твого приятеля Луї вбито. Не роби здивованої міни. Ти знаєш чудесно, про кого я кажу. Так само добре розумієш, що тебе можна обвинуватити в убивстві.
— Це була б ще одна судова помилка.
— Я хочу все ж роз'яснити твоє становище. Кілька свідків бачили тебе в товаристві пана Луї.
— Це дуже порядний чоловік.
■— Байдуже. Ви зазнайомилися близько двох з половиною років тому. Тоді пан Луї був без роботи, бідував і жив, як собака.
— Я знаю, що це значить,— сказав, зітхнувши, Джеф.— А з біди не виберешся зразу.
— Нараз ви обидва стаєте заможні. Слідство це з'ясує до-' кладно, з датами.
— Я ніколи не запам'ятовую дат.
— Зараз ти перестанеш сміятися. У суботу ти мав грошей по саму зав'язку, але проциндрив усе за кілька годин. У поне* ділок по обіді вбито твого спільника в завулку при бульварі Сен-Мартен.
— Це велика втрата для мене.
— Так от, усі погодяться, що ти єдиний, хто знав усі стежки пана Луї і був зацікавлений, аби його вбити.
— У такому разі вони бевзі.
— Це все, що я хотів тобі сказати. Уже пів на першу. Ми вдвох у моєму кабінеті. О першій прийде суддя Комельо, і я вї* дішлю тебе до нього сповідатися.
Джеф Клоун зітхнув.
— Де ти зустрів пана Луї?
— На лаві бульвару Бон-Нувель. Він, здавалося, радів, що є з ким поговорити.
— Казав, що безробітний?
— Він розповів мені свою коротку історію. Працював два* дцять п'ять років на одного хлібодавця, той без попередження замкнув свою буду, і він не смів нічого сказати жінці.
— А далі?
— Що пан, власне, хоче знати?
— Усе. Була крадіжка?
— Щось куди складніше.
— Чия ідея?
— його, очевидячки. Я не такий хитрий.
— Далі.
— Ви знаєте на бульварі магазин з непромокальними плащами?
— Авжеж.
— Лава, на якій звик сидіти Луї, стояла якраз навпроти. Отже, ненароком він приглядався до життя в магазині і до зви* чаїв працівників. Луї сказав мені: "Я оце думаю, як воно ста^ лося, що ніхто досі не обікрав касу. Це ж так легко!"
— Ти, певне, нашорошив вуха?
• — Я зацікавився. Він розтлумачив мені, що перед обідом, найпізніше у чверть на першу, коли останніх покупців у мага* зині обслужено, працівники йдуть на обід. Так робив і шеф, маленький дідок з борідкою. "Коли якийсь відвідувач захотів би, щоб його замкнули..."
— І ти дав себе замкнути? Потім виламав замок, щоб дістатися до каси?
— Так, обібрав касу. Потім подався до вбиральні. Поряд з бачком є віконечко, крізь яке не вдалося б просунути трилітню дитину. Але зовсім інша річ просунути туди пачку з банкнотами. Віконце виходить на подвір'я. Луї проходив поблизу і підняв пачку. Я ж почекав, поки повернуться продавці і найде стільки відвідувачів, що не привернути до себе уваги. Я вийшов так само спокійно, як і ввійшов.
— Ви поділилися?
— По-братськи...
— Я гадаю, що в тому глухому провулку, де було вбито Луї, він ходив подивитися, чи є в ювелірному магазині віконце, яке виходило на подвір'я?
— Очевидячки.