Люди навпроти

ЛЮДИ НАВПРОТИ

1

— Як, у вас є білий хліб?!

Перський консул та його дружина, ввійшовши до вітальні, одразу почали вихваляти стіл, а особливо — гарно розкладені на таці сандвічі. А згодом Аділь-бей почув:

— У Батумі всього три консульства: ваше, перське й наше. Але тих персів не варто відвідувати.

Це говорила пані Панделлі, дружина італійського консула. Сам консул, розсівшись у кріслі, посмоктував маленьку сигарету з рожевим кінчиком. Нарешті обидві консульські дружини, всміхаючись одна до одної, зустрілися посеред зали. Саме в цю мить звуки, що досі невиразно долинали з глибини залитого сонцем міста, погучнішали й раптово вибухнули десь поруч, на розі вулиці. Всі пооберталися в той бік і рушили на веранду подивитись, що там діється.

Новачком серед присутніх був Аділь-бей — він приїхав до Батумі тільки цього ранку. В турецькому консульстві його зустрів службовець із Тифліса, який тимчасово виконував обов'язки консула. Саме він привів Аділь-бея до італійців — познайомити його з колегами. Увечері службовець мав від'їжджати.

Музика надворі все наближалася. Звуки бубонів та волинок дзвеніли у нагрітому повітрі. І хоча грали там щось сумне, загальне враження складалося чомусь веселе. Музика немовби змушувала рухатися все навкруги — повітря, будинки, ціле місто.

Аділь-бей помітив, що перський консул знов вийшов до кімнати, де був тифліський службовець, і вони вдвох півголосом завели розмову. Та увагу Аділь-бея привертала процесія на вулиці. За музикантами стало видно червону труну — її несли на плечах шестеро чоловіків.

— То це похорон? — промовив до пані Панделлі здивований Аділь-бей.

Жінка стиснула губи, щоб не розсміятися, — такий приголомшений вигляд він мав. Так, це був похорон, перший похорон, що його Аділь-бей побачив у СРСР. Музиканти були вдягнені, мов члени якогось атлетичного товариства: всі в білому, на ногах — полотняні тапочки, на грудях — великі червоні банти. Труна була погано обстругана, погано пофарбована, але колір мала такий яскраво-червоний, що аж очі сліпила. Чоловіки, які йшли за нею, були хто в сорочці, хто в светрі, жінки — у білих бавовняних сукнях і без панчіх, із голими ногами. Тільки двоє чоловіків — напевно, начальники — мали костюми з краватками. Багато в кого голова була поголена наголо. Позаду їхав на велосипеді юнак. Щоб не втратити рівноваги, він робив зигзаги і час від часу хапався рукою за плече дівчини, що йшла поруч. Проходячи повз будинок консульства, люди кидали погляди на веранду, де стояли іноземці.

— Про що вони зараз думають? — прошепотів Аділь-бей. Дружина перського консула, почувши це, відповіла цинічно:

— Про те, що ми їстимемо білий хліб! — І засміялась.

Люди на вулиці почули її сміх, однак вираз їхніх облич залишився незмінним. Вони й далі ступали за оркестром та червоною труною. Важко було сказати, сумні вони були чи, може, веселі. Відчувши себе чомусь незручно, Аділь-бей повернувся до вітальні.

— Ви вже встигли оглянути місто? — запитала персіянка, йдучи вслід.

— Я ще нічого не бачив.

— Ох, це такий глухий закуток!

Вона дивилася своїми чорними зіницями йому просто у вічі. Такий погляд для турка був найбезсоромніший у світі. Так на Аділь-бея ще ніколи не дивилися — ніби на річ, яку хочуть, але не наважуються придбати. І що найгірше — ця жінка й не приховувала думок, які відбивалися на її обличчі: "Він, звичайно, не красень, але й не поганий, хіба що трохи тюхтій".

Нарешті вона промовила вголос:

— Знаєте, ми просто приречені жити місяцями, а то й роками поруч. Нас тут усього шестеро, рахуючи Джона із "Стандард-ойл". Але він завжди п'яний. До речі, моя люба, а Джон прийде?

Тим часом хвіст жалобної процесії зник у кінці вулиці, і всі повернулися до вітальні. Густе від важкої спеки повітря ледь коливалося. Службовець із Тифліса почав прощатися.

— Як, ви вже йдете? — здивувалась пані Панделлі.

— У мене поїзд через годину.

— А ви? — звернулася вона до перського консула.

— Вибачте, я ще повернуся. Мені треба дещо обговорити з ним…

Аділь-бей був тут справді надто новою людиною, щоб брати в житті товариства якусь участь. Він узяв чашку чаю й сів у крісло між італійкою та персіянкою; навпроти них сидів, важко дихаючи, пан Панделлі. Дуже гладкий, він явно страждав від спеки.

Вітальня — простора кімната з картинами й килимами на стінах — була вмебльована, як і всі вітальні. На столі, поруч із тістечками й сандвічами, стояла пляшка горілки. Двері на залиту сонцем веранду лишились відчинені, і в них з поривами гарячого вітру вривалися запахи спорожнілої вулиці. Чашка в пані Панделлі дзенькнула об блюдце, а її чоловік, зітхнувши, пробурмотів:

— Ви розмовляєте по-російському?

Здавалося, це запитання не було адресоване нікому, — італієць саме дивився на сандвічі, — але Аділь-бей відказав:

— Не знаю жодного слова.

— Тим краще.

— Чому?

— Тому що вони тут віддають перевагу консулам, які не розуміють мови. Так вони завжди виграють.

Панделлі говорив із поблажливістю людини, що вважає себе дуже доброю, витрачаючи стільки зусиль на розмову. Персіянка й далі мовчки вивчала Аділь-бея. З обличчя пані Панделлі не сходила легка усмішка господині.

— Борошно вам, гадаю, привозять пароплавом?

Аділь-бею здалося, що музика знову наближається, але цього разу з іншого боку. Персіянка заговорила таким тоном, ніби йшлося про щось дуже ущипливе:

— Всі не можуть бути італійськими консулами й зустрічати щотижня вантажний пароплав! Я вже не кажу про те, що тут є і ще одна розвага: снідати на борту, приймати в себе офіцерів…

— Це так стомлює… — сказала пані Панделлі, наливаючи Аділь-беєві чаю. Він необережно запитав:

— А що, турецькі судна ніколи не приходять?

Панделлі ворухнувся у кріслі. Цей рух був мимовільний, ледь помітний, але відчувалося: чоловікові дуже кортить щось сказати.

— Отже, є й турецькі судна? — Він не усміхався, губи його ледь розтулились, а очі примружилися.

Аділь-бей спалахнув, але не знайшов, що відповісти.

— Що ви маєте на увазі?

Пані Панделлі вкинула до чашки дві грудочки цукру й подала її чоловікові. Той узяв чашку, мов слухняна дитина.

— Не сердьтеся, прошу вас, але сама думка про судно, де капітаном турок…

— Себто ви не маєте жодного сумніву в тому, що ми — дикуни?

Все сталося якось несподівано. Аділь-бей уже стояв на ногах. Чужі обличчя й речі довкола розпливалися перед його очима.

— Що це з вами? Сядьте, будь ласка! Таж уже скоро десять років, як у вас не рубають голів…

Пані Панделлі поблажливо всміхнулася:

— Ваш чай, Аділь-бею!

— Дякую, мадам.

— Мій чоловік просто жартує, запевняю вас.

— Можливо. Але я не жартую. Ми — республіка молода, я знаю, і в нас, без сумніву, є ще багато всіляких недоліків, однак…

— Однак ви б хотіли, щоб вас вважали найвеличнішою нацією у світі?

Мабуть, ніхто вже й не пам'ятав, з чого все почалося. До вітальні тихо ввійшов перський консул.

— Йдіть-но сюди, Амаре! Наш новий друг не розуміє жартів. Він просто смішний — а втім, як і кожен, хто починає даремно гніватись. До речі, ви граєте в бридж, Аділь-бею?

— Ні. — І сердито додав: — Для турка ця гра надто витончена! Пані Панделлі й далі намагалася його заспокоїти:

— Присягаюся, мій чоловік…

— Ваш чоловік вважає, що на світі існує тільки Італія. До того ж він уявляє собі Туреччину з гаремами, ятаганами, євнухами та червоними фесками.

— Скільки вам років? — запитала, всміхаючись, персіянка. Аділь-бей відповів так само розлючено:

— Тридцять два. Я бився за свою країну на Дарданеллах, потім — за республіку в Малій Азії. І я не дозволю, щоб зі мною…

— Де ви народилися? — спитав Панделлі, припалюючи нову сигарету.

— В Салоніках.

— Але ж це — не Туреччина. Мені здається, це чудове місто побудували греки…

Аділь-бей задихався. Забувши, де тут двері, він попростував до шафи. Пані Амар не стримала вибуху сміху. Аділь-бей так люто зблиснув на неї очима, що жінка злякано затулилась хусточкою. Аділь-бей був у безтямному стані, доки опинився на вулиці. Аж тоді він помітив пані Панделлі, яка весь час ішла за ним, а тепер м'яко поклала йому на плече руку й промовила:

— Не сприймайте серйозно того, що говорив мій чоловік. Він любить подражнитися.

Аділь-бей схопився за капелюх і пірнув у жовте розпечене повітря. Вулиця пашіла, немов жаровня. Добрих чверть години він ішов, не розбираючи дороги, не помічаючи нічого навкруги, лише роз'ятрюючи в собі гіркий біль. Потім спробував відновити в пам'яті ту розмову, але це йому не вдавалося. Він знову бачив перед собою гладкого, налитого салом Панделлі, що розсівся в кріслі й курить смішні жіночі сигарети. Може, це від пихи він так пітніє? Має гарний будинок з терасою, вітальнею й роялем, на якому грає дружина. Пригощає гостей вишуканими сандвічами, як десь у Європі. У нього навіть білий хліб є!

— Та ще й заявляє, що до персів у гості ходити не можна! — промовив півголосом Аділь-бей. Ці перси загалом йому теж не сподобались. Пані Амар дратувала своєю манерою зухвало вивчати людину з ніг до голови. А щодо самого консула, то він за весь час не зронив жодного слова. Худий, з маленькими чорними вусиками, в погано пошитому костюмі й блискучих черевиках… — Вони навмисне влаштували мені такий прийом…

Був саме вихідний день, який у Росії йде після п'яти робочих. Підходячи до порту, Аділь-бей почав, хоч усе ще й лютував, звертати увагу на перехожих. Він зауважив, що багато хто дивиться саме на нього. Люди оглядалися й проводили його поглядом. Що в ньому було такого незвичайного?

Небо дедалі дужче червоніло, а тіні ставали синіми. Було вже, мабуть, десь близько восьмої години. Натовп рухався в одному напрямку, і Аділь-бей нарешті побачив порт. На пристані вочевидь прогулювалося й розважалось усе місто, і порожнеча довгих вулиць змінилася метушнею. Де-не-де чулася музика. Недавно прийшло судно з Одеси. Сотні людей сходили трапом, а сотні інших дивилися на них.

Небо й море злилися в одну пурпурову пляму. З легкої імли виступали щогли, нечутно погойдувалися човни. Чоловіки й жінки раз у раз зачіпали Аділь-бея, безсоромно розглядали його, а підлітки навіть рушали за ним, щоб краще його роздивитися. Час від часу Аділь-бей забував про італійського консула й намагався якось розібратись у тому, що бачив довкола.