Я, мабуть, умерла б зо страху, коли б передо мною з'явився той пекельний велетень.
— То ще невідомо, бо, кажуть, що він дуже гарний.
Нехай би був і найкращий, не хотіла б я, щоб мене цілував такий, у якого сіркою з рота тхне.
А звідки ви знаєте, що він одразу захотів би цілувати?
На ці слова княгиня, а за нею пан Миколай та обидва рицарі з Богданця почали сміятись. Дивлячись на інших, сміялася, сама не знаючи чого, й Дануся. А розгнівана Офка з Яжомбкова обернулась до Миколая з Длуголясу й відказала:
— Вже краще він, ніж ви.
— Ой, не викликайте вовка з лісу,—весело відповів мазур,— бо вовкулак часто й по шляху між Краковом і Тинцем вештається, а особливо надвечір. А що, коли він вас почує та й з'явиться перед вами в образі велетня!
— Цур йому! — відповіла Офка.
В цю мить. Мацько, що сидів на високому огирі й міг бачити, далі, ніж ті, що сиділи в колясі, натягнув поводи і сказав:
Господи милостивий, а то що?
А що таке?
— Якийсь велетень із-за пагорка перед нами виїжджає.
— От тобі й справдилося слово! — вигукнула княгиня. — Не кажіть казна-чого!
Але Збишко підвівся на стременах і сказав: — Їй богу велетень, не інакше як Вальгер! Почувши це, візничий спинив зо страху коні й, не випускаючи з рук віжок, почав хреститися, бо й він уже побачив з передка на протилежному пагорку велетенвелетенського вершника.
Княгиня підвелася й зараз же сіла. Обличчя її від страху змінилося. Дануся сховала голову в зборках княгининої сукні. Придворні пани, панни й піснярі, що їхали; верхи за колясою, почувши зловісне ім'я, почали скупчуватись круг неї. Чоловіки ще намагалися сміятись, але в очах їх видно було неспокій; панни поблідли, тільки Миколай з Длуголясу, який бував у бувальцях, зберігав на обличчі спокій і, щоб заспокоїти княгиню, сказав:
— Не бійтеся, милостива пані. Адже сонце ще не зайшло, а коли б навіть була ніч, то святий Птоломей дасть раду Вальгерові.
Тимчасом невідомий вершник виїхав на довгастий гребінь пагорка, спинив коня і стояв нерухомо. Його добре було видно в промінні призахідного сонця — і справді постать його, здавалося, перевищувала звичайні людські розміри. Між ним і почтом княгині було не більше, як триста кроків,
Чого він стоїть? — спитав один з піснярів.
Бо й ми стоїмо,— відповів Мацько.
— Придивляється до нас, ніби когось хоче вибрати,— зауважив другий пісняр.— Якби знаття, що то людина, а не нечиста сила, то під'їхав би до нього й лютнею по голові гепнув.
Жінки вже зовсім полякалися й почали голосно молитись. А Збишко, хотівши показати перед княгинею й Данусею свою відвагу, сказав:
— А я й так поїду. Що мені якийсь Вальгер!
Дануся почала крізь плач кричати: "Збишку! Збишку!", але він уже рушив конем і їхав дедалі швидше певний, що коли це навіть справжній Вальгер, він на скрізь прохромить його списом.
А Мацько, що мав бистрі очі, сказав:
— Він здається велетнем через те виїхав на
горку. Якийсь здоровило, але сама звчайна людина, не інакше. Ех, поїду й я, щоб не допустити сутички між ним і Збишком.
Тимчасом Збишко їхав риссю і гадав, чи одразу наставити списа, чи під'їхати й роздивитись зблизька, що воно за людина. Вирішив все-таки спочатку роздивитись і зараз же впевнився, що так буде краще, бо в міру того, як він наближався, незнайомий почав втрачати в його очах свою незвичайність. Був він величезний і сидів на височенному коні, ще вищому, ніж у Збишка, проте людських розмірів не переходив. До того ж, він був беззбройний. На голові у нього була оксамитна шапка в формі дзвона, на плечах білий полотняний плащ від куряви, а з-під нього виднілась зелена одежа. Стоячи на пагорку, він підняв голову й молився. Видно, і спинився для того, щоб докінчити вечірню молитву.
"Та який же це Вальгер!" подумав юнак.
Збишко під'їхав уже так близько, що міг би сягнути списом до незнайомого; а той, бачачи перед собою прекрасно озброєного рицаря, доброзичливо посміхнувся до нього і сказав:
Слава Ісусу Христу!
На віки вічні.
Чи то не двір княгині мазовецької отам унизу?
Так і є.
Значить, з Тинця їдете?
Але на це вже не було відповіді, бо Збишко так здивувався, що навіть не почув запитання. Якусь хвилину він стояв, як укопаний, не вірячи своїм очам: на чверть стадії за незнайомим чоловіком він побачив кільканадцять вершників, а на чолі їх, значно попереду, їхав рицар, весь у блискучих латах, в білому сукняному плащі з чорним хрестом і в сталевому шоломі з пишним павиним чубом на гребені.
— Хрестоносець!! — шепнув —Збишко. Побачивши хрестоносця, Збишко подумав що бог
почув його молитву, змилосердився над ним і посилає йому такого німця, про якого він просив у Тинці, що треба користатися з ласки божої, отож, не вагаючись ні на хвилю, перш ніж усе це промайнуло у нього в голові і поки не встиг охолонути від здивування, нагнувся в сідлі, похилив ратище на половину кінського вуха і, вигукуючи родовий клич: "Гради! Гради!" — щодуху помчав на хрестоносця.
А той, також здивувавшись, спинив коня й не нахиляв свого списа, що стримів догори від стремена, ніби не певний, що нападають на нього.
— Нахили списа! — верещав Збишко, б'ючи гострими кінцями залізних стремен коня в боки.
— Гради! Гради!
Відстань між ними все зменшувалась. Хрестоносець, бачачи, що напад спрямований таки на нього, спинив коня, наставив зброю і, коли спис от-от уже мав ударити його в груди, чиясь могутня рука переламала його при самій Збитковій руці, немов суху очеретину, потім та сама рука з такою силою шарпнула за поводи його коня, що той зарився всіма чотирма копитами в землю і став, як укопаний.
— Шалений чоловіче, що ти робиш? — залунав басовитий грізний голос— На посла нападаєш, короля ганьбиш!
Збишко подивився й побачив того самого велетня, якого вважали за Вальгера і який поперелякував придворне жіноцтво княгині.
Пускай на німця! Хто ти такий? — закричав Збишко, хапаючись за руків'я сокири.
Покинь сокиру! Бога ради, покинь сокиру, кажу, бо з коня скину! — ще грізніше загукав незнайомий.— Образив королівську величність і будеш відданий до суду.
Потім звернувся до людей, що їхали за хрестоносцем, і крикнув:
— До мене!
Тимчасом під'їхав Мацько з стурбованим і зловісним обличчям. Він добре розумів, що Збишко вчинив, як шалений, і що ця справа може мати для нього згубні наслідки, проте готовий був до бою. Весь загін невідомого рицаря і хрестоносця становив не більш як п'ятнадцять чоловік, озброєних частково списами, частково самострілами, так що два одягнені в панцер рицарі могли б з ними битися не без надії на перемогу. Мацько подумав також про те, що коли сутичка може довести до суду, то чи не краще їм уникнути його — пробитися крізь цих людей, а потім десь переховатися, поки минеться буря. Отож він вишкірив зуби, як вовк, готовий укусити, і, пробившись конем між Збитком і незнайомим чоловіком, почав питати, одночасно тримаючись за меч:
— Хто ви такі? Які ваші права?
— Права наші такі,— відповів незнайомий,— що король доручив мені охороняти спокій у цій місцевості, а звуть мене Повала з Тачева.
Почувши це, Мацько і Збишко подивились на рицаря, поховали напіввитягнуті мечі до піхов і посхиляли голови. І не тому, що страх їх пойняв,— посхиляли вони голови перед гучним і добре відомим їм ім'ям, бо Повала з Тачева, шляхтич знаменитого роду й могутній вельможа, який володів величезними просторами земель коло Радома, був разом з тим і одним з найславетніших рицарів у королівстві. Піснярі оспівували його в піснях як взірець честі й мужності нарівні з іменами Завіші з Гарбова, і Фарурея, і Скарбка з Гури, і Добка з Олесниці, і Яська Нашана, і Миколая з Москожова, і Зиндрама з Машковиць. А в той час він до певної міри ще й репрезентував особу короля, отож кинутись на нього — це було однаково, що підкласти голову під сокиру ката.
Тому Мацько, вже охолонувши, озвався сповненим шаноби голосом:
— Честь і поклін вам, пане, та вашій славі й мужності.
— Поклін і вам, пане,— відповів Повала,— хоч волів би познайомитися з вами не в такій тяжкій пригоді.
— Чому ж так?
Повала звернувся до Збишка:
Що ж ти, юначе, наробив? На широкому шляху, під боком у короля, напав на посла! Ти знаєш, що тобі за це буде?
Напав на посла, бо молодий і дурний, через те йому легше на щось наважитись, ніж добре подумати,— сказав Мацько.— Але ви не осудите його суворо, коли я розкажу вам, у чому річ.
Не я його судитиму. Моє діло тільки взяти його в кайдани...
Як же це так? — озвався Мацько, знову похмуро глянувши на гурт людей.
— З королівського наказу.
Після цього запанувало мовчання.
— Але він шляхтич,— промовив нарешті Мацько.
— То нехай присягнеться рицарською честю, що з'явиться на всякий суд.
Присягаюсь честю! — вигукнув Збишко.
— От і добре. Як же вас звуть? Мацько назвав своє ім'я і герб.
Якщо ви належите до двору княгині Янушової, то просіть її, щоб оступилася за вас перед королем.
Ми не належимо до двору. Їдемо з Литви від князя Вітольда. Бодай би ми були ніякого двору не зустріли! Через цю зустріч хлопця й спіткало нещастя.
І Мацько почав розказувати, що сталося в корчмі, говорив про зустріч з двором княгині та про Збиткову обітницю, аж нарешті розгнівався на Збишка, що череї нього вони потрапили в таке скрутне становище, і закричав:
А бодай ти був поліг під Вільною! Що ж ти собі думав, шмаркачу!
Ну,— сказав Збишко,— після того, як дав обітницю, молився Ісусові Христу, щоб німців мені якнайбільше послав, і подарунки йому обіцяв, отож як побачив павине пір'я та плащ з хрестом, якийсь голос одразу заговорив у мені: "Бий німця, бо то чудо!" Ну, я й кинувся, та хто б і не кинувся?
Слухайте, перебив Повала.— Я не зичу вам зла, бо бачу, що цей юнак завинив швидше через молодечу легковажність, ніж через злість. І я радий би зовсім не звертати уваги на його вчинок і їхати собі далі, немов нічого й не сталося. Але міг би зробити так лише в тому разі, коли б оцей комтур обіцяв, що не поскаржиться королю. Просіть його про це, може, він пожаліє підлітка.
Краще піду під суд, ніж хрестоносцеві поклонюся! — вигукнув Збишко. — Це не гідно моєї шляхетської честі.
Повала, з Тачева суворо глянув на нього і сказав:
— Погано робиш. Старші краще за тебе знають, що гідно, а що не гідно рицарської честі. Про мене також люди чули; скажу тобі, що коли б я отаке вчинив, то не посоромився б попросити вибачення за провину.
Збишко засоромився, але, глянувши навкруги, відповів:
Земля тут рівна, аби тільки трохи втоптати.