Почуються в атрії кроки кого-небудь із рабів, і обом уже здається, що, може, це Вініцій веде до них кохане їхнє дитятко, і в глибині душі вони були готові благословити молоду пару. Та час минав, а ніяких вістей не було. Тільки ввечері пролунав стукіт молотка у ворота.
Хвилину по тому з'явився раб і вручив Авлу листа. Старий воїн, який зазвичай любив показувати своє самовладання, взяв табличку ледь тремтячою рукою й почав читати з такою поспішністю, ніби йшлося про долю всього його дому.
Раптом обличчя його спохмурніло, наче впала на нього тінь прудкої хмари.
— Читай, — сказав він, звертаючись до Помпонії.
Помпонія взяла листа і прочитала таке:
"Марк Вініцій вітає Авла Плавтія. Те, що сталося, сталося з волі імператора, перед якою ви мусите схилити голови, як схиляємо я та Петроній".
Настало тривале мовчання.
Розділ VI
Петроній був удома. Його брамник не посмів зупинити Вініція, що влетів до атрію мов вихор; дізнавшись, що господаря потрібно шукати в бібліотеці, він так само стрімко помчав туди; Петроній щось писав, Вініцій вихопив у нього з рук стиль[138], зламав його, жбурнув його на підлогу і, судорожно схопивши Петронія за плечі, наблизивши лице до його лиця, запитав хрипким голосом:
— Що ти з нею зробив? Де вона?
Але тут сталося щось дивне. Витончений, розніжений Петроній стиснув руку молодого атлета, що впилася йому в плече, відірвав її від себе, потім одірвав другу і, тримаючи їх обидві у своїй одній із силою залізних обценьків, промовив:
— Я тільки ранками розмазня, а ввечері до мене повертається колишня сила. Ану лиш, спробуй вирватися. Гімнастики тебе, видно, навчав ткач, а манер — коваль.
На його обличчі не було й тіні гніву, лише в очах блиснула іскорка колишньої відваги та енергії. Хвилина, і він випустив руки Вініція, котрий стояв принижений, збентежений і розлючений.
— Рука в тебе сталева, — сказав Вініцій, — але присягаюся всіма богами пекла, якщо ти мене зрадив, я встромлю тобі ножа в горлянку, хай навіть у палатах імператора.
— Поговорімо спокійно, — відповів йому Петроній. — Як бачиш, сталь сильніша від заліза — хоча з однієї твоєї руки можна зробити дві моїх, мені тебе нічого боятись. Але я прикро вражений твоєю грубістю, і якби мене могла ще дивувати невдячність людська, я здивувався б твоїй невдячності.
— Де Лігія?
— У лупанарії[139], себто в домі імператора.
— Петронію!
— Заспокойся, сядь. Я висловив імператору два прохання, котрі він обіцяв виконати: по-перше, видобути Лігію з дому Авла і, по-друге, віддати її тобі. Чи немає в тебе там ножа у складках тоги? Може, протнеш мене? Та я раджу тобі зачекати з цим день-другий, адже тебе запроторили б до в'язниці, а Лігія тим часом нудьгувала б у твоєму домі.
Вініцій мовчки із зачудуванням дивився на Петронія й нарешті промовив:
— Прости мене. Я її люблю, і любов помутила мій розум.
— Захоплюйся мною, Марку. Позавчора я сказав імператору таке: "Мій небіж Вініцій так закохався в якусь миршаву дівицю, котра виховується в Авла, що його дім уподібнився паровій лазні. Ні ти, імператоре, сказав я, ні я, знавці істинної краси, не дали б за неї й тисячі сестерціїв, але цей хлопчисько завжди був дурноверхий, як триніжок, а тепер зробився дурним остаточно".
— Петронію!
— Якщо ти не розумієш, що я сказав це з метою вберегти Лігію від небезпеки, я готовий повірити, що сказав йому правду. Я переконав Міднобородого, що такий естет, як він, не може вважати таку дівчину красунею, і Нерон, який поки що не наважується дивитися на речі інакше, ніж моїми очима, не знайде в ній і сліду краси, а не знайшовши, не побажає нею заволодіти. Таж треба було убезпечити мавпу, посадити її на мотузок. Лігію тепер буде оцінювати не він, а Поппея, а та вже, безперечно, постарається якнайшвидше спровадити її з палацу. Я ж, ніби знехотя, говорив Мідній Бороді: "Візьми Лігію в Авла та віддай її Вініцію! Ти маєш на це право, тому що вона заручниця, а заразом дозолиш Авлу". Й він погодився. В нього не було приводу не погодитися, тим паче що я вказав йому спосіб дозолити порядним людям. Тебе призначать державним стражником заручниці, віддадуть у твоє розпорядження цей лігійський скарб, а ти як союзник доблесних лігійців і до того ж вірний слуга імператора не тільки не розтринькаєш скарб, а ще й постараєшся його примножити. Для годиться імператор потримає її кілька днів у себе в палаці, а потім одішле в твій дім, ти щасливець!
— Це правда? Їй і дійсно нічого не загрожує в палаці?
— Якби їй довелося там жити постійно, Поппея поговорила б про неї з Лукустою[140]. Та в ці декілька днів їй нічого не загрожує. В палаці імператора мешкає десять тисяч людей. Нерон, можливо, й не побачить її, тим паче що він усе довірив мені — нещодавно в мене навіть був центуріон із повідомленням, що він одвів дівчину до палацу й передав її Акті. Акта — добра душа, тому я й наказав доручити дівчину їй. Помпонія Грецина, здається, такої ж думки про Акту, навіть написала їй. Завтра у Нерона бенкет. Я випрохав для тебе місце поряд із Лігією.
— Вибач мені, Гаю, мою гарячковість, — сказав Вініцій. — Я думав, ти наказав її забрати для себе або для імператора.
— Гарячковість я можу тобі вибачити, але куди важче вибачити ці жести мужлая, безцеремонні крики й тон гравців у мору. Мені це не до душі, Марку, попереджаю тебе. Знай, звідником при імператорі служить Тигеллін, і ще знай: якби я захотів узяти дівчину собі, я б зараз, дивлячись тобі просто у вічі, сказав би таке: "Вініцію, я забираю в тебе Лігію й буду тримати її, доки вона мені не набридне".
Кажучи це, він дивився своїми очима кольору горіхового дерева у вічі Вініцію, дивився холодно й зарозуміло.
— Я винуватий, — сказав молодик, украй збентежений. — Ти добрий, ти благородний, я дякую тобі від усього серця. Дозволь тільки задати ще одне запитання. Чому ти не наказав одвести Лігію прямо в мій дім?
— Тому що імператор хоче дотриматись правил пристойності. В Римі будуть про це говорити, а позаяк Лігію ми забираємо як заручницю, то, поки точитимуться розмови, вона поживе в палаці імператора. Потім її відішлють до тебе, не роблячи розголосу, та й по всьому. Міднобородий — лякливий пес. Він знає, що влада його безмежна, та все-таки старається пристойно обставити кожний свій крок. Ну як, охолов ти вже настільки, щоб трохи пофілософствувати? Не раз у мене з'являлася думка — чому лиходійство, навіть у таких могутніх осіб, як імператор, і, як він, упевнене у своїй безкарності, завжди силкується дотриматись видимості справедливості й доброчесності? До чого ці зусилля? Вбити брата, матір і дружину — це, на мою думку, діяння, гідні азіатського царька, а не римського імператора; та, якби трапилося таке зі мною, я б не писав сенату виправдувальних листів. А Нерон пише — Нерон дбає про пристойності, бо Нерон боягуз. Але ось Тиберій же не був боягузом, і теж старався виправдатися в кожному своєму вчинку. Чому так відбувається? Що за дивна вимушена данина, що приноситься злом доброчесності? І знаєш, що я думаю? Відбувається таке, по-моєму, через те, що вчинки ці паскудні, а доброчесність прекрасна. Ergo[141], істинний естет — тим самим доброчесна людина. Сьогодні ж я маю здійснити узливання тіням Протагора, Продика і Горгія[142]. Виявляється, і софісти можуть на щось здатися. Та слухай, я продовжую. Я відняв Лігію у Авла, щоб віддати її тобі. Це так. Лісіпп створив би з вас дивовижну скульптурну групу. Ви обоє красиві, але ж і мій вчинок є красивим, а якщо він красивий, він не може бути поганим. Дивися, Марку, ось перед тобою сидить сама доброчесність, утілена в Петронії! Був би живим Аристид[143], він мусив би прийти до мене та нагородити мене сотнею мін[144] за коротку лекцію про доброчесність.
Одначе Вініцій, як людина, котру дійсність хвилює більше за лекції про доброчесність, сказав:
— Завтра я побачу Лігію, а потім вона житиме в моєму домі, і я бачитиму її щодня, завжди, до самої смерті.
— У тебе буде Лігія, а в мене — Авл, однині мій найлютіший ворог. Він прикличе на мою голову помсту всіх богів підземного царства. І хоча б цей дурень загодя взяв урок декламації! Куди там! Він буде лаятися так, як лаяв моїх клієнтів колишній брамник, якого я, зрештою, за це відіслав у село в ергастул.[145]
— Авл був у мене. Я обіцяв повідомити йому, що довідаюся про Лігію.
— Напиши йому, що воля божественного імператора — вищий закон і що твого первістка буде наречено Авлом. Треба ж чимось утішити старого. Я готовий прохати Міднобородого, щоб він запросив Авла на завтрашній бенкет. Хай би старий побачив тебе в триклінії поруч із Лігією.
— Не роби цього, — заперечив Вініцій. — Мені все-таки жаль їх, особливо Помпонію.
І він сів писати того листа, котрий відняв у старого полководця останню надію.
Розділ VII
Перед Актою, колишньою коханкою Нерона, колись схилялися найвельможніші голови Рима, та навіть і тоді вона не бажала втручатися в публічне життя, і якщо іноді користувалася своїм впливом на молодого володаря, то лише для прохань про милосердя. Тиха, скромна, вона здобула вдячність багатьох і не зробила своїм ворогом нікого. Навіть Октавія не зуміла її зненавидіти. Заздрісники не вважали її небезпечною. Було відомо, що Акта продовжує любити Нерона любов'ю тужною та страдницькою, котра живиться вже не надією, а лише спогадами про ті дні, коли Нерон був не тільки молодим і люблячим, але був кращим. Всі знали, що до цих спогадів приковані її душа та помисли, але що вона нічого вже не очікує, а позаяк можна було не побоюватися, що імператор до неї повернеться, то на Акту дивились як на цілком безневинну істоту й не чіпали її. Для Поппеї вона була тільки смиренною прислужницею, настільки безневинною, що та навіть не вимагала випровадити Акту з палацу.
Але оскільки імператор колись її любив і розстався з нею без образ, спокійно, майже по-дружньому, Акта продовжувала користуватися повагою. Відпустивши її на волю, Нерон дав їй покої в палаці з окремим кубікулом і декількома служницями. Давніше Паллант і Нарцисс, вільновідпущеники Клавдія, не тільки сідали з Клавдієм за трапезу, але як могутні його міністри мали почесні місця, й Акту теж іноді запрошували до імператорського столу. Робили це, можливо, ще й тому, що її краса становила істинну окрасу бенкету.