Виходу не було. Належало вибирати між загибеллю родини Плавтіїв і своєю. Вирушаючи на бенкет, вона сподівалася, що Вініцій і Петроній випросять її в імператора й повернуть Помпонії, та тепер вона знала, що саме вони вмовили імператора відняти її у Плавтіїв. Виходу не було. Тільки чудо могло вирятувати її з цієї безодні. Чудо і всемогутність Божа.
— Акто, — з відчаєм мовила вона, — ти чула, як Вініцій говорив, що імператор подарував мене йому і що нині ввечері він пришле по мене рабів і забере мене в свій дім?
— Чула, — відповіла Акта.
І, розвівши руками, замовкла. Відчай, що звучав у голосі Лігії, не знаходив відгуку в її душі. Адже вона раніше була коханкою Нерона. Серце її при всій її доброті не могло перейнятися відчуттям сорому за такі відносини. Сама донедавна рабиня, Акта занадто звиклася з рабською долею, до того ж вона продовжувала кохати Нерона. Якби він побажав повернутися до неї, вона б зустріла його з розкритими обіймами, була б щаслива. Розуміючи, що Лігія або мусить стати коханкою молодого красеня Вініція, або накликати на себе й на родину Плавтіїв погибель, Акта не могла збагнути, як дівчина може вагатися.
— Залишатися в домі імператора, — помовчавши, сказала вона, — тобі не більш безпечно, ніж в домі Вініція.
Їй і на думку не спало, що, хоча вона має рацію, слова її означали: "Змирися зі своєю долею і стань наложницею Вініція". Та Лігії, яка ще відчувала на своїх устах його жагучі, як розжарене вугілля, поцілунки, що дихали тваринною пристрастю, кров кинулася в обличчя лише при нагадуванні про нього.
— Нізащо! — палко вигукнула вона. — Я не залишуся ні тут, ні у Вініція, нізащо не залишуся!
— Невже Вініцій такий тобі ненависний? — запитала Акта, здивована цим спалахом.
Та Лігія не могла відповісти, ридання знову стрясали її. Акта пригорнула дівчину до своїх грудей і заходилася її втішати. Урс важко дихав і стискав величезні кулаки — відданий, як пес, своїй любій царівні, він не міг витерпіти вигляду її сліз. У його лігійському напівдикому серці росло бажання повернутися до зали й задушити Вініція, а якщо знадобиться, й імператора, та він боявся, що може занапастити свою володарку, й на додачу не був упевненим, що такий вчинок, який видався йому спершу зовсім простим, личить прихильнику розп'ятого агнця.
— Невже він тобі такий ненависний? — повторила знову своє запитання Акта, обіймаючи Лігію.
— Ні, ні, — заперечила Лігія, — я не мушу його ненавидіти, адже я християнка.
— Я знаю, Лігіє. Знаю також із послань Павла з Тарса, що заборонено миритися з безчестям і страшитися смерті більше, ніж гріха, та скажи мені, чи дозволяє твоє вчення спричиняти смерть.
— Ні.
— Так як же можеш ти накликати помсту імператора на дім Авла?
Настало коротке мовчання. Знову перед Лігією розверзлася бездонна прірва.
— Я запитую про це, — заговорила знову молода вільновідпущениця, — тому що мені жаль тебе й жаль добру Помпонію, і Авла, і їхнього хлопчика. Я ж бо давно живу в цьому домі і знаю, чим загрожує гнів імператора. Ні, втікати звідси вам не можна. В тебе залишається єдиний шлях: благати Вініція, щоб він оддав тебе Помпонії.
Та Лігія вже опустилася навколішки, звертаючись із благанням до іншого. Поряд із нею став навколішки Урс, і обоє почали молитися — молитися в домі імператора при світлі ранкової зорі.
Акта вперше бачила таку молитву й не могла відірвати очей од Лігії — повернена до неї в профіль дівчина, підвівши обличчя та руки до небес, дивилася ввись, ніби очікуючи звідти порятунку. Освітлене зорею темне волосся й білий пеплум відбивалися в зіницях — вся в їх сяянні, вона сама, здавалося, світилась. У зблідлому обличчі, розкритих губах, у піднесених до неба руках і в очах було щось екстатичне, неземне. Й Акта раптом зрозуміла, чому Лігія не може стати нічиєю наложницею. Перед колишньою коханкою Нерона ніби відхилився краєчок завіси, що приховувала світ, цілковито відмінний од того, до якого вона звикла. Її дивувала ця молитва в домі лиходійств і сорому. Раніше вона гадала, що для Лігії нема порятунку, але тепер почала вірити, що може статися щось незвичайне, що на допомогу дівчині може з'явитися така могутня сила, з якою самому імператору не впоратися, що з неба спуститься раптом крилате воїнство або сонце підійме її своїм промінням і понесе до себе. Вона чула про багато чудес, які здійснювались у християн, і тепер подумала, що, мабуть, усе це правда, якщо Лігія так молиться.
Та ось Лігія нарешті встала з колін, обличчя її світилося надією. Урс теж підвівся і, присівши навпочіпки біля лави, дивився на свою володарку, очікуючи, що вона скаже.
Очі дівчини затуманились, і дві великі сльози повільно поповзли по щоках.
— Хай благословить Господь Помпонію та Авла, — сказала Лігія. — Я не маю права накликати на них загибель, а отже, я більше ніколи їх не побачу.
Потім, повернувшись до Урса, вона сказала йому, що тепер він один у неї зостався на цілому світі й мусить бути їй батьком і опікуном. Їм не можна шукати притулку в Авла, щоб не накликати на старих гнів імператора. Але вона також не може лишатися ні в палаці імператора, ні в домі Вініція. Нехай же Урс виведе її з міста, нехай заховає де-небудь, де її не знайдуть Вініцій і його слуги. Вона піде за Урсом куди завгодно, за моря і за гори, до варварів, де не чули слова "Рим" і куди не сягає влада імператора. Нехай забере її звідси і порятує, він один у неї зостався.
Лігієць був готовий на все — на знак покірності він схилився та обняв її ноги. Та на обличчі Акти, котра очікувала від молитви чуда, відбилося розчарування. Тільки й усього? Втікати з палацу імператора — значить здійснювати злочин, який іменується державною зрадою, кара за нього неминуча, і навіть якщо Лігія зуміє заховатись, імператор помститься Авлу. Хоче вона втікати, хай краще втікає з дому Вініція. Тоді імператор, який не любить займатися чужими справами, можливо, не захоче допомагати Вініцію в пошуках, і принаймні не буде вчинено державної зради.
Але Лігія й сама так думала. Родина Авла навіть не знатиме, де вона, навіть Помпонії вони не скажуть. Тільки втікати їй треба не з дому Вініція, а по дорозі. Він сп'яну повідомив їй, що ввечері пришле по неї рабів. Напевно, він говорив правду, котрої не сказав би, коли був би тверезим. Мабуть, Вініцій, сам або з Петронієм, був перед бенкетом у імператора й домігся обіцянки, що наступного дня ввечері імператор її віддасть. А якщо сьогодні вони забудуть, так пришлють за нею завтра. Та Урс її порятує. Він прийде, візьме її з нош, як узяв із триклінію, й вони підуть мандрувати по світу. Урса ніхто не здолає. З ним не впорався б навіть той страшний борець, який учора в триклінії переміг. Але Вініцій може прислати по неї дуже багато рабів, тому Урс зараз же піде за порадою та по допомогу до єпископа Ліна. Єпископ пожаліє її, не залишить під владою Вініція й накаже християнам іти за Урсом її рятувати. Вони її відіб'ють і поведуть, а потім Урс постарається вивести її з міста й заховати де-небудь від римської всемогутності.
І обличчя Лігії зарум'янилося, повеселішало. Вона знову підбадьорилася, ніби надія на порятунок стала дійсністю. Кинувшись на шию Акті й припавши свої чарівними губками до її щоки, Лігія зашепотіла:
— Ти нас не викажеш, Акто, правда?
— Присягаюся тінню моєї матері, — відповіла вільновідпущениця, — я вас не викажу, тільки проси свого батька, щоб Урсу вдалося тебе відбити.
Блакитні, по-дитячому чисті очі велетня сяяли щастям. От він, хоч як сушив свою бідолашну голову, нічого не міг придумати, а вже це він зуміє. Хоч удень, хоч уночі, йому однаково! Він піде до єпископа, адже єпископ читає в небесах, що слід робити й що не слід. Але зібрати християн він би й так зібрав. Хіба мало в нього знайомих рабів, гладіаторів та й вільних людей у Субурі й за мостами! Тисячу людей він збере, а то й дві. І він одіб'є свою володарку, а вивести з міста теж зуміє й далі піти зуміє. Вони підуть разом хоч на край світу, хоч туди, звідки обоє вони родом, де ніхто й не чув про Рим.
Тут погляд його упнувся у простір, мовби він намагався розгледіти щось зникле, страшенно далеке.
— У бір? — пробурмотів він. — Гей, який бір, який там бір!
Іще мить, і він повернувся в дійсність.
Так, зараз він піде до єпископа, а ввечері, вже з якоюсь сотнею друзів, буде чатувати на ноші. Й нехай Лігію супроводжують не просто раби, а самі преторіанці! Він нікому не радить потрапити під його кулак, навіть у залізних обладунках. Хіба залізо таке вже міцне! Якщо по залізу торохнути добряче, так голова під ним не вціліє.
Та Лігія з глибокою і разом з тим дитячою поважністю піднесла вказівний палець.
— Урсе! "Не убий!" — мовила вона.
Лігієць закинув за голову величезну, схожу на дубець руку й заходився скребти собі потилицю з вельми заклопотаним виглядом. Адже він мусить відбити її, царівну, свою зіроньку. Вона сама сказала, що тепер його черга діяти. Звичайно, він старатиметься. Та якщо трапиться щось усупереч його волі? Адже він мусить її відбити! Та якщо вже щось трапиться, він так буде каятися, що розп'ятий агнець змилується над ним, горопашним. Він не хотів би агнця скривдити, та що вдієш, коли рука в нього така важка.
І глибоке хвилювання відбилося на його обличчі. Намагаючись приховати його, Урс уклонився зі словами:
— Ну що ж, піду до святого єпископа.
Акта, обнявши Лігію, розплакалась…
Вона ще раз відчула, що є такий світ, де навіть страждання дає більше щастя, ніж усі втіхи та насолоди в палаці імператора; іще раз прочинилися перед нею двері до світла, одначе вона усвідомлювала, що недостойна в ці двері ввійти.
Розділ IX
Лігії було жаль Помпонію Грецину, котру вона щиросердо любила, жаль усю родину Плавтіїв, та відчай минув. Її навіть дещо втішала думка про те, що ось вона, заради істини, жертвує багатством, вигодами та обирає незнайоме їй, бурлацьке життя. Можливо, тут була й частка дитячої допитливості — яким же буде це життя в далеких краях, серед варварів і диких звірів, — але, звичайно, куди більше було глибокої, самовідданої віри, що вона чинить так, як велить божественний учитель, і що віднині він сам опікуватиметься нею, як слухняним, люблячим дитям. А коли так, що поганого може з нею скоїтися? Якщо судились їй страждання — вона перетерпить їх в ім'я його.