Дитячі роки одного підприємця

Жан-Поль САРТР

ПОВІСТЬ з французької переклав Олег ЖУПАНСЬКИЙ

"Я чарівний у своєму костюмчику ангела". Пані Портьє казала мамі: "Ваш хлопчик милий-премилий. Він просто чарівний у своєму костюмчику ангела". Пан Буффардьє притягував Люсьєна до себе, ставив собі між коліньми й гладив його руки: "Справжня тобі дівчинка,— казав він, посміхаючись. — ЯїЬтебе звати? Жакліна, Люсьєна, Марго?" Люсьєн червонів по самісінькі вуха й^від-повідав: "Мене звати Люсьєн". Хоча й сам не був до кінця впевнений, чи він не дівчинка, всі вважали його милим із тими газовими крилами, у голубій довгій мантії, з маленькими оголеними ручками і русявими кучериками; він лише боявся, щоб присутні раптом не вирішили, що він уже не хлопчик; навіть якби Люсьєн рішуче заперечував, ніхто б йому не повірив, йому нізащо не дозволятимуть скинути мантію, хіба що коли лягатиме спати, прокинувшись уранці, він знаходитиме її біля свого ліжка, і якби йому вдень закортіло попісяти, то мусив би її підкочувати, як це робила Нанет, щоб присісти навпочіпки. Всяк йому говоритиме: "Моя маленька мила красуня"; може, він уже й справді став дівчинкою; Люсьєн відчув у собі таку ніжність, що його аж трохи замлоїло, з його вуст линув мелодійний голос, і він усім роздаровував плавними рухами квіти; йому захотілося поцілувати свої руки. Люсьєн подумав: "Це не насправді". Хлопець дуже любив, коли було не насправді, а найдужче веселився в день карнавалу на Масницю: його перевдягли в костюм П'єрро, і він бігав і стрибав з Pipi, галасуючи, ховався під столами. Мама легенько вдарила його лорнеткою. "Я пишаюся своїм синочком". Вона була імпозантна, найогрядніша і найвеличніша з усіх дам. Коли він спинився біля довгого столика, застеленого білою скатертиною, його тато, що пив шампанське, підхопив його на руки, примовляючи: "Чоловічок!" Люсьєнові хотілося заплакати і заперечити: "Та ні ж бо!", натомість хлопець попросив оранжаду, бо той був холодний і пити його забороняли. Але йому налили в малесеньку склянку рівно на два пальці. Напій був липкий та тягучий і зовсім не був холодний, як він сподівався: Люсьєн пригадав оранжад із рициною, він його пив, коли нездужав. Малий залився слізьми і затих лише тоді, коли всівся між татом і мамою в автомобілі. Мати пригорнула хлопчину до себе, вона була тепла, напахчена парфумами і вся в шовках. Час од часу інтер'єр автомобіля ставав білий, як крейда, Люсьєн кліпав очима, фіалки, що мати носила на корсажі, проступали в темряві, і він раптово вдихав їхній запах. Хлопець ще хлипав, але вже відчував легенький лоскіт поту, що був липучий, мов оранжад; ніби помаранчевий напій; він любив ляскати по воді у маленькій балійці, коли мати натирала його губкою. Батьки дозволяли йому спати в своїй кімнаті, начебто він був іще немовлям; Люсьєн реготав і скрипів пружинами свого маленького ліжечка, а тато завважував: "Дитя надто збуджене". Хлопець сьорбав флердоранжеву воду, втупившись у батька, що був у самій сорочці.

Наступного дня Люсьєн почувався так, ніби щось забув. Він дуже добре пам'ятав сон, який йому приснився: тато і мама були зодягнені ангелами, Люсьєн голий-голісінький сидів на горщику, вибиваючи на бубоні, батьки пурхали довкола нього; це був якийсь кошмар. Але було щось і до сну, Люсьєн, здається, прокинувся вночі. Намагаючись щось пригадати, він бачив лише довгий чорний тунель, освітлений маленькою голубою лампочкою, що була схожа на нічник, засвічуваний вечорами у батьківських покоях. У глибині геть темно-голубої ночі промайнуло щось біле. Хлопець умостився на підлозі біля материних ніг і взяв свій бубон. Мати його спитала: "Чому ти на мене так дивишся, мій дорогенький?" Люсьєн опустив очі й загупав у бубон, вигукуючи: "Бум, бум, та-ра-ра, бум". Але, коли вона відвернулася, хлопець знову почав її пильно розглядати, так, ніби бачив уперше. Така знайома блакитна сукня з трояндою, обличчя... І водночас з'явилося щось нове. Раптом йому сяйнула думка, що в цьому все й криється: поміркуй він так бодай ще трохи, запона невідомості б упала. Тунель освітився блідим сірим днем, і стало помітно, як щось ворушиться. Люсьєн злякано вигукнув: тунель зник. "Що з тобою, мій любий?" — запитала мати. Вона сіла навпочіпки і з тривогою подивилася на нього: "Я бавлюся",— відповів Люсьєн. Мати зітхнула з полегкістю, але хлопець боявся, щоб часом вона не доторкнулася до нього: мати здавалася йому химерною, а втім, батько також. Люсьєн вирішив, що більше ніколи не спатиме в їхньому покої.

У наступні дні мати нічого не помічала. Люсьєн одягався, як завжди, і розмовляв з нею, ніби справжній малюк. Він попросив її розповісти "Червону Шапочку", і мати всадовила його собі на коліна. Вона розповідала йому про вовка і бабусю Червоної Шапочки, піднімаючи догори пальця, посміхалася, хоча

Жан-Поль Сартр (1905—1980) — письменник, драматург, критик, філософ, лауреат Нобе лівської премії (1964) —одна з найбільших постатей у культурному житті Франції XX сторіччя.

Дитинство Сартра, яке він описав в автобіографічній повісті "Слова" (1964), пройшло у родині діда, викладача німецької мови. Пи закінченні Вищої Педагогічної школи викладає філософію у ліцеях Гавра, Ліона, Парижа. 1939 року іде на фронт, потрапляє в полон і рік відбуває в концентраційному таборі. Бере участь у Русі Опору.

Свою творчу діяльність Сартр роліичаь романом "Нудота" (1938), що одразу привернув до себе увагу критиків. Наступного року з'являється книжка оповідань "Мур", у якій уже чітко окреслюються його естетичні принципи письменника-екзистенціаліста. 1943 року виходить у світ його фундаментальна філософська праця "Буття і Небуття", де Сартр визначає своє філософське кредо — "атеїстичний екзистен ціалізм".

Сорокові та п'ятдесяті роки були вельми плідними для Сартра-драматурга. З-під його пера з'являється низка п'єс: "Мухи" (1943), "За закритими дверима" (1944), "Брудні руки" (1948), "Диявол та Господь Ьог" (1951), "Некрасов" (1956) та інші.

Подальше життя письменника насичене політичною діяльністю. Після студентських заворушень 1968 року Ж.-П. Сартр підтримує лівоекстремістські прокомуністичні організації, редагує маоїстський часопис "Справа народу", а згодом стає головним редактором лівої газети "Ліберасьйон". 1974 року видає книгу "Бунт — діло праведне".

Можливо, таке активне політичне життя завадило Сартрові-філософу своєчасно завершити чимало праць, таких, скажімо, як "Критика діалектичного розуму", "Зшитки про мораль", сценарій фільму про Фрейда тощо, які з'явилися лише по його смерті.

й намагалась зберегти серйозний вигляд. Люсьєн дивився на неї і допитувався: "Ну, а далі?" — щоразу торкаючись кучерів, які спадали матері на шию, та зовсім не слухав її, а лише запитував себе, чи це справді його мама. Коли вона закінчила казку, Люсьєн попросив: "Мамо, розкажи мені про те, як ти була маленькою дівчинкою..." І мати розповідала, хоча, можливо, говорила неправду. Може, вона колись була маленьким хлопчиком, якого також наряджали в сукні,— як того вечора Люсьєна,— і вона й далі їх носила, щоб скидатися на дівчинку. Він обережно мацав її гарні руки, під шовком м'які, як масло. Цікаво, що було б, якби з мами скинути сукню, а натомість надягнути на не/í татові штани? Можливо, у неї одразу б виросли чорні вуса. Він щосили стиснув мамині руки; в нього було таке враження, що ще мить — і вона просто на його очах перекинеться на жаского звіра або стане бородатою жінкою, як та, що на ярмарку. Вона засміялася, широко розкривши рота, і Люсьєн побачив її рожевий язик і піднебіння; йому стало гидко, виникло бажання туди плюнути. "Ой, ой, ой! — заойкала, усміхаючись, мати,— як ти мене стискаєш, мій маленький чоловічку! Стисни ще дужче. Так сильно, як ти мене любиш". Люсьєн ухопив гарну мамину руку у коштовних перснях і вкрив її поцілунками. Але наступного дня, коли він умостився на горщику, а вона сиділа біля нього, тримаючи за руки, і говорила йому: "А-а, Люсьєне, а-а, моя ластівко, я тебе благаю", він раптом перестав кректати і спитав її, трохи засапавшись: "Ти справді моя мама?" Вона йому відповіла: "Дурненький",— і попросила не ставити більше таких запитань. З цього дня Люсьєн був переконаний, що мати грала комедію, і він їй більше ніколи не казав, що одружиться з нею, коли виросте. Проте хлопець достоту не знав, якою саме була та комедія: можливо, злодії, пробравшись темним тунелем, надумали викрасти тата й маму, а замість них поклали в їхнє ліжко цих двох. Або ж це були справдешні тато й мама, але вдень вони грали роль, а вночі були зовсім інші. Люсьєн майже не здивувався новорічної ночі, коли раптом прокинувся й побачив, як вони ховали іграшки в камін. На другий день батьки говорили про Діда Мороза, і Люсьєн удавав, що вірить їм, гадаючи, що в цьому полягала їхня роль і вони повинні викрадати іграшки. В лютому він захворів на скарлатину і страшенно тим тішився.

Одужавши, хлопець узяв собі за звичай гратися, на цей раз у сироту. Він сідав посеред лужка, під каштаном, набирав у жмені землі і думав: "Я буду сиротою, мене зватимуть Луї. Я вже не їв ц$лих шість днів". Няня Жермен покликала його снідати, і за столом він грався й далі; тато й мама нічого не помічали. Йому дали притулок злодії, які хотіли зробити з нього кишенькового злодюжку. Коли Люсьєн поснідає, то побіжить, щоб їх викрити. Він їв і пив дуже мало, бо якось прочитав у "Заїзді Ангела Хранителя", що після голодування треба їсти обмаль. Це було весело, оскільки всі гралися. Тато і мама гралися в тата і маму, мама гралася, бідкаючись, що її найдорожче дитятко так мало їсть, тато грався, читаючи газету, і раз повз раз сварився на Люсьєна пальцем, приказуючи: "Трах-тарах, любий!" І Люсьєн грався також, вже й не знаючи до пуття в кого. В сироту? Чи в істоту Люсьєна? Він глянув на карафку з водою, де на самому денці витанцьовував малесенький рожевий промінчик, і ладен був заприсягнути, що татова рука містилась у карафці, величезна, яскрава, з маленькими чорними волосинками. Люсьєнові раптом здалося, що карафка теж гралась, удаючи карафку. Зрештою він майже не торкався страв і відчув такий голод пополудні, що змушений був украсти з дюжину сливок і мало не розладнав собі шлунок.