"Ну от, — подумав П'єр, — вони виживуть нас ізвідси". Повози вже немов би й не рухалися, вони, здавалося захрясли на шляху. Луїзона довго дивилася на них: вони повзли, все ж таки вони повзли, піднімалися один по одному на вершину пагорба, а потім їх уже не було видно. Луїзона опустила руку, заморгала своїми сяйливими очима і пішла до хати доглядати дітей. П'єр думав про Мод, Матьє думав про Одетту, вона йому снилася, немовби вони пообнімалися й виспівували баркароллу з "Казок Гофмана" на дерев'яному містку ресторану "Провансаль". А тепер він, спливаючи потом, голий лежав на ліжку, дивився у стелю, й Одетта була в його спогадах. "Якщо я не вмер з нудьги, то тільки завдяки їй". Біляста імла мерехтіла перед його очима, невиразна млість ще тремтіла його в глибині його серця. Каламутна, сумовита млість пробудження, привід для того, щоб полежати горілиць іще кількоро хвиль. Мине хвилин із п'ять — і холодна вода хлюпне на його шию й обличчя, мильна піна зашумить у вухах, зубна паста вкриє зуби, і вже не буде ніякої млости. Барви, світло, запахи, звуки. А потім слова, галантні, поважні, щирі, чудернацькі, і так аж до вечора. Матьє... подумаєш! Матьє — це було майбутнє. А майбутнього вже немає. І немає вже того Матьє, яким сниш від полуночі до п'ятої ранку. Шапен думав: "Такі гарні волики!" На війну йому було наплювати: це ще видно буде. Але цих воликів він плекав п'ять років, сам і кастрував їх, і тепер йому аж серце краялося. Він хльоснув коня і повернув його трохи ліворуч; його бричка почала обганяти Сіменонового воза. "Ти що, з глузду з'їхав?" — поспитав його Сіменон. "Та набридло плентатися, — відказав Шапен, — хочу хутчій добратися". "Та ти ж замориш волів", — сказав Сіменон. "Начхати мені вже", — відказав Шапен. Йому захотілося всіх обігнати, він став на бричці, почав цокати язиком і кричати: "Гаття! Гаття!", випередив Пополового воза, випередив і Пулайового. "Ти що, вирішив перегони вчинити?" — поспитався Пуляй. Шапен промовчав, і Пуляй гукнув йому вслід: "Поглянь на волів! Вони ж геть у милі!", а Шапен подумав собі: "Та здохли б вони!" Хтось стукав; Шапен опинився чолі колони, решта поспішала за ним і лупцювала батогами коней, обганяючи одне одного; хтось стукав, Матьє підвівся і почав протирати очі; хтось стукав; автобус різко взяв убік, об'їжджаючи араба, який віз на рамі свого велосипеда гладку мусульманку з запнутим обличчям; ХТОСЬ СТУКАВ, і Чемберлен схопився і спитав: "Що таке? Хто там стукає?", і чийсь голос відказав: "Сьома година, ваша екселенціє". На в'їзді до казарм стояла дерев'яна перекладина. Перед нею чатував вартовий. Шапен смикнув за віжки і загукав: "Тпру! Тпру, дідько б тебе вхопив!" — "Ого! — сказав вартовий. — Ого! І звідки ви оце такі взялися?" — "Давай-но відчиняй", — сказав Шапен, киваючи на перекладину. "Наказу немає, — мовив солдат. — Звідки ви оце взялися?" — "Кажу тобі, відчиняй". З вартівні вийшов унтер-офіцер. Повози позупинялися; якусь мить він дивився на них, а потім аж засвистів. "А якого дідька вам тут треба?" — врешті поспитався він. "Таж ми мобілізовані, — відказав Шапен. — Ми що, вже не треба вам у таку годину?" — "А в тебе є мобілізаційна посвідка?" — поспитався унтер. Шапен почав нишпорити в кишенях, унтер дивився на цих мовчазних, похмурих чоловіків, які непорушно сиділи на своїх возах і, здавалося, віддавали честь зброєю, і невідь-чому відчув гордість. Він ступнув уперед і гукнув: "А решта? Мають вони посвідки? Ану дістаньте квитки". Шапен урешті знайшов свій військовий квиток. Унтер узяв його й полистав. "Ну й що? — сказав він. — Ти належиш до третьої категорії, дурнику. Поспішив ти, твоя черга прийде наступного разу". — "Кажу вам, що я мобілізований", — сказав Шапен. — "Ти що, краще від мене знаєш?" — поспитався унтер. — "Авжеж, знаю, — розлючено відказав Шапен. — Я прочитав це на об'яві". Чоловіків, які стояли позаду, почала брати нетерплячка, Пуляй гукнув: "Ну, що скінчили? Можна вже заїжджати?" — "На об'яві? — перепитав унтер. — Поглянь, он твоя об'ява. Варто тільки оком на неї кинути, якщо ти вмієш читати". Шапен поклав свого батога, зістрибнув з воза і підійшов до стіни. Там висіли три об'яви. Дві кольорові: "Вступайте, записуйтеся до колоніяльного війська", а третя звичайна: "Негайний призов деяких катеґорій запасу". Він помалу прочитав її півголосом і, похитавши головою, сказав: "В нас не таку повісили". Підійшли Моблан, Пуляй і Френьо. "Ні, — сказали вони, — це не наша об'ява". "А звідки ви?" — поспитався унтер. "З Кревіллі", — відказав Пуляй. "Я й не чув про нього, — сказав унтер, — та мені здається, що в жандармерії цього вашого Кревіллі сидить неабиякий бевзь. Та що там балакати! Давайте ваші квитки й гайда до лейтенанта". На головному майдані Кревіллі, перед церквою, з'юрмилися жінки — вони зібралися довкруг пані Ребульє, котра стільки добра зробила для їхнього округу, там була і Марі, й Стефанія, і дружина податника, й Жанна Френьо. Марі тихенько плакала, пані Ребульє була у своєму великому чорному капелюсі, вимахуючи парасолею, вона казала: "Не треба плакати, Марі, зціпте зуби. От-от, треба зціпити зуби. От побачите, ваш чоловік повернеться з нагородами і подяками від командування. І, знаєте, можливо, йому й поталанить. Бо цього разу мобілізували всіх, і чоловіків, і жінок".
Вона тицьнула своєю парасолею на схід і відчула, як відразу ж помолоділа років на двадцять. "От побачите, — сказала вона, — побачите! Може, саме цивільні й виграють цю війну". Та обличчя Марі зробилось як у безмозкої корови, її плечі здригалися від ридань, крізь сльози вона дивилася на пам'ятник полеглим героям і, що найдужче дратувало, нічого не казала. "Слухаюся", — сказав лейтенант. Він притискав слухавку до вуха і повторював: "Слухаюся". А у вуха йому знай вливався вкрадливий, розлючений голос: "То, кажете, вони вже поїхали? Ох, бідолашний мій друже, ну й утнули ж ви. Не буду приховувати, це дорого вам обійдеться!" Через майдан чимчикував татусь Крулар зі своїм горнятком, щітками і білим згортком під пахвою. Марі гукнула до нього: "Що то таке? Що то таке?", й пані Ребульє роздратовано зазначила, що в очах у неї засяяла якась дурнувата надія. Татусь Крулар реготавсь як навіжений, ось він показав білий згорток і пояснив: "Нічого. Просто лейтенант переплутав об'яви!" Лейтенант повісив слухавку і опустився на стілець, ноги його були мов з вати. У вухах його відлунював голос: "Це дорого вам обійдеться". Він підвівся і підійшов до відчиненого вікна: на стіні протилежного будинку квітла свіжісінька, ще вогка, біла мов сніг об'ява: "Загальна мобілізація". Від гніву йому аж подих перехопило; він подумав: "Я ж йому сказав передовсім зняти цю об'яву, а він навмисне залишив її наостанок". Він притьма переліз через підвіконня, підбіг до об'яви і почав здирати її клаптями. Татусь Крулар умочив щітку в горня, пані Ребульє з жалем стежила за його діями, лейтенант знай дер і дер стіну, під нігтями його вже утворилися валики білої маси; в казармі залишилися Бломар і Корм'є; решта повернулися до своїх коней і тепер недовірливо зиркали одне на одного; їм хотілося і реготатися, і лютувати заразом, вони почувалися спустошеними, як після ярмарку. Шапен підійшов до своїх волів і погладив їх. Морди і груди їхні були геть у милі, він сумно подумав: "Якби знаття, то хіба ж я їх так заморив би". "Що робимо?" — спитався позаду Пуляй. "Зараз вирушати не можна, — відказав Шапен. — Треба, щоб худоба перепочила". Френьо зиркнув на казарму і щось пригадав собі, ось він штовхнув ліктем Шапена і, тихенько сміючись, мовив: "Послухай! А давай-но гайнемо?" — "Куди це ти хочеш гайнути, хлопче?" — поспитався Шапен. — "А куди ж іще, — сказав Френьо, — як не в бордель!" Кревільські хлопці оточили його і почали ляскати по спині, реготатися й казати: "Ото вже Френьо! Завжди щось придумає!" Навіть Шапен звеселів і сказав: "Хлопці, я знаю, де це, залазьте-но в бричку та й поїдемо".
Восьма година тридцять хвилин. Лижник уже кружеляв довкруг трампліну, його тягав на линві моторний човен; вряди-годи Матьє чув, як гаркає мотор, а потім човен даленів, лижник ставав темною цяткою, й більше нічого не було чути. Плоске, непорушне, біле море скидалося на порожню ковзанку. Ще трохи — і воно заголубіє, зашумить, стане плинне і глибоке, й це буде море для всіх, наповнене галасом, поцятковане темними головами плавців. Матьє перейшов терасу і за хвилю вже простував бульваром. Кав'ярні були ще зачинені, проїхало двоє авт. Він вийшов з дому без якоїсь мети, — купити газету, подихати терпким духом водоростей та евкаліптів, який стояв у порту, та й просто, щоб згаяти час. Одетта ще спала, Жак працював до десятої години. Він звернув на торгову вулицю, що тягнулася до вокзалу, назустріч ішло двоє англійок, вони сміялися; кількоро душ з'юрмилося біля об'яви. Матьє й собі підійшов до них: тут можна було згаяти хвильку. Якийсь низенький добродій із борідкою хитав головою. Матьє прочитав:
"Згідно з наказом міністра Національної безпеки, війни і військово-повітряного флоту всі офіцери, унтер-офіцери та запасники, які мають письмовий наказ або ж мобілізаційну посвідку білого кольору з числовою познакою 2 повинні негайно вирушити до своїх підрозділів, не чекаючи особистих оповісток.
Вони повинні прибути на збірні пункти, вказані в їхніх письмових наказах або ж мобілізаційних посвідченнях, згідно з умовами, які викладені в цьому документі.
Субота 24 вересня 1938 року, 9.00
Міністр Національної безпеки, війни і Військово-повітряного флоту".
"Те-те-те", — з осудливим виглядом сказав низенький добродій. Матьє усміхнувся йому й уважно перечитав об'яву: це був один з тих нудних документів, які заповнили сторінки газет під заголовками "Заява Форін офісу" або ж "Повідомлення з набережної Д'Орсе", та їх корисно було знати. І завжди треба було перечитувати їх двічі, щоб дійти до кінця. Матьє прочитав: "Вони повинні прибути на збірні пункти, вказані..." й подумав: "Таж у мене мобілізаційне посвідчення з цифрою 2!" Об'ява враз немов би націлилася на нього; це було так, немов би на стіні крейдою написали його прізвище, а поруч різні образи й погрози. Мобілізований: воно було написано там, на стіні, — і, можливо, це вже читається на його обличчі.