Його ноги мов патики витяглися під простиралом, ступні лежали одна біля одної під кутом вісімдесят градусів, на великих пальцях стриміли нігті — страшенні мов пазурі, кожні три місяці він зрізував їх кишеньковим ножиком, ті нігті упродовж двадцяти п'яти років робили йому діри у всіх шкарпетках. На сідницях у нього були струпи, — хоча йому й підкладали гумовий круг, — та вони вже не кровили: він був мертвий. На нічному столику лежав його лорнет і вставна щелепа у шклянці з водою.
Мертвий. А життя його було там, недосяжне на дотик, суворе і повне мов яйце, настільки наповнене, що ніяка сила на світі уже не змогла б утиснути в нього навіть одного атома, настільки пористе, що проходили через нього і Париж, і цілий світ, розкидане по всьому обширі Франції й цілковито злютоване в кожній точці простору, величезний, непорушний і галасливий ярмарок; тут був гомін, сміх, свист паровозів і вибухи шрапнелів, 6 травня 1917 року, гуркіт бомбардування, що гримів у його вухах, коли він упав поміж двома окопами, — всі ці звуки застигли у ньому, а доглядачка хоч і вслухалася, та не почула нічого, крім свого дзюркотіння. Вона підвелася, — воду вона не спустила з поваги до небіжчика, — повернулася до кімнати й сіла біля узголів'я Армана, що проходив через велике незрушне сонце, яке назавжди осяяло жіноче лице, 20 липня 1900 року, біля Великого мису, в човні. Арман Віґ'є був мертвий, життя його линуло, і були в ньому застиглі болісті, велика смугаста стяга, що наскрізь пронизує місяць березень 1922 року, його біль поміж ребрами, незнищенні маленькі радощі, веселка суботнього вечора над набережною Берсі, пройшов дощ, бруківка була слизька, регочучись, проїхало двоє велосипедистів, шум дощу на балконі душного березневого полудня, циганська мелодія, од якої йому аж сльози на очі навернулися, сяйливі краплі роси у траві, голуби, що злетіли над площею Святого Марка. Вона розгорну газету, наділа на носа окуляри і почала читати: "Останні звістки. Пан Чемберлен не зустрівся для переговорів сьогодні пополудні з канцлером Гітлером". Вона подумала про свого небожа, якого обов'язково призвуть до війська, відклала газету набік і зітхнула. Мир був тут, як веселка, як сонце Великого Мису, як рука з білястими волосинками, що кучерявляться на світлі. Мир 1939, і 1940, і 1980 року, великий мир поміж людьми; доглядальниця стиснула губи, подумала собі: "Це війна", вона дивилася вдалину, її очі були непорушні, і погляд її проходив крізь мир. Чемберлен похитав головою, сказав: "Звичайно, я зроблю все, що зможу, проте я не маю великої надії". Горас Вілсон відчув, як по спині йому побіг неприємний дрож, йому подумалося: " А чи був він щирий?", а доглядачці подумалося: "Чоловік мій — у чотирнадцятому році, небіж — у тридцять восьмому: я жила поміж двома війнами". Однак Арман Віґ'є знає, що мир тільки-но вродився, Шанталь питає його: "Чому ти воював, з твоїми ідеями?", і він йому відповідає: "Щоб ця війна була останньою". 27 травня 1919 року. Назавжди. Він слухає Бріана, який говорить із трибуни, такий малий, під безхмарним небом; він стоїть у натовпі паломників, мир спустився на них, вони доторкаються до нього, бачать його, кричать "Нехай живе мир!" Назавжди. Він сидить на залізному стільці в Люксембурзькому саду, тепер він завжди буде дивитися на квітучі каштани, війна відійшла в минуле, він простягає свої тонкі ноги, дивиться на дітлахів, які гасають туди-сюди, і думає, що вони ніколи не зазнають жахіть війни. Прийдешні роки будуть спокійним битим шляхом, час розпускається, мов те віяло. Він дивиться на свої зігріті сонцем старечі руки, усміхається, думає: "Це завдяки нам. Війни більше не буде. Ні за мого життя, ні після моєї смерти". 22 травня 1938 року. Назавжди. Шарль Віґ'є помер, і жодна душа не могла сказати йому, що він мав рацію або ж не мав. Ніхто не міг змінити незнищенної будучности його мертвого життя. Ще день, один-єдиний день, і можливо, усі його надії згасли б, він виявив би, що його життя розчавлене поміж двома війнами, як поміж молотом і кувадлом. Та він помер 23 травня 1938 року о четвертій годині ранку, сім днів пролежавши у комі. І забрав із собою мир. Мир, весь мир світу, такий, здавалося б, надійний. Подзвонили біля вхідних дверей, вона схопилася, напевне, це була двоюрідна сестра з Анжера, єдина його родичка, напередодні їй надіслали телеграму. Вона побачила невисоку чорняву жіночку зі щурячим писком, трохи затуленим кісьми.
— Я пані Вершу.
— Ага, дуже добре, пані!
— Можна ще його побачити?
— Та певно ж. Він там.
Пані Вершу підійшла до ліжка, глянула на його провалені щоки, запалі очі.
— Він так змінився, — сказала вона.
Двадцята тридцять в Жюан-ле-Пен, двадцять перша тридцять у Празі.
— Не відходьте від приймачів. Зараз буде передано надзвичайне повідомлення. Не відходьте від приймачів. Зараз буде передано...
— Кінець, — сказав Мілан.
Він стояв біля вікна. Анна нічого не відповіла. Нагнулася й почала збирати розбите шкло, складати найбільші камінці у свого фартуха і викидати їх у вікно. Лампа була розтрощена, в кімнаті було похмуро і стояли сині сутінки.
— А тепер, — сказала вона, — я гарно позамітаю тут.
Вона повторила: "Гарно позамітаю" і затремтіла.
— Вони все в нас відберуть, — плачучи, сказала вона, — вони все порозбивають, вони виженуть нас.
— Замовкни, — сказав Мілан. — Не плач, ради Бога!
Він підійшов до радіоприймача, обернув вимикач, і лампи засвітилися.
— Нічогісінько, — вдоволено сказав він.
І зненацька на всю кімнату пролунав механічний, трохи зарізкий голос.
— Не відходьте від радіоприймачів. Зараз буде передано надзвичайне повідомлення. Не відходьте від приймачів. Зараз буде передано...
— Слухай, — тремтячим голосом сказав Мілан, — слухай!
П'єр крокував сягнистою ходою. Мод дріботіла поруч, тримаючи під пахвою свої капці. Вона просто-таки нетямилася від щастя.
— Вони такі гарнюні, — казала вона йому. — Рюбі умре від задрощів; у Фезі вона придбала капці, та вони й наполовину не такі гарні, як ці. Крім того, це так зручно, підвівшись із ліжка, ти відразу влазиш у них і навіть не треба руками їх торкатися, тоді як із пантофлями стільки мороки. От тільки потрібно так робити, аби вони не спадали, гадаю, треба отак задирати великі пальці; нехай-но я поспитаю в готельної служниці, вона ж арабка.
П'єр знай мовчав. Вона стурбовано зиркнула на нього і сказала:
— Ти теж повинен був би купити такі капці, ти ж завжди ходиш босий по кімнаті; хіба ти не знаєш, що вони підходять і чоловікам, й жінкам?
П'єр зупинився просто посеред вулиці.
— Досить! — голосно сказав він.
Збита з пантелику, вона теж зупинилася.
— Що сталося?
— Вони підходять і чоловікам, і жінкам! — перекривив її П'єр. — Годі, годі! Ти добре знаєш, про що я думаю, слухаючи твою балаканину! І ти теж думала про це, — з притиском додав він. Потім облизнув губи й іронічно посміхнувся. Мод хотіла щось сказати, та глянула на нього й, похолонувши, завмерла.
— Тільки ніхто не хоче дивитися правді у вічі, — провадив він. — Особливо жінки: коли вони думають про одне, то швиденько починають теревенити про інше. Правда ж?
— П'єре, — не тямлячи себе од переляку, сказала Мод, — та ти з глузду з'їхав! Я нічогісінько не второпаю з того, що ти кажеш. Про що, тобі здається, я думаю? І про ти думаєш?
П'єр дістав з кишені книгу, розгорнув і тицьнув їй під носа.
— Про це, — сказав він.
То було фото скаліченого обличчя. В нього не було носа, на очах була пов'язка.
— Ти... ти купив оце? — приголомшено поспиталася вона.
— Авжеж, — відказав П'єр. — А що? Я — чоловік, я не боюся: мені хочеться глянути, яке в мене буде обличчя у наступному році.
Він помахав тим знімком у неї перед очима.
— Любитимеш мене отаким?
Їй страшно було збагнути, вона все віддала б, аби тільки він замовк.
— Відповідай! Любитимеш чи ні?
— Замовкни, — промовила вона, — благаю тебе, замовкни!
— Ці люди, — сказав П'єр, — мешкають у Валь-де-Ґрас. З дому вони виходять лише вночі, та й то понадівавши маски на обличчя.
Вона хотіла було забрати в нього книгу, та він вихопив її й поклав до кишені. Вона дивилася на нього, губи її тремтіли, вона боялася, що от-от розплачеться.
— О П'єре, — тихо сказала вона, — то ти, виходить, боїшся?
Він відразу ж замовк і втупився у неї приголомшеним поглядом. Якусь мить вони стояли непорушно, а потім він сказав, насилу вимовляючи слова:
— Всі чоловіки бояться. Всі. Не бояться тільки ненормальні; і це не має нічого спільного з хоробрістю. І ти не маєш права судити мене, бо ти не йдеш на війну.
Вони мовчки пішли далі. Вона думала собі: "Та це ж боягуз!" Вона дивилася на його смагляве чоло, його флорентинський ніс, прегарні вуста й думала: "Боягуз. Як і Люсьєн. Ото вже не щастить мені".
Одетта наполовину була осяяна світлом, решта її тіла була оповита сутінками, які стояли у їдальні, вона стояла, спершись на поруччя балкона, й дивилася на море, Здоровань Луї думав собі: "Яка війна!" Він ішов і багряне вечірнє сонце танцювало на його руках, у його бороді. Одетта спиною відчувала гарний прохолодний покій, затишний прихисток, білу скатертину, що тьмяно відсвічує у темряві, та Одетта стояла на світлі, світло, усвідомлення і війна струміли в неї через очі, вона думала про те, що він піде на війну, у плині згасаючого дня згустками згорталося електричне світло, згустки були мов яєчний жовток, Жаніна обернула вимикач, руки Марсель метушилися в жовтому світлі лампи, вона попросила соли, і від її рук упали на скатертину темні тіні, Даніель сказав: усе це блеф, треба просто зачекати, він обов'язково відкриє карти. Палюче світло, що дере увіччю, мов наждак, на Сході завжди воно таке, до останньої хвилини. Зараз полудень, а потім хутко настане й ніч, П'єр позіхав, хотів дати їй наздогад, що він уже заспокоївся, та вона мовчки крокувала поруч і дивилася на нього поглядом, що був діткливий, як і оте світло. Коли вони опинилися на майдані, то вона злякалася, що він запропонує їй провести ніч удвох, та він зняв капелюха і сказав холодним тоном: "Завтра рано вставати, а тобі треба ще й речі спакувати, тож, гадаю, краще буде, як ти заночуєш у своїх подруг". Вона відказала: "Я теж гадаю, що так буде краще". І він сказав їй: "До побачення".