Кліффорд САЙМАК
ЦЯЦЯ
Наша машина була справжня цяця.
Ми так її й назвали: Цяця.
І в цьому полягала велика наша помилка.
Не одна, звичайно, але з неї все й почалося, бо якби ми не назвали її Цяцею, можливо, нічого б цього не сталося.
З технічного погляду Цяця була РДП, роботом для дослідження планет. Вона виконувала функції міжпланетного корабля — дослідницької бази — синтезатора — аналізатора — комунікатора. І ще багато чого іншого. Навіть занадто багато того іншого. Звідси й клопіт із нею.
Власне кажучи, ми не мали ніякої потреби їхати на борту Цяці. Коли на те пішло, то це, можливо, було б і на краще. Ця машина могла провести дослідження будь-якої планети зовсім без людського нагляду. Але існували правила, що робот такого високого класу не може вирушати в космічну подорож, не маючи при собі обслуги принаймні з трьох чоловік. Ну і, крім того, просто побоювалися пустити напризволяще ракету-робота, що її споруджували цілих двадцять років, витративши на це 10 мільярдів доларів.
Але слід віддати Цяці належне: вона була справжнім дивом, мало не живою істотою. На ній були такі прилади, що за годину могли зібрати з планети більше інформації, ніж численна людська команда зібрала б за місяць. Вона не тільки могла зібрати дані, а й зіставити їх, закодувати, записати на магнітострічку і передати всю цю інформацію до земного Центру, не зупинившись навіть перевести дух.
Бо їй і не треба було переводити дух, вона ж була без'язика машина.
Хоча — чи й справді без'язика?
Чого-чого, а язика їй не бракувало. Вона ж могла навіть говорити! І не тільки могла, а й говорила. Вона базікала день і ніч. І прислухалася до кожного нашого слова. Вона читала у нас через плечі й лізла з непроханими порадами, коли ми грали в покер. Вона доводила нас до такого, що ми б в'язи їй скрутили, тільки ж, правда, як ти це зробиш, коли вона запрограмована самовідновлювальною! Вже не кажучи про те, що обійшлась вона в 10 мільярдів доларів і без неї ж ми неспроможні були б повернутися на Землю.
Ставилась вона до нас дуже дбайливо, ніде правди діти. Вона синтезувала нам їжу, готувала її, подавала. Стежила, щоб температура й вологість підтримувались на належному рівні. Прала й прасувала наш одяг, лікувала при потребі, як от коли Бен застудився — вона тоді раз-два й наколотила пляшечку якогось пійла, і за день хворобу його як рукою зняло.
На борту нас було троє — Джіммі Робінс, наш зв'язківець, Без Парріс, аварійний майстер, і я, тлумач-інтерпретатор, котрий, між іншим, до мов не мав ніякого відношення.
Отже, ми назвали її Цяцею, чого нам аж ніяк не треба було робити. Тепер уже ніхто не надумає давати ім'я котромусь із цих надто тямущих роботів — кожен з них має тільки номер. Коли земний Центр довідався, що скоїлося з нами, повторення такої самої помилки стало розцінюватись як найтяжчий злочин.
Але насправді, як на мене, всю цю пригоду спричинило те, що Джіммі жити не може без своєї віршованої мазанини. Ті вірші його досить-таки бездарні, і єдине в ннх путнє— це рима, хоч і та не завжди. Проте, він так щиоо захоплювався тим своїм віршописанням, що ми з Беном спершу не наважувалися остудити його. Щоправда, навряд чи це й вдалося б. Зупинити Джіммі можна було хіба шо задушивши.
І особливо небезпечною стала його писанина після нашої висадки на Медомісяці.
Але перебування на цій планеті — це вже від нас не залежало, воно було передбачене програмою. Це була третя планета, яку ми мали відвідати (а точніше — Цяця, бо ми просто переносилися туди, куди й вона).
Почати хоча б з того, що ця планета не мала нічого спільного з медовим місяцем. На карті вона була зафіксована цифровою позначкою. Та не встигли ми пробути там і двох днів, як уже приліпили їй назвисько Медомісяця.
Мені слів не позичати, проте я б не взявся описувати Медомісяць. І я б зовсім не здивувався, довідавшись, що земний Центр сховав під замок наш звіт про цю планету. Хоча, якщо вас зацікавить, можете написати туди і спитати результати обстеження планети ЕР 56-94. За листа ніхто в зуби не дасть. Але позитивної відповіді навряд ви діждетесь.
Зі своїм завданням на Медомісяці Цяця впоралася блискуче, і в мене аж голова пішла обертом, коли я прослухав плівку, що її вона приготувала для передачі на Землю. Передбачалося, що я як інтерпретатор маю добрати якогось глузду — тобто якогось людського глузду — з даних про спосіб життя на тих планетах, які ми відвідували. Причому, коли йдеться про такі планети, як Медомісяць, слова "спосіб життя" зовсім не схоластична термінологія.
Наша інформація, прибувши до земного Центру, відразу аналізується. Але все-таки незалежні висновки, зроблені на місці, мають певні переваги. У даному разі, однак, мої висновки, боюся, були мало чого варті. Вони зводилися, коротко кажучи, до величезного подиву в суміші з розгубленістю.
Нарешті ми знялися з Медомісяця, і Цяця спрямувалася до наступної планети, передбаченої програмою.
Цяця трималася напрочуд тихо, що мало б насторожити нас. Але ми відчули таку полегкість від її мовчанки, що навіть і не подумали тривожитись. Ми просто раювали тишею.
Джіммі все гибів над віршем, що ніяк йому не давався, а ми з Беном різалися в карти, коли раптом Цяця озвалася:
— Добрий вечір, хлопці, — сказала вона трохи непевним голосом, зовсім не таким енергійним і діловим, як звичайно. Пам'ятаю, я тоді подумав, що, може, щось там несправне в її звукочастотному пристрої.
Джіммі всього поглинуло писання, а Бен саме розмірковував над ходом, тож ні той, ні той не відповіли їй. Відповів натомість я:
— Добрий вечір, Цяцю. Як ти сьогодні?
— О, я чудово, — сказала вона, і голос її ледь-ледь тремтів.
— Ну й добре, — зауважив я, сподіваючись, що цим і обмежиться.
— Я вирішила, — раптом поінформувала мене Цяця, — що люблю вас.
— Це дуже приємно з твого боку, — відповів я. — Ми теж тебе любимо.
— Але я серйозно, — категоричніше сказала Цяця. — Я все це продумала. Я полюбила вас.
— Всіх нас? Чи, може, когось одного? — поцікавився я так, жартома, ви ж розумієте, хоча трохи й розгублено, бо Цяця з жартами не дуже зналася.
— Всіх трьох, — заявила Цяця.
Я, здається, позіхнув при цих словах.
— Блискуча ідея. Щоб ні в кого не було приводу ревнувати.
— Так, — сказала Цяця. — Я полюбила вас, і тепер ми разом утікаємо.
Бен здригнувся й підвів погляд, а я спитав:
— Куди це втікаємо?
— Далеко-далеко, — відповіла вона. — Туди, де ми будемо на самоті.
— Ото маєш! — вигукнув Бен. — Вона що, справді?.. Я похитав головою.
— Не думаю. Щось у ній не гаразд, але...
Бен так рвучко схопився на ноги, що перекинув столика, і карти розсипались на підлогу.
— Піду подивлюся, — промовив він.
Джіммі підвів голову від записника:
— Що сталося?
— Це ти, з тими своїми віршами! — Я досить гостро висловився про його писанину.
— Я люблю вас, — сказала Цяця. — І любитиму вас вічно. Я щиро дбатиму про вас, і ви переконаєтесь, яка сильна моя любов, отож з часом і ви мене полюбите.
— Та заткнися ти! — вигукнув я.
Повернувся Бен, весь укритий потом.
— Ми зійшли з курсу, а рубка для аварійного керування замкнута.
— А чи не можна... Він похитав головою.
— Цяця, мабуть, навмисно вивела її з ладу. Коли так, то нам капець. На Землю ми не повернемося.
— Цяцю, — озвався я суворо.
— Слухаю, голубе.
— Облиш це блазнювання!
— Я люблю вас, — повторила Цяця.
— Це все Медомісяць, — сказав Бен. — Та клята планета зовсім забила їй баки.
— Медомісяць і ті слинтяві вірші, що стругає Джіммі, — докинув я.
— Зовсім вони не слинтяві, — заперечив Джіммі. — Ось коли їх надрукують...
— Чому ти не пишеш про війну, чи полювання, чи польоти в глибини космосу, чи щось таке величне й благородне, а все ту свою маячню: "як я тебе вірно люблю", та "прилинь до мене, серденько", і тому подібне?
— Заспокойся, — осмикнув мене Бен. — Це ні до чого — валити все на Джіммі. Кажу ж тобі — найбільше тут винен Медомісяць.
— Цяцю, — промовив я, — припини свої дурощі. Ти ж сама добре розумієш, що машина не може любити людину. Це просто смішно.
— А на Медомісяці представники різних видів... — почала Цяця, та я не дав їй докінчити:
— Забудь про Медомісяць! Медомісяць — це вибрик природи. Ти можеш дослідити мільярд планет і на жодній не знайдеш нічого подібного.
— Я люблю вас, — уперто повторила Цяця. — Ми втікаємо...
— Де вона нахапалася цих романтичних дурощів про втечі? — поцікавився Бен.
— Це ще на Землі її натоптали цим мотлохом, — відповів я.
— Ніякий це не мотлох, — заперечила Цяця. — Щоб належним чином виконувати свою роботу, мені треба мати широке і різностороннє розуміння внутрішнього світу людини.
— Їй начитали купу романів, — сказав Джіммі, — і наговорили про співжиття чоловіків та жінок. Цяця не винна.
— Коли ми повернемось на Землю, — заявив Бен, — я знайду того ідіота, що задурив її романами, й зроблю з нього лемішку!
— Послухай, Цяцю, — сказав я, — це дуже добре, що ти нас любиш. Ми зовсім не заперечуємо, тільки чи не здається тобі, що втікати з нами — це вже трохи занадто?
— У мене немає вибору, — відповіла Цяця. — Якщо ми повернемось на Землю, я вас тільки й бачила.
— А якщо ми не повернемося, за нами пошлють погоню і повернуть нас силою.
— Маєш абсолютну рацію, — погодилась Цяця. — Саме тому, дорогенький, ми й утікаємо. Ми заберемось так далеко, що нас повік не знайдуть.
— Востаннє тебе попереджаю, — заявив я. — Краще передумай. Бо якщо ні, я пошлю донесення на Землю, і...
— Ти не пошлеш ніякого донесення, — сказала вона. — Блок зв'язку відключено. І, крім того, як здогадується Бен, я вивела з ладу обладнання для аварійного керування. Ви нічого не зможете зробити. Чому б вам не облишити ці безнадійні спроби та не відповісти взаємністю на мою любов?
Ставши навкарачки, Бен почав збирати з підлоги карти. Джіммі пошпурив записника на стіл.
— Ось твоя велика нагода! — звернувся я до Джіммі. — Чому б тобі нею не скористатися? Подумай, яку блискучу оду можна набазграти про вічну й безсмертну любов між машиною і людиною!
— Та пішов ти! — гаркнув Джіммі.
— Ну-ну, хлопці, — остерегла нас Цяця. — Я не дозволю, щоб ви через мене побилися.
Голос її звучав так, наче ми вже були повністю їй підвладні, хоча в певному розумінні саме так і було. Ми ж не могли вирватись від неї, і якщо нам не вдається відговорити Цяцю від цієї вигадки з романтичною втечею, наша пісня проспівана.
— Тут лише одна неув'язка у цьому, — сказав я їй.