Кліффорд САЙМАК
ДВОБІЙ
То був дуже добрий годинник. Він справно ходив понад тридцять років. Спершу він належав його батькові, мати зберегла його після батькової смерті і вручила йому в день вісімнадцятиліття. Відтоді годинник надійно йому служив.
Але тепер, порівнюючи час на своєму годиннику з настінним годинником у відділі новин, переводячи погляд із зап'ястя на великий циферблат годинника, що висів над шафками з одягом, Джо Крейн змушений був визнати: його годинник іде неправильно. Він поспішав рівно на годину. Його годинник показував сьому ранку, а настінний годинник стверджував, що була тільки шоста.
І треба ж таке — було незвично темно, коли він їхав на роботу, а вулиці були геть безлюдними.
Він незворушно стояв у порожньому відділі новин, слухаючи бурмотіння ряду телетайпів. Там і тут яскраво сяяли горішні лампи, кидаючи відблиски на застиглі в чеканні телефони, друкарські машинки, на порцелянову білизну банок з клеєм, що згромадилися на монтажному столі.
Тиша, думав він, тиша, спокій і тіні, та мине ще годила, і все почне рухатись. О шостій тридцять прибуде Ед Лейн, редактор новин, слідом за ним завідуючий відділом міських новин Френк Маккей.
Крейн потер очі. Він міг іще спати. Він міг би... Стривай! Його розбудив не наручний годинник. Його розбудив будильник. А це означало, що будильник теж поспішав на годину.
— Чортівня якась, та й годі, — сказав Крейн.
Він прочовгав повз монтажний стіл, прямуючи до свого стільця і друкарської машинки. Щось ворухнулося на столі біля друкарської машинки — щось яскраво-блискуче, завбільшки з пацюка, відполіроване, з чимось таким у собі, що й не визначиш. Воно примусило його зупинитися з відчуттям давучої порожнечі в горлі й животі.
Ця штука вмостилася біля друкарської машинки і втупилася в нього через кімнату. Не було ні ознаки очей, ні натяку на обличчя, але він знав, що вона дивиться.
Діючи майже машинально, Крейн потягнувся рукою і схопив з монтажного столу банку з клеєм. Він пожбурив її з усього розмаху, вона промайнула білою плямою в світлі ламп, мов закручений м'яч. Влучила просто в химерну штуку, підкинула її і змела зі столу. Банка з клеєм ударилась об підлогу й розбилася, розкидаючи скалки й липкі грудочки напівзасохлого клею.
Перевертаючись, блискуча річ звалилася на підлогу. Коли він випростався і рвонувся бігти, під ногами заскреготіло.
Крейнова рука вхопила важкий металічний штир. Він кинув його з раптовим спалахом люті і відрази. Штир ударився з глухим стукотом об підлогу перед блискучим предметом, і кінець глибоко встромився в підлогу.
Коли металічний пацюк змінив напрямок, в усі боки полетіли тріски. У нестямі він проскочив через прочинені на три дюйми дверцята господарчої шафки.
Крейн рвонувся вперед, навалився на двері обіруч і зачинив їх.
— Попався, — сказав він.
Пацюк! Металічний пацюк!
Він подумав про це, притулившись спиною до дверей.
Злякався, думав він. Безглуздо злякався блискучої речі, що скидалася на пацюка. Може, це був пацюк, білий пацюк. Але в нього не було хвоста. Не було морди. І водночас він дивився на нього.
— Божевільний, — сказав він. — Крейн, ти несповна розуму.
Якась нісенітниця. Все це ніяк не вписувалося в ранок 18 жовтня 1982 року. Ні в двадцяте століття. Ні в нормальне людське життя.
Він повернувся, твердо вхопився за дверну ручку і рвонув, наміряючись широко розчинити дверцята одним несподіваним ривком. Проте ручка вислизнула у нього з пальців і лишилася на місці, двері не відчинились.
— На замку, — сказав Крейн. — Замок спрацював, коли я зачинив дверцята. А в мене немає ключа. Ключ є в Дороті Грем, але вона завжди залишає шафку відчиненою, бо її важко відчинити, коли дверцята на замку. Майже завжди їй доводиться викликати прибиральника. Може, хтось із ремонтників є поблизу? Може, пошукати одного й сказати йому?
І що ж йому сказати? Що я бачив, як у шафку забіг металічний пацюк? Сказати йому, що я пожбурив у нього банкою з клеєм і збив його зі столу? І що я кинув у нього штирем і, як доказ, він стирчить у підлозі?
Крейн похитав головою.
Він підійшов до штиря і витягнув його з підлоги. Поклав штир назад на монтажний стіл і відкинув скалки розбитої банки з клеєм.
У себе на столі він узяв три аркуші паперу і вклав їх у друкарську машинку.
Машинка почала друкувати. Він сидів і очманіло спостерігав, як клавіші ходять угору-вниз.
Вона надрукувала:
"Пильнуй, Джо. Тримайся чимдалі від цього. Можеш собі нашкодити".
Джо Крейн витягнув з машинки надруковані аркуші. Він зіжмакав їх і викинув у кошик на сміття. Потім подався випити чашку кави.
— Ви знаєте, Луї, — сказав він чоловікові за стойкою, — коли надто довго живеш сам, починаються галюцинації...
— Авжеж, — сказав Луї. — Я б з глузду з'їхав, якби жив у вашому домі. Бродити по ньому в цій пустці. Краще б ви його продали, коли померла ваша старенька.
— Не міг, — сказав Крейн. — Стільки років прожив у ньому.
— Тоді треба одружитися вдруге, — сказав Луї. — Кепсько жити самому.
— Тепер надто пізно, — мовив йому Крейн. — Немає нікого, хто б захотів зі мною жити.
— У мене тут захована пляшка, — кивнув Луї. — Не можу запропонувати вам через стойку, але можу капнути вам у чашку.
Крейн похитав головою:
— Попереду важкий день.
— Ви певні? Я з вас нічого не візьму. Просто подружньому.
— Ні. Дякую, Луї.
— У вас були галюцинації?
— Галюцинації?
— Так. Ви сказали, що коли надто довго живеш сам, починаються галюцинації.
— Просто мовний зворот, — сказав Крейн.
Він швидко допив каву й вернувся у відділ.
Тепер він мав більш звичний вигляд.
Ед Лейн кляв хлопця-монтажера. Френк Маккей робив вирізку з ранкового номера опозиційної газети. Підійшло ще двоє репортерів.
Крейн швидко глянув на дверцята господарчої шафки — вони були так само зачинені.
Задзижчав телефон на столі у Маккея, він узяв трубку. Послухав, потім відірвався від трубки й прикрив мікрофон долонею.
— Джо, — сказав він, — це тебе. Якийсь навіжений заявляє, що йому назустріч по вулиці йшла швейна машина.
Крейн потягся до свого телефону.
— Переведіть дзвінок на два сорок шість, — попросив він оператора.
Голос говорив йому у вухо:
— Це "Геральд"? Це "Геральд"? Привіт, це...
— Це Крейн, — сказав Джо.
— Мені потрібен "Геральд", — говорив чоловік. — Я хочу розповісти їм...
— Це Крейн з "Геральд", — сказав йому Крейн. — Що ви хочете?
— Ви репортер?
— Так, я репортер.
— Тоді слухайте уважно. Я спробую розповісти, не поспішаючи і просто, точно так, як це сталось. Я йшов вулицею і...
— Якою вулицею? — спитав Крейн. — І як вас звуть?
— Іст-Лейк, — сказав чоловік. — П'ятисотий чи шестисотий квартал, не пам'ятаю точно. І я зустрів цю швейну машину, яка котилася вулицею, і я подумав, та й ви б теж подумали, ну, розумієте, якби ви зустріли швейну машину... Я подумав, що хтось котив її вулицею і вона покотилась. Хоча це дивно, тому що вулиця рівна. Ніякого ухилу, ви розумієте? Звичайно, ви знаєте це місце. Рівне як долоня. І ні душі на вулиці. Був ранній ранок, ви розумієте?..
— Як вас звуть? — спитав Крейн.
— Звуть мене? Сміт. Авжеж, Джеф Сміт. І тоді я вирішив; можливо, варто допомогти цьому хлопцеві, у якого пропала швейна машина, отож я простяг руку, щоб зупинити її, і вона ухилилась. Вона...
— Що вона зробила? — загорлав Крейн.
— Вона ухилилась. Тож допоможіть мені, містере. Коли я простяг руку, щоб зупинити її, вона ухилилась, і я не зміг її спіймати, вона не хотіла бути спійманою. Тому вона ухилилась і об'їхала довкола мене, а потім помчала вулицею, набираючи швидкість по ходу руху. Коли дісталася до рогу, вона хвацько повернула за ріг і...
— Яка у вас адреса? — спитав Крейн.
— Моя адреса? Послухайте, навіщо вам потрібна моя адреса? Я вам говорив про цю швейну машину. Я подзвонив вам, щоб розповісти, а ви перебиваєте...
— Мені потрібна ваша адреса, — сказав йому Крейн, — щоб описати цей випадок.
— Тоді нехай, коли так треба. Я живу в Норт-Хемптон, 203, і працюю у фірмі "Аксель мешинз". На верстаті. І я нічого не брав у рот уже кілька тижнів. Я абсолютно тверезий.
— Гаразд, — сказав Крейн. — Розповідайте далі.
— Ну що, майже все сказано. Тільки коли ця машина котилася повз мене, у мене було дивне відчуття, що за мною стежать. Крадькома, щось на зразок цього. А як може швейна машина стежити за людиною? У швейної машини немає ніяких очей і...
— Звідки ви взяли, що вона стежить за вами?
— Я не знаю, містере. Просто таке відчуття. Ніби мою шкіру згортають угору по спині.
— Містере Сміт, — спитав Крейн, — ви коли-небудь бачили таке раніше? Скажімо, пральну машину, абощо?
— Я не п'яний, — сказав Сміт. — Жодної краплі кілька тижнів. Я ніколи в житті не бачив нічого подібного. Але я кажу вам правду, містере. У мене добра репутація. Ви можете подзвонити будь-кому, вам підтвердять. Зателефонуйте Джонні Якобсону в бакалії "Ред Рустер". Він мене знає. Він вам може розповісти про мене. Він може вам розповісти...
— Звичайно, звичайно, — сказав Крейн, утихомирюючи його. — Спасибі, що подзвонили, містере Сміт.
— Ти і хлопець на ім'я Сміт, — мовив він собі. — Ви обидва несповна розуму. Ти бачив металічного пацюка, з тобою розмовляла твоя друкарська машинка, а тепер цей хлопець зустрічає швейну машинку, що котиться вулицею.
Повз його стіл швидко пройшла секретарка відповідального секретаря Дороті Грем, її високі підбори вицокували сердитий дріб. Вона побрязкувала в'язкою ключів, і обличчя її було рожеве від обурення.
— Що сталося, Дороті? — спитав він.
— Знову ці кляті двері! — сказала вона. — Двері господарчої шафки. Я точно знаю, що лишала її відчиненою, а тепер з'являється якийсь бовдур, зачиняє її, і замок тримає двері мертво.
— Ключем не відчинити? — спитав Крейн.
— Її нічим не відчиниш, — відрізала вона. — Тепер мені знову треба кликати Джорджа. Він знає, як з ним упоратись. Розмовляє з ним чи ще щось робить. Збожеволіти можна. Шеф подзвонив учора ввечері й сказав, щоб я прийшла раненько й приготувала магнітофон для Альбертсона. Він їде на північ, на цей процес про вбивство, і хоче дещо записати на плівку. І я встаю рано, і що з цього? Я не досипаю, навіть не зупинилась поснідати, а тепер...
— Дістань сокиру, — сказав Крейн. — І не буде питань.
— Найгірше, — мовила Дорогі, — що Джордж ніколи не поспішає.