ФРАНСУА РАБЛЕ
Гаргантюа і Пантагрюель
Скорочений переказ з французької та примітки ІРИНИ СИДОРЕНКО
ВІД АВТОРА
Читачу, друже! Ти за книгу сів, То упередження забудь своє, Нехай вона тебе не вкине в гнів; Нема в ній злоби, тільки радість є. Хай досконалості їй не стає,
Та посмішить тебе, чужого втіхам. Як ти сумуєш, як спізнався з лихом, За інший я предмет не в силі взятись; Миліш писати не з плачем — зі сміхом. Адже так звично для людей — сміятись *.
Любий мій читачу! Платон !, вихваляючи в своїй "Учті" Сократа2, філософа над усіма філософами, порівняв його з силенами. Силенами за давніх часів називалися скриньки, схожі на ті, які тепер є в наших аптекарів. На тих скриньках були зображені різні химерні фігурки: рогаті зайці, загнуздані гуси, засідлані качки, крилаті цапи. І були ті фігурки такі кумедні, що кожен, глянувши на них, усміхався, а то й заходився реготом. Кажуть, що так само колись сміялися всі, хто дивився на Силена3.
Та ось що цікаво — в скриньках-силенах зберігалися рідкісні й дорогоцінні зілля та ліки, амбра, меккський бальзам, цибет, мускус, порошки із коштовних самоцвітів.
Отож і Сократ з вигляду був дуже непоказний: ніс — бульбою, очі — глибоко під лобом, губи — товсті й вивернуті.
Вдягався він бідно. На вдачу був простакуватий, навіть більше — багато хто вважав його справжнісіньким телепнем. Він не мав ні служби — не був до неї зугарний,— ні родини — жодна з дівчат його не вподобала. Любив він просте товариство, гульню; любив посміятися, поглузувати з людей.
Проте за всім цим ховалася дивовижна мудрість, незвичайно гострий і^ жвавий розум, невимовна доброчесність, несхитна мужність, твердість духу і горда зневага до всього того, чим клопочуться, переймаються, задля чого трудяться, мандрують світами, воюють люди.
Коли ти розгорнеш цю книжку, мій читачу, її назва, імена героїв видадуться тобі вельми забавними й ку-
* Тут і далі вірші подаються в перекладі Михайла Литвинця.
медними. Коли ти її погортаєш, то сприймеш пригоди і вчинки героїв за веселі небилиці. Однак коли ти прочитаєш книжку від першої до останньої сторінки, то побачиш: зілля, яке вона в собі містить, нітрохи не схоже на те, яке обіцяла назва. Ти зрозумієш: речі, що про них я розповідаю, зовсім не такі безглузді й нісенітні, як може здатися на перший погляд.
Прошу тебе, мій читачу, не думай, що я написав цю книжку так собі, знічев'я! Тільки тоді тобі відкриється справжній її зміст та дух і ти збагнеш, що я кажу про серйозні речі, які стосуються нашого життя, політики й релігії.
Запевняю, мій читачу, що ти, прочитавши книжку, і помудрішаєш, і посміливішаєш! То хіба не варта справа заходу? Тільки дозволь іще раз тобі нагадати — правду часом кажуть жартома. Пориватиме тебе на сміх — смійся собі на здоров'я!'
Магістр Алькофрібас Назьє 4.
ПОВІСТЬ ПРО ДИВОВИЖНЕ життя ТА ПОДВИГИ ВЕЛИКОГО ГАРГАНТЮА, ПАНТАГРЮЕЛЕВОГО БАТЬКА
РОЗДІЛ І
Про те, як народився Гаргантюа
Давно колись, ще за непам'ятних часів, був собі велетень на ймення Грангузьє 5. Вдався він добрий, лагідний, веселий і дуже любив попоїсти. Його погреби й комори завжди були повні шинки, ковбас, солонини з гірчицею, копчених язиків, паштетів та кав'яру — бо, гадав Грангузьє, запас біди не чинить.
Дійшовши зрілих літ, Грангузьє оженився. Взяв Гаргамеллу — теж велетку, дівчину міцну здоров'ям і гарну з себе.
Через рік Гаргамелла народила сина.
На радощах Грангузьє справив бенкет, такий бучний, яких іще ніколи не бувало в усьому його краї.
Для гостей забили й засмажили триста сімдесят шість тисяч чотирнадцять угодованих биків.
На бенкет Грангузьє запросив усіх своїх родичів, друзів, приятелів та сусідів з довколишніх міст і містечок: Сейї, Сіне, Ла-Рош-Клермо, Кудре-Монпан-сьє, Веда та Вогодрі.
Чудовий то був бенкет! Всі їли-пили донесхочу. Ум'яли всю смаженину, стеребили мало не тисячу бочок солоних тельбухів. Сам тільки Грангузьє з'їв їх шістнадцять бочок, два цебра і шість горщиків. Здавалося, в нього ось-ось лусне черево, аж ні — обійшлося...
Начастувавшися, Грангузьє та гості заспівали веселих пісень, завели ігрища й танки на буйній зеленій траві, приграючи собі на волинках і флажолетах Б.
Раптом пролунав крик:
— Пити І Пити! Пити!
Крик був такий гучний, що покотився луною високо вгору й далеко-далеко навсебіч.
То подав голос синок Грангузьє, що тільки-но з'явився на світ.
— Ке гран тю а!7 — вражено вигукнув Грангузьє.— Ну й горлянка ж у тебе, синашу!
— Дивовижна горлянка, нічого не скажеш І — підхопили гості.— То й назовіть хлопчика Гар-гантюа — за першими вашими словами, звернутими до нього.
Це ім'я і Грангузьє, і Гаргамеллі припало до вподоби.
Малого Гаргантюа втихомирили, заколисали, а тоді понесли до церкви й охрестили за добрим християнським звичаєм.
Аби ви тільки знали, як їв Гаргантюа! У всьому краї не знайшлось годувальниці, молока якої вистачило б хлоп'яті. Отож довелося пригнати до замку сімнадцять тисяч дев'ятсот тринадцять корів...
Коли Гаргантюа минав другий рочок, Грангузьє звелів змайструвати йому гарного возика. У возика запрягли волів, хлопчик їздив по околиці, і всі, хто тільки траплявся назустріч, милувалися Гаргантюа: таке гоже було в нього личко, а під борі ддів — аж шістнадцять...
Плакав, пхинькав і вередував Гаргантюа дуже рідко, зате їв дуже часто — мало не щохвилини.
Грангузьє справив синові чудову одіж білого й блакитного кольорів. Всі в його родині з діда-прадіда вбиралися в білу й блакитну одіж.
Хочете знати, скільки краму пішло на цю одіж? Я перегорнув багацько старожитніх книжок і в одній про це вичитав, тож відповім вам якнайточніше. •
На сорочку Гаргантюа пішло дев'ятсот ліктів 8 найкращого французького полотна і ще двісті — на квадратні ластовиці під пахвами. Куртку пошили з восьмисот тринадцяти ліктів білого шовку, штани — з тисячі ста п'яти ліктів білого Сукна. Холоші штанів скидалися на колони, а ззаду було пороблено смужки й зубці.
Гріх не сказати, що хлопчик мав дуже гарні ноги, хоч і товсті, але всій поставі домірні.
Черевики Гаргантюа пошили з чотирьохсот шести ліктів блакитної замші — такої, що аж очі вбирала. На підошви ледве вистачило шкур, що їх злупили з тисячі корів.
Носи в черевиків, за тогочасною модою, були гострі.
На камзол витратили тисячу вісімсот ліктів синього оксамиту, вигаптуваного по краях золотим листям винограду; на пояс — триста з гаком ліктів шовкової саржі — білої та блакитної.
Гаман хлопчикові пошили зі шкури слона, а плащ — із дев'яти тисяч п'ятисот дев'яноста дев'яти з лишком ліктів густо-блакитного оксамиту, на якому було навскоси виткано золотих чоловічків.
Очей не відведеш од такого плаща!
На капелюх Гаргантюа пішло триста два лікті оксамиту, і був він великий, крислатий та круглий — достоту такий, як хлопчикова голова. На капелюхові красувався плюмаж із блакитного пеліканячого пера; перо вельми зграбно звисало Гаргантюа над правим вухом.
Рукавички йому пошили із шкіри, злупленої з шістнадцяти вовкулаків. Прегарні були рукавички, першорядним майстром зроблені.
На шиї Гаргантюа носив золотий ланцюг, який важив двадцять п'ять тисяч шістдесят три золоті марки 9; він був оздоблений велетами-драконами із зеленої яшми.
Пальці Гаргантюа були внизані перснями: на вказівному пальці лівої руки — карбункул 10 завбільшки із страусяче яйце в оправі зі щирого золота, на безіменному пальці — каблучка із золота, сталі, срібла та міді — і сталь у цій каблучці не псувала золота, а срібло не тьмянило міді. На безіменному пальці правої руки носив він перстень-спіраль із блякло-червоним рубіном, зеленим смарагдом та діамантом, якому й ціни не складеш.
Я вже сказав, що одіж Гаргантюа була двох кольорів — білого й блакитного. Цим Грангузье хотів засвідчити, що народження сина — для нього небесна радість.
Адже білий колір означає радість, утіху, насолоду, щастя, а блакитний — це символ чогось високого, божественного, небесного.
Ви, прочитавши це, певно ж, будете кпити з мене, старого лукавця. Чому це, мовляв, білий і блакитний кольори означають небесну радість? Ну, то й смійтеся, коли вам смішної Смійтеся на здоров'я! Все, про що я тут оповідаю,— бувальщина, а не брехня, раками присягаюсь.
Чи знаєте ви, що за сивої давнини чорний колір знаменував горе й журбу? Адже всі народи геть усіх країн (за винятком хіба що сіракузців та деяких аж надто велемудрих аргів'ян) споконвіку вдягали чорну одіж на знак смутку, журби чи туги, бо чорний колір — це колір жалобний. Це могло стати всесвітнім звичаєм тільки тому, що підтверження й пояснення йому, давала сама природа.
Спостерігаючи за явищами природи, всі люди на всій землі дійшли думки, що білий колір — це знак задоволення, насолоди, блаженства, отже — радості та щастя. Греки позначали свої щасливі дні білими камінцями, а сумні — чорними. Коли якийсь римський полководець повертався з воєнного походу звитяжцем-тріумфатором, його колісницю везли білі коні. Тож білий колір означає радість — хто тепер скаже бодай слово супроти? Що ж до блакитного — погляньте на небо! Хіба воно не блакитне? То й виходить, що блакитний колір — це небесний колір, а поєднання білого з блакитним — небесна радість.
Хіба ніч не похмура, не зловісна, не сумна? А вона ж темна, точніше — чорна. І хіба вся природа не тішиться з того, що на зміну ночі приходить ясний день,— а нема ж нічого світлішого за нього!..
Від трьох до п'яти років Гаргантюа годували й плекали так, як годують і плекають усіх малих діток. І час свій він збавляв так, як усі малі дітки: пив, їв і спав; їв, спав і пив; спав, пив і їв.
Хочете знати, що він іще робив? Ось послухайте.
Щодня качався в багнюці, щодня замазував ніс, вимурзував обличчя, стоптував черевики, ловив мух, ганявся за метеликами. Хлюпався в усіх калюжах, пив із черевика і любив чухати собі живіт козубенькою. Гострив зуби об колоду, мив руки юшкою, волосся розчісував склянкою, часто-густо сідав проміж двох стільців, попадав собі пальцем в око, гнуздав осла із хвоста, носив воду на млин, а дрова до лісу, хапав кочергу за гарячий кінець, плакав з голоду над мискою каші, рахувар курчат, поки ті ще не вилупилися, ганявся за двома зайцями, від дощу ховався в воду, масло різав ниткою, ловив у небі журавлів, масла хотів, а колотити не любив, усе починав не з того кінця, обпікшись на молоці, студив воду, лоскотав себе під пахвами, вранці сміявся, а ввечері плакав, у будень дзвонив у великий дзвін, переливав із пустого в порожнє, ліз,не питаючи броду, у воду, стрибав вище голови, в бочку дьогтю підливав ложку меду, дурня із себе клеїв, а інших у дурні пошивав, за що купував, за те й продавав і ще багато чого робив — усього не злічити...
Однолітки Гаргантюа полюбляли бавитись із млинками; отож і йому змайстрували гарний млинок із крил вітряка.
Потім, щоб хлопчик навчився добре їздити верхи, йому злагодили чудового дерев'яного коня.