До ранку відпустить на випас коня.
І спрагу з цебра погамовує довго,
На небо погляне, де зір метушня.
До хати заходить. Знімає кашкета.
А після вечері тютюн дістає...
А потім неквапно встає з табурета,
Глядить на сімейство поснуле своє.
А потім лягає у ліжко рипливе
І руки складає на грудях тісні.
Та гавкне собака — і думка дітклива
Не дасть йому спати: "Я вдома чи ні?"
Це світиться так білина рушникова
Чи місячне світло — мов плин ручая?
Мовчання. Ніхто не відкаже півслова...
Вві сні лише стогне матуся моя.
Причулося їй, що вуздечка дзвеніла
І ніби хтось воду пролив із цебра.
Метнулася, боса, до вікон зраділо...
Стоїть і хустиною сльози втира.
При місяці срібні завмерли дерева.
Тривожно бринять електричні дроти.
І знов підступилася туга свинцева:
Бо скільки з останнього бою іти?
Чи довго їй очі свої видивляти?
Чом доля вдови — як трава-молочай?
І скільки самій і садити, й копати?
...Приходить у пам'ять з дитинства ратай,
Сівач і косар.. Невідступно приходить
У мамині сни... Кожна хата сумна,
Яку похоронка знайшла, і відтоді
Полеглих вертає часів крутизна
При місячнім світлі...
Перекладач: Анатолій Глущак