Рудакі Абу Абдаллах Джафар
Абу Абдаллах Джафар Рудакі
Поезії
Перекладач: Василь Мисик
Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990
* * *
Прийшовши гостем у цей світ непевний,
Назавжди серця не даруй нікому.
Однаково — повернешся у землю,
Хоч нині спиш на ліжку золотому.
Що з того, що юрба навколо тебе,
Як сам ти будеш у гробу тісному?
Там стануть хробаки тобі за друзів!
Відкрий же очі, глянь за вікна дому!
Хто зараз кучері твої розкішні
Прикрашує у пoриві палкому,
Коли тебе, пожовклого, побачить,
Одвернеться байдуже — та й по всьому.
* * *
Знову вітер од Мульяну повертає,
В душу думка про кохану повертає.
Під ногами в мене рінь свою Амy
У доріжку шовкоткану повертає.
Від коня мого запінений Джейгун
Течію свою захланну повертає.
Так радій же можновладцю, Бухара,
Що з дзвінками каравану повертає!
Він — як місяць, ти — як небо, Бухара!
Це твій місяць із туману повертає!
Він — як явір, ти — як сонячний майдан!
Це твій явір до майдану повертає!
* * *
Нехай живе мій князь, владика славний мій!
Він осередком став моїх думок і мрій.
Я за життя його весь час тремчу, бо рідко
Такі рождаються в околиці земній.
Чи був коли юнак такий на троні щедрий,
Одважний, наче лев, і мудрий, наче змій?
Ніхто не відає, як він княжить над нами,
А щодо щедрості — хто знайде міру їй?
Він сипле з рук і з уст безцінні перла, славу ж
Свою завдячує не пишності пустій.
У душі садить нам він парості любові,
Од світових принад дух одвернувши свій.
Як до Авести ми цей розум прирівняєм?
Де задля неї Зенд? В його душі живій.
Даремно трудяться сьогоднішні поети:
Тут слів не добере найкращий із вітій.
Він лан щедрот своїх зросив дощем сердечним —
I ти, хвалителю, зібрати плід зумій.
Такі-бо доблесті й Хосрова б захопили —
I взяв би приклад він з його високих дій.
Бо все життя його — повчальна книга: часто
Черпає вся земля собі поради в ній.
А хто одвернеться від мудрості живої —
Зречися радості, в тенетах смутку скній!
Хто долі шаховій наважиться позаздрить,
Життя в напастях він пробавить без надій.
Тому, хто подвигам його не радий, мовте:
"Змирися з долею, змагатися не смій!"
Даруй же, ангеле, утіху друзям шаха!
А ворогів його, о небо, не жалій!
В останньому рядку скажу, що в першім мовив;
* * *
Настало свято осені, султане,
Настало свято, всім царям жадане!
Це хутра час! Шовки й шатри минулись —
I сад, де плід ряснів, сьогодні в'яне.
Лілею мирт змінив, багряні квіти
Замінить нам тепер вино багряне.
А ти — юнак, і щастя в тебе юне,
I молоде вино — аж полум'яне.
* * *
Вино виявляє нам справжню чесноту
I ницість, усім зобов'язану злоту.
Воно відрізняє високих від підлих,
До втіх найвиборніших будить охоту.
I де б не пили ми — там добре, а надто,
Як пахне жасмином від кожного плоту.
Вино підкоряє найбільші фортеці,
Коня степового гнуздає в роботу.
I скнара, напившись, укинеться в щедрість
I скарбом своїм обдарує голоту.
* * *
Все йде гаразд, немає перебою
В ділах твоїх. Так чом же головою
Ти похилився? Весело живи!
Полюблений ти долею самою!
Візирів рада щo тому додасть,
Хто має все, що треба для спокою?
Не родить мати двох таких, як ти,
Нема на світі двох такого крою!
Не замикає Бог тобі дверей,
Не відчинивши сто перед тобою!
* * *
Коли повіє з Бухари, із дорогого краю,-
Жасмину, мускусу, троянд я пахощі вдихаю.
Усім жінкам, чоловікам, що той вітрець почують,
Здається, що доходить він з Хотана, із Китаю.
Ні, вітерець такий легкий не долетить з Хотана,
Він од тієї завітав, що я давно кохаю.
Моя туркене промітнa, і твій халат в розлуці
Мені сорочкою приснивсь, легким убранням маю.
Я вечорами все дивлюсь туди, де шлях на Йємен,
Бо там є зірочка Сухайль, Сухайль, що я шукаю.
Моя ти зіронько, мені здаєшся ти святою,
I я святе твоє ім'я від натовпу ховаю.
Та тільки мову розпочну — і сам собі на диво
Твоє наймення дороге найпершим називаю.
* * *
Твое лице — як день осяйний, день воскресіння правовірних,
А кучері — як ніч могили, де спить засуджений на дні.
З твоєї ласки я назавжди серед закоханих уславивсь,
Як ти уславлена за вроду, за стан і кучері рясні.
У Мекки є свята Кааба, у християн — Ісус розп'ятий,
У єгиптян — розливи Нілу, в алійців — предки визначні.
А я пишатимуся тільки твоїми чорними очима,
Коли з-під покривала раптом вони покажуться мені.
* * *
Як друг обмовиться, ти пропусти повз вуха.
Адже на світі так: де радість, там і скруха.
Провина доброго тяжкою не буває,
Од ласки першої забудеться наруга.
Чи сто хороших діл одне недобре згасить?
Хто терня знищує, той солов'їв не слуха.
Якщо він сердиться, перепросить не бійся:
Не випада шукать щодня нового друга.
* * *
Ти Бухару Багдадом сьогодні називай!
Де владар Хорасану, там весело, там рай!
Лий, чашнику, повніше! Музuко, вдар у струни!
Сьогодні свято в мене, сьогодні я — гультяй!
Є в нас вино, і квіти, й красуні пишновиді,
А щодо смутку... смутку у ворогів шукай!
* * *
Хоч би на хвильку доторкнутись пахущих кучерів твоїх!
Квіток жасмину — уст солодких — якби я спробувати міг!
Де ти проходила, гуляла, я тій землі, тому піску
Разів із тисячу вклонюся, що зберегли слідочки ніг.
Кладу я тисячу цілунків на цей листочок із ім'ям,
Що твій перстеничок до нього колись легесенько приліг.
В той день, коли тебе зустріну й не доторкнусь до рукава,
Нехай індійський меч двосічний мене скарає, як за гріх!
Як люди звернуться до мене, щоб я їм вірші прочитав,-
Крім похвали тобі, нічого знайти не можу я для їх.
* * *
О, як розквітнула земля з твоєї вроди цвіту!
Од пишних кучерів твоїх зазнає амбра зніту!
Я присягнув би, що твоє залізне серце, мила,
Малюнок вирізьбить могло б на виступі граніту.
Великодушності дарма від тебе сподіватись,
Бо від таких твердих ніхто ще не почув привіту.
У Бога ласки я молю — та що ж, як ти не хочеш
Прихильно вислухать мене, безщасного баніту?
Якщо ти приймеш Рудакі до себе в рабство вічне,
Він не віддасть своїх оков за всі багатства світу!
* * *
Своєму тілові на втіху чи варто душу турбувати?
Хто б на сторожі коло псарні поставить ангела посмів?
Як правди вісником по світу ідеш дорогою пророків,
Ти не шукатимеш водички в струмку Еллади, що змілів.
Я солов'їними піснями себе, мов, путами, опутав,
Немов Іосифа за вроду, мене ув'язнено за спів.
Немало років у палацах я між великими просидів,
Я їхнє явне й потаємне умом допитливим прозрів.
Одне бажання тільки й мав я — для них зразком високим стати,
Та тільки жаль один дістав я з усіх Всевишнього дарів.
* * *
Троянда, мирт листатий, що вітер колихає,
I яблучко пахуще, що в вітах достигає,
Як це все меркне раптом, побачивши тебе,
О знаднице, чий погляд царів перемагає!
Ця ніч — ніч рішень тайних для милого твого,
Коли з твого обличчя запона упадає.
Коли ж ти два тюльпани одслонюєш на мить,
Тоді блідніє сонце і вид свій закриває.
Я б ніжне підборіддя із яблучком зрівняв,
Та родимки такої на яблуках немає.
* * *
Відколи сонце сяє серед неба,
Не жив такий, кому знання не треба.
Які б віки прадавні не взяли ми —
Розумні люди мовами усіми
Знання шукали, сил не шкодували
I речення у скелю вкарбували:
"Знання для серця — світоч найясніший,
Знання для тіла — панцир найміцніший".
* * *
Усі великі вік свій віджили,
Усі покірно смерті улягли.
Сховались будівничі під землею,
Що зводили ці вежі та вали.
Із усього добра, що назбирали,
З собою тільки саван узяли.
Бо тільки їхнього було, що одяг,
Та те, що з'їли, та що нам дали.
* * *
Вже грає Рудакі. Тож лий вина!
Хай піниться, як пісня голосна!
Нехай розтопленим живим рубіном
Воно горить і світиться до дна!
Два самоцвіти: цей живий, той мертвий,
Та хоч і два їх — суть у них одна:
Торкнися тільки — вже червоні руки,
А спробуєш — і голова хмільна!
* * *
Хоч ясно навкруги і дні погожі,
Та Час не спить: він завжди насторожі.
У злигоднях добра собі шукає,
Із колючок ростить для себе рожі.
Чого ж сидиш, байдужий? Чи не бачиш,
Які він сили зводить зловорожі?
Обличчям світлий — він душею чорний,
Гидка потвора на розкішнім ложі.
* * *
Як стане підлий частувать, не доторкайсь їди,
Тих прісних ласощів до уст і крихти не клади.
Печені теж не зачіпай, бо є отрута в ній,
В його воді є гіркота — не пий його води.
Хай смага в тебе на устах, хай мучить печія,
Ти повз його квітучий сад, не глянувши, пройди.
Замість квіток, із верховіть там капле камфора,
Ртуть виступає на плодах — такі в ньому плоди.
* * *
Хоч єсть і в тебе гострий меч, але вбивать не смій!
Не буде в Бога забуття жорстокості твоїй.
Не для насильника той меч загартував коваль,
Як не для оцту виноград кладе у чан топчій.
Колись убитого Ісус побачив на шляху —
I з дива палець прикусив, і засудив розбій.
Сказав: "Кого ж ти погубив, що у крові лежиш?
I від чиєї ж то руки загине лиходій?"
Даремно пальця не труди, в чужий не стукай дім,
Бо прийде час — і кулаком застукають у твій.
* * *
Уста красуні винні, що цукор здешевів;
Од кіс її не стало на амбру покупців.
Навіщо ж так безглуздо поводишся, лукава?
Ти про знання-науку не трать даремно слів!
Терплячому нічого про цукор не відомо,
А верболіз ніколи мигдалем не пахтів.
* * *
Розкішне поле нам здається звіром,
Змією злою у зимові дні.
А лиш потeпліє — в гарячих барвах
Воно ряхтить, як зошити Мані.
На корабель життя не покладайся,
Бо є потвори на морському дні.
* * *
Лілея в першім теплі
Сміється, немов Лейлі,
Спадає дощик на вруна,
Мов сльози з очей Меджнуна.
Як свіжо пахне потік!
Це, мабуть, троянди щік
Сьогодні вмила в ньому
Моя вродливиця юна.
* * *
Квітонько весняна,
Зірко Туркестана!
Із хмільного жбана
Чом не ллєш, кохана?
Чом напій іскристий,
Наче небо, чистий
У квітник барвистий
Не несеш, кохана?
* * *
Жалобнику, шанований всіма!
О ти, що сльози рониш крадькома!
Воюсь тебе ще дужче засмутити,
Як назову того, кого нема.
Хто зник — той зник, а хто вернувсь — вернувся.
Навіщо ж душу мучити дарма?
Ти хочеш світ полагодити, друже,
А він усе руйнує і лама.
Його і гнів гарячий твій не зрушить,
Він і до сліз байдужий, як зима.
Ну що ж, ридай хоч до Страшного суду —
Не підведе з труни його й сурма.
Якщо над кожним лихом горювати,
То горюватимеш над багатьма.
Із ким би серцем ти не подружився —
До нього ближча подруга німа.
Не видко хмар, не затемнився місяць,
І не закрила всесвіту пітьма.
Чи зважиш ти на раду, чи не зважиш,
Боюсь: і далі житимеш сліпма.
Так наливай свій келих аж по вінця!
Тоді журба розвіється сама.
Лише в нещасті виявитись може
Висока гідність серця і ума.
* * *
Є два слова, що усі їх знають,-
Тільки жаль, що часто вимовляють.
Як хороша, так усі й говорять,
Як кохана, так і називають.
Жаль мені, що ти для всіх хороша,
Жаль, що всі моє кохання знають.
* * *
Хто ні з ким не схожий, той на Бога схожий.
Ти ні з ким не схожа, хоч не схожа й з Богом.
Як зіходить сонце, то чомусь найперше
Вказують на тебе, а тоді на нього.
Ти — усе, що люди славили донині
I що будуть славить до суда Страшного!
* * *
Мені наш вік пораду дав, пораду дорогу
(На всякий випадок життя у нього рада є).
Він мовив: "Не завидуй тим, що у добрі живуть,
Бо є немало бідняків, що заздрять на твоє".
I ще: "У гніві не давай ти волі язику,
Бо хто розковує його, кайдани дістає".
* * *
О дівчино! Розлуки буревій
З корінням вирвав цвіт моїх надій!
Чи став би я навік твоїм рабом,
Якби не став арканом локон твій?
Хто має тільки душу, той ціни
Твого цілунку і питать не смій.
Що сонячніш горить твоя краса,
То менше світла у душі моїй.
* * *
Жартуй із милою, часу не гай,
Бо світ наш — тільки сон, не забувай.
Прийдешньому радій, а що було —
Те викресли із пам'яті, та й край.
Зі мною люба дівчина моя,
Місяцевида гурія, мій рай.
Щасливий той, хто їв і роздавав,
Нещасний, хто згноїв свій урожай.
Як жаль, що світ наш — тільки сон і дим!
Тож пий вино й про завтра не гадай.
* * *
Налий вина, в якому б ясність живого яхонту була
I щоб на сонці спалахнуло світліш кинджального жала!
Прозорого, як та водичка, що під трояндами текла,
Хмільного, що й безсонні очі дрімота разом би змогла!
Такого, як дощу краплини, що ронить хмара-піала,
Палкого, як палка молитва, святому Богові хвала!
Якби не хміль, серця б ламались і розбивались без числа,-
Тож лий такого, щоб краплина із гробу мертвого звела!
Якби воно знялося вгору у кігтях дикого орла!
Так, щоб людина недостойна його повік не досягла!
* * *
Як довго не живи, а честь одна:
Заслужиш покривало з полотна.
Хоч як вірьовка довго б не сукалась,
Петелькою кінчається вона.
Живи свій вік у злигоднях і горі
Або збувай над чаркою вина,
Хай буде в тебе тільки клаптик поля
Або Тараз, і Рей, і Фергана —
Усе одно: те, що було й що буде,-
Це тільки сон або пуста мана.
В годину смерті стане все однаким —
I сяйво сонця, й темрява нічна.
Коли ж утіха доброму судилась,
Тобі стократ судилася вона.
* * *
Заклечана, заквітчана, барвиста, запашна,
Із тисячами радостей прийшла до нас весна.
Хай і старий почується сьогодні юнаком,
Коли землі — і тій уже набридла сивина!
А в небі військо сходиться — і хмари-вояки
Ідуть за вітром-гетьманом, мов почалась війна.
Вогонь на стрілах — блискавка, б'є в тулумбаси грім.
Мов суне ще небачена навала навісна.
Глянь: хмарка, як жалобниця, невпинно сльози ллє,
Ридає грім закоханий, аж котиться луна.
Он сонечко між тучами показує свій вид,
Як воїн із укріплення, з високого вікна.
Довгенько світ недугував, але жасмину дух
Його лікує легітно, підводить із багна.
Спустився дощик мускусний — і, кришучи сніжок,
З-під нього травка вилізла шовкова, процвітна.
В кутку, де сніг долежував, тепер квітки цвітуть,
Сухі арики сповнила вода каламутнa.
Понад ланами-нивами не затихає грім,
Од блискавки гіллястої палає далина.
Стоїть тюльпан усміхнений, мов дівчина-краса,
Що перед шлюбом пальці їй пофарбувала хна.
Спів солов'я між вербами, а з кипарисних надр
Шпака дзвінкого відповідь приємно голосна.
Солодка пісня в горлички звучить на давній лад,
Чудова й соловейкова, немов сама весна.
Цей час, коли закохані стрічаються в саду...
Живіть же, утішайтеся, частуйтеся до дна!
Як з поля шпак наспівує, а з саду — соловей,
Хай чашник нам під музику повніше ллє вина!
Та як ці дні не тішать нас, розумний, добрий муж,
Проте, стократ любіший нам, аніж весна-красна.
Ти злет і спад поєднуєш, думки дітей землі
Полохає думок твоїх висока глибина.
Твої жадання сповнились, у заспівах весни
Щасливому відкрилася уся краса земна.
На смерть Абульхасана Мураді
Вмер Мураді.