А коли до цього додається ще чистота, сором'язливість і захоплення спортом — дівчина здається дуже привабливою. Якщо їй пощастить і вона зуміє не розгубити всі ці якості в зріліші роки — чарівність може зберегтися... Такою була Ейлін Уоррен в день свого весілля. Та тепер вона змінилася. Джерельце почуттів, готове пробитись назовні, було замуроване біля самого зародку. Вона прикрила рукою поцятковану ластовиннячком шию, щоб не запульсувала жодна жилка, щоб не вихопилось жодної скарги.
— Хочете, я розкажу вам про Бентінка? — запитав її Скотт, пробуючи випустити джерельце на волю, знаючи, що, коли воно знову проб'ється, йому теж буде легше розкритись.
— Ні, не варто.
— Бачите, я примусив його просидіти в кузові нашого грузовика п'ять днів підряд,— вів далі Скотт.— Це йому дуже не сподобалось.
— Не сподобалось?
— Атож. Тепер я шкодую, що так зробив.
— Не побивайтеся, Скотті,— мовила вона лагідно.
Його поривало крикнути: "Та облиште ви насильство над собою! Не будьте такою, як інші. Це питання життя і смерті,— подивіться, як висихають англійки через те, що глушать у собі найменше почуття, як це робите зараз ви. В них загострюються носи, витягуються в ниточку губи, вони стають муміями. Бог з ним, з Бентінком. Він помер. Але смерть його не повинна бути для вас виправданням, щоб задушити в собі все живе..."
— Він носив таке недоладно довге волосся,— прорвалось нарешті у неї.
— Він тільки починав зріти як мужчина,— жваво відгукнувся Скотт.
— Та ні, він просто мав таку звичку. Всі наші льотчики не можуть без фокусів... А я чекала, що й Люсі прийде з вами.— Вона знову поквапилася сховатись у свою шкаралупу, поки не зайшла надто далеко. Скотт здався.
— Люсі привела мене до воріт.
— Вона дуже про вас піклується,— сказала дівчина, насуплюючи брови.
— Справді?
Вони пройшли по встелених гравієм доріжках і тепер знову були біля порога. Він зупинився, маючи намір попрощатись. Бажаючи змінити тему розмови, вона запитала про те саме, що й її батько:
— Чому б вам не одержати вищого звання, Скотті? Він не хотів про це чути.
— Навіщо? — сказав він.
— Щоб мати змогу робити те, на що ви здатні. По-моєму, й Люсі тому прикро, що ви весь час намагаєтесь бути в тіні. Ніби зобов'язані робити це заради Пікерінга.
— Тут зовсім не те..,
— Вам видніше,— поквапливо згодилась вона, не бажаючи втручатися в чужі інтимні справи.— І все-таки ви геть-чисто забуваєте про себе. По-моєму, батько тільки тепер узнав вам справжню ціну, але я не певна, щоб навіть він спромігся вам допомогти, коли ви самі того не захочете. Ну хіба ж ви не змогли б робити те, що робив Пікерінг?
— Я не Пікерінг,— сказав він.— І безглуздо... Досі вона жодного разу не посміхнулась — лише обличчю вона дозволяла виказувати горе.
Тепер заради нього вона посміхнулась куточками уст:
— Бережіться, Скотті, щоб Люсі не зробила вас Пікерінгом Другим. Ото буде мило, правда?
— Не в цьому суть,— озвався він, розуміючи, що від збентеження говорить невлад, і мріючи швидше втекти.
— Ви з Люсі повинні мене взяти куди-небудь з собою,— сказала вона, дивлячись на нього очима, які вміли приховувати майже все — адже їх з дитинства привчали все приховувати. А втім, не все... Для цього вона була надто молодою.— Ви пробудете тут ще кілька тижнів?
— Схоже на те.
— Я поїду додому днів через десять-п'ятнадцять,— промовила вона, і далі не опускаючи очей: адже вона вела з ним відверту розмову.— Мені доведеться провідати його рідних, точніше — батька та тітку. Мати втекла до Америки, коли він був ще зовсім хлоп'ям.
— Он як?
— Я мушу це зробити.
Скотт згадав, що вона все-таки була дружиною Бентінка, останнім представником їхнього роду. Над нею тяжів фамільний обов'язок. Але він також знав, що в ній нічого не збережеться: ні пам'яті про Бентінка, ні глибоко захованого горя, ні безневинної ніжності юності (ще й досі ніжної і безневинної, подумав він). Не збережеться нічого, крім уміння зводити все до буденності. Він збагнув, що йому відкрилася рушійна сила цих людей. Вони вбивали в собі будь-яке почуття, перш ніж воно встигало вкорінитись. Він знав, що й сам чинив так само. Але йому це, більш не подобалось. "Ні,— сказав він собі ще раз,— англійські звичаї нікуди не годяться". Він пішов від Ейлін, роздумуючи над цим одкровенням,— настав час і йому розібратися у власному єстві,
— Хороший ви, мій Скотті! — сказала вона йому на прощання, ледве не плачучи.
Так само й Бентінк,прощаючись,сказав: "Хороший ви хлопець, Сем!"
А хороший хлопець Сем тим часом обідав у своєї тітоньки Клотільди, вирядившись, мов справжній грек, і начепивши на голову кепку. Був він тут пансіонером чи ні — байдуже : він їв у рідної тітки і їв з апетитом. Заговорював він тільки дс Скотта, бо решта присутніх цього не заслуговувала. За столом сиділи: касир страхового товариства, комерсант і замучена стара вчителька — викапана тітонька Клотільда і близька її подруга, тільки зір вона мала трохи гостріший. Хоч стара була єврейка (як і всі тут, крім Скотта), вона викладала в місіонерській школі, і за старість її називали madame. Касира й комерсанта Сем просто обурював, а Скотт — бентежив. Тітонька Клотільда стежила за ними звідкілясь дуже здалека, з простору. Годувала вона їх добре, в грошах не обманювала. Сем час від часу згадував про ввічливість і кидав їй незначні фрази по-італійськи, захоплено розповідаючи Скотту про півфінальні змагання з вільної боротьби у грецькому стилі, які розпочнуться вдень, о другій годині. Чемпіон єгипетської армії зустрінеться з чемпіоном Мак-кавеїв який одного разу зігнув Сема навпіл.
— Ось так! — показав Сем, зчепивши пальці і стиснувши собі груди так, що затріщали ребра.
— А колись Маккавеї були справжніми революціонерами,— сумовито мовила стара вчителька.— Тепер вони тільки партерні борці.
— Сеньйоро, слово честі, це непогано! — сказав Сем.
— Звичайно, Сем,— примирливо пробелькотіла тітонька Клотільда.
— Я можу бути євреєм,— сказав Сем, ніби виправдовуючись, трохи ображеним голосом,— але я не сіоніст. Ми боремось не за політичні переконання, сеньйоро!
— Ну годі, Семі! — сказала бліда старенька вчителька, дивлячись на Скотта й ніби вибачаючись за те, що вони завжди отак сперечаються.— Вам цього ніколи не зрозуміти. Ви цього не можете зрозуміти.
— Ні, розумію,— заперечив Сем,— Віллі Нахум не бореться за сіонізм!
— Ніхто й не вимагає, щоб він боровся за сіонізм. Справа зовсім не в цьому.
Касир порушив своє сердите мовчання.
— Та вона й сама не вірить у сіонізм,— сказав він про вчительку.
— І не вірю! Сіонізм намагається дробити нас не тим, чим ми є. Навіщо євреям їхати в Палестину? Ми належимо всьому світові. Семі цього не розуміє. Я — прихильниця Маккавеїв. Маккавеї були нашими революціонерами, вони боролися з несправедливістю і злом.
— Віллі Нахум — дуже хороший хлопець, сеньйоро,— сказав Сем.
— А він поб'є єгиптянина? — запитав комерсант тоном знавця.
— Може й побити,— відповів Сем, і це його раптом стривожило.— Якщо з самого початку скористається
1 Іудейський жрецький рід. 167 року до н. е, один з Маккавеїв очолив повстання селян та ремісників проти правителів Сірії, що панували в Іудеї. Тепер так зветься одне з найбільших спортивних товариств.
своїми кращими прийомами. Але всі ми боремося по-товариськи, розумієте?
— І добре,— рішуче заявила вчителька.— Я тільки шкодую, що ми більше не боремося з несправедливістю. Ми стали партерними борцями,— сказала вона, і голос її став такий слабкий, що тітонька Клотільда з несподіваною спритністю налила їй склянку води.
— А яка ваша думка, капітане Скотт? — запитала тітонька Клотільда світським тоном.
— Я згоден з Семом,— відповів Скотт.— Все це не має значення, сеньйоро.
— Ще б пак, адже ви не єврей,— кинув касир.
— Ви, любий, теж нічого не розумієте,— з сумом у голосі сказала Скотту вчителька. Вона знову поскаржилась, що справжні традиції Маккавеїв забуто, що потрібен не сіонізм, а всесвітнє революційне братерство у боротьбі з несправедливістю та злом.— Хоч де б ми жили! — твердила вона.— І Палестина тут ні до чого. Революційні традиції потрібні скрізь і всюди. Ми належимо всьому світові.
— Матч починається за двадцять хвилин,— сказав Сем.
Він запросив усіх, але піти зміг лише Скотт. Вік залишив тітоньці Клотільді записку для Куотермейна, в якій сповіщав, що його слід шукати в спортивному клубі Маккавеїв.
По дорозі Сем купив денний випуск газети у вуличного хлопчика, який, подивившись на його могутню постать, крикнув йому навздогін: "Хабуб" Вони з Скоттом скочили на приступку зеленого автобуса з ветхими ресорами, який зовсім перехилився набік, поки вони пробивалися всередину. Автобус страшенно кидало на жахливій дорозі, а вони стояли у переповненому людьми проході, просякнутому запахом часнику, і Сем читав Скотту останні новини.
— Росіяни,— сповістив він,— виграли велику битву на своєму центральному фронті й знищили за один день боїв сто ворожих танків.
— Мабуть, більше, ніж ми маємо в усій пустелі,— сказав Скотт.— Значить, росіяни й самі втратили не менше ста танків. Важко повірити, Сем. Коли б ми
1 Серденько (араб.).
були в цьому певні, то навіщо б нам тоді й оцей клопіт з війною?
— Хтось минулої ночі стріляв в Амера Гусейна-иашу,— вів далі Сем.— Ну й діла! Біля його власних дверей! Вони з верху до низу були забризкані кров'ю, їй-богу! Пишуть, що Черчілль незабаром поїде до Москви. Минулої ночі англійські повітряні сили вчинили наліт на Тобрук.— Сем засміявся, підштовхнув Скотта і сказав йому на вухо: — Хлопці з загонів далекої дії, видно, в цей час саме підкладали міни в ангарах італійців і прийняли весь вогонь на свої ж голови. Цікаво, а що сьогодні робила англійська авіація?
Скотт замислився; він так був поглинутий думкою про єгиптянина Гамаля, що Семів жарт на адресу загонів далекої дії його не звеселив.
Єврей і єгиптянин величали один одного на килимі йа сіді1. Коли б вони не були давніми знайомими, їм довелось би, хапаючи один одного за біцепси, звертатися до супротивника ще церемонніше: йа с а ' а-тель бей2. Вони були виховані. Якщо хтось із них ненароком порушував правила боротьби, підставивши ногу чи з коліна взявши супротивника в лещата, вони говорили один одному й а паша3, щоб вибачення звучало найурочистіше.