Перемога хлопчика з лісового берега

Джеймс Олдрідж

Бідний Том спав у своєму брудному дров'яному візку, а вуличні хулігани жбурляли в нього камінцями. Син Бідного Тома причаївся на другому боці курної вулиці, вичікуючи, коли припиниться цей камінний дощ і можна буде одвезти батька додому.

Едгар ховався за ганком поштової контори і не міг бачити того, що там відбувалося, але він чув, як хулігани виспівували дзвінко, наче годинник, що відбиває час:

— Бідний Том — псих! Бідний Том — псих!

— Бідний Том п'яний! Бідний Том п'яний!

— П'яний, п'яний, п'яний!

— Уже третя година, Томе, пора додому. Ану, Едгаре! Одвези додому свого батька. Чуєш, Едгаре Аллан, вилазь і вези його "додому, додому, де він забуде втому"!

Едгар виглянув із свого укриття, але не рушив з місця, а каміння і насмішки без упину сипались на сонного батька, обличчя якого дихало безтурботним спокоєм. Едгар бачив, як падало каміння, і знав, що кінець кінцем один з них влучить батькові в лице і залишиться шрам. Хлопчик хотів одвезти батька раніше, ніж той прокинеться.

Едгар бачив трьох юнаків, які стояли, обіпершись об стовпи веранди готелю Принс-отель, але не міг примусити себе зустрітися з ними віч-на-віч. Хлопчик знав, що вони тільки цього й чекають, і каміння зразу ж почне падати біля його босих ніг, змушуючи його скакати і пританцьовувати. Це була улюблена витівка Оззі Олда, того самого, що стояв тепер біля готелю поруч з маленьким Патом Мерфі; обидва вони були напідпитку.

— Ану, спробуй влучити йому каменем у рот, — заохочував Оззі приятеля. — Три проти одного, що ти не влучиш у борлак. Два проти одного, що не влучиш у пуп, і один проти одного, що взагалі схибиш.

— Бідний Том, — заспівали вони знов, і Едгар зрозумів, що зволікати більше не можна. Зараз Пат Мерфі почне жбурляти каміння в їхнього коня Миршавку, а якщо безсловесне створіння стерпить це, то один із них підійде і дасть йому такого штовхана в бік, що він помчить світ за очі.

Едгар уявив собі цю страшну й смішну картину і подолав свій страх. Він виліз з-за ганку, щоб кинутись до батька на допомогу.

— Гей, Едгаре! — сказав хтось, перш ніж він устиг це зробити. — Що з твоїм батьком? Він, здається, п'яний, га?

Хлопчик упізнав поштмейстера Пула, зупинився і відповів:

— Так, містере Пул.

— Твій старий божевільний, Едгаре, — сказав містер Пул, — але ж він не алкоголік. Чого ж це він напивається до нестями кожних півроку?

— Не знаю, містере Пул, — пробурмотів Едгар, скоса позираючи на Оззі Олда.

— Чому в такі дні він ні з ким не обмовиться й словом? — не відставав містер Пул від босоногого хлопчика, який переступав з ноги на ногу, поглядаючи на протилежний бік вулиці. — Жодним словечком. Що це з ним, га?

— Не знаю, — відповів Едгар.

— Чому ж це ти не одвезеш його додому? — запитав містер Пул у Едгара, але хлопчик тепер знову завагався і не годен був ступити й кроку. — Ці бандити виб'ють йому око. Йди!

— Іду, — відповів Едгар, палаючи від люті до містера Пула. Завжди він стоїть і нахабно сміється, стежачи, як городяни знущаються з Бідного Тома, а тепер ось захотів ще й командувати. Але щось треба було робити, і хлопчик, поклявшись про себе жорстоко помститися містерові Пулу і всьому місту, пустився бігти через вулицю.

Пат і Оззі помітили Едгара, коли той обходив мастикове дерево, щоб непомітно скочити на візок ззаду. Тут вони закричали:

— А ось і Едгар! Ану, Едгаре! Що ж ти не забереш свого батька, Едгаре?

Вони пританцьовували на місці, кривлялися і погрожували Едгарові. Оззі Олду не важко було надати своїй потворній червоній пиці звірячого вигляду, а Пат, блідий, несміливий хлопець, що жив серед коней і в більярдних, маленький і непоказний, схожий на жокея, не міг обійтися без червоної пики, кудлатого рудого чуба й широких плечей приятеля. Оззі не спускав очей з Едгара, ховаючи за спиною руку, і з його посмішки було ясно, що зараз полетить каміння. Коли Оззі замахнувся, Едгар хотів відскочити, але тут камінці з шурхотом вдарили його по ногах, і хлопчик підстрибнув.

— Перестань кидати, Оззі! — крикнув Едгар. — Чуєш, перестань!

Пат почав награвати на удаваній волинці, наче акомпануючи стрибкам Едгара; але хлопчик пробирався все ближче до візка; удари камінців дратували його значно менше, ніж дружний регіт чоловіків, які висипали з бару. Вони стояли, обіпершись об стовпи веранди, заохочували Оззі й Пата і сміялися з Бідного Тома та його сина.

— Не чіпляйтесь до мене! — крикнув Едгар голосом, в якому чулися і сльози і благання, але разом з тим звучало щось схоже на виклик. — Мало вам таких здорованів, як ви самі? Ідіть до Неда Келлі. Не чіпляйтесь до мене!

Великі зуби Оззі були вискалені, обличчя сяяло від задоволення; не часто цьому брутальному і невгамовному парубійку траплялося знайти розвагу в маленькому глухому місті.

— Гоп, Едгаре! — закричав він, кидаючи камінь. — Ти псуєш нам усю потіху. Лови, Едгаре! Біжи!

І Едгар побіг, але побіг до візка й під крики своїх мучителів вибрався на нього ззаду. Він спіткнувся об нерухоме чорне тіло Бідного Тома, але зразу ж підхопив віжки і почав хльостати ними кобилу. Тієї ж миті до неї підскочив Пат Мерфі, високо підстрибнув з піднятими руками і пронизливо крикнув. Перелякана Миршавка стала дибки, потім рвонулась уперед, а Едгар з усіх сил натягнув віжки, щоб не наскочити на старий фордик Джека Дженкінса.

— Вперед, Едгаре! — верещали хулігани.

Але Едгар не чув. Миршавка мчала вибоїстою бруківкою, її підкови дзвеніли, наче рицарська зброя, а залізні шини коліс гуркотіли так шалено, що все місто збіглося на шум.

— Це Бідний Том, — вигукували з усіх боків,

Бідний Том трясся на дні візка, що залишав за собою рій золотистої тирси. Едгар стояв спереду, його маленьке тільце підстрибувало і здригалося при кожному поштовху, в широко розставлених руках він тримав віжки. Приборкавши нарешті Миршавку, Едгар прикрикнув і підстьобнув її віжками, і вона помчала дорогою, наче за нею гналася тисяча конячих чортів.

Крамарі та інші городяни висипали на вулицю, щоб подивитись, як безсиле тіло Бідного Тома трясеться у візку, на якому його син тікає з міста.

— Що, Едгаре, дрова везеш на продаж? — крикнув сукнар містер Дрю, найзавзятіший жартівник у місті.

загрузка...

М'ясник містер Мі, в синьому з білими смугами фартусі на величезному животі, крикнув услід хлопчикові :

— Десять проти одного, що дорогою ти загубиш його, Едгаре.

— Сядь на нього верхи, Едгаре! — вигукнув перукар Корнелл.

Усі вони кричали й підганяли Едгара: аптекар, булочник, кондитерка, кравець, бакалійник, риботорговець, трактирник. Останній, завзятий аматор коней, гукнув:

— Запряжи свого старого, Едгаре, на ранок доїдеш до сусіднього міста!

Біля воріт церкви стояв священик, але він з обуренням одвернувся, а діти, що бавилися біля гаража Мура, обсипали візок градом каміння. Едгар зловчився, підхопив жменю щебеню і пожбурив у бешкетників, але щебінь розлетівся в повітрі, і хлопчикові залишалося тільки викрикувати погрози:

— От я покажу вам завтра в школі!

— У Бідного Тома не всі дома! — хором заверещали вони.

Двох Едгар упізнав; це були сини бідняків, які звичайно не зачіпали і не кривдили його. В одного з них, Фредді Пратта, був недоумкуватий брат; але тепер Фредді верещав і глузував з Едгара, а Едгар огризався у відповідь.

— Ти від мене матимеш, Фредді Пратт! Ну постривай, Фредді!

— Подивись краще на свого старого! — відповів Фредді Пратт.

Нарешті крамниці лишилися позаду, і сміх притих, але тут на вулицю вийшли господарки: міс Болл, дружина члена муніципалітету, чия собака шалено загавкала, побачивши на візку свого заклятого ворога, дружина лікаря, дружина адвоката, а за ними знов якісь хлопці і дівчата — вони хихикали. Коли Едгар уже виїхав на околицю, місіс Кейт Томпсон махнула йому рукою із свого садка. Едгар помахав у відповідь і крикнув: "Здрастуйте, місіс Томпсон!" Це була дружина скотопромисловця Томпсона, тиха жінка, яка завжди була рада Едгарові.

— Здрастуй, Едгаре! — крикнула вона хлопчикові. — Я спекла хліб, хочеш шматочок?

— Дякую, місіс Томпсон. Я поспішаю. На все добре! На все добре!

Едгар вирвався нарешті з міста і, почуваючи себе майже безпечно, перестав нахльостувати конячину, коли раптом з'явився констебль Булл. Констебль їхав на велосипеді; побачивши візок, він зліз і знаком наказав Едгару з'їхати на обочину.

— Обидва ви гарні — і твій батько й ти! — загорлав констебль Булл. — Забирайся з дороги і притримай свою шкапу. Ти заважаєш рухові,

— Добре, сер, — відповів Едгар, повертаючи коня і пускаючи його ступою.

— І забери цього старого п'яницю геть із міста, — додав констебль.

— Добре, сер.

Едгар сів і пустив Миршавку знайомою дорогою додому. Йому треба було поміркувати, але не про батька, який валявся у візку, а про ті образи, що їм доводиться терпіти. Його немовби оточувала глуха стіна; хлопчик це відчував, хоч і не міг зрозуміти, чому це так. Але він помститься, він підпалить місто, спалить його дотла, всі вулиці, всі крамниці, всі низенькі дерев'яні хатини й навіть єдиний триповерховий будинок у місті — Принс-отель. Він добре уявив собі місто, охоплене полум'ям, розгублених, переляканих людей, серед яких походжає він, Едгар, голосно глузуючи з їхнього нещастя. Бентежив його лише добровільний пожежний загін, в якому Оззі Олд і Пат Мерфі були серед перших. Після кожної великої пожежі хулігани ставали героями дня, і думка про цю несправедливість примусила Едгара відмовитись від свого плану.

Батько все ще спав у візку, але дуже трусило, і він скотився вбік; його довгов'язе тіло неприродно зігнулося, довгі руки були притиснуті тулубом, а худі ноги безсило розкинуті. Він весь вивалявся в бруді й тирсі, обличчя його було в синцях і подряпинах. У такі дні Бідний Том, стомлений, байдужий до всього, що відбувається навколо, мучився невимовним внутрішнім болем; він і Едгар ставали чужими один одному. Хлопчик одвернувся, відчувши раптом прилив ненависті, тому що в цю хвилину перед ним був не батько, а Бідний Том, посміховисько для всього міста. Бідний Том, який раз чи двічі на рік напивається до нестями, а потім, може, від сорому, цілий місяць пропадає в лісі, кидаючи хлопчика напризволяще; Бідний Том, який не розмовляє ні з ким у місті; мовчазна, знедолена людина, обтяжена якоюсь, нікому невідомою таємницею; людина, чиєї німої ворожості місто ніколи не простить.

1 2 3 4 5