Дивовижний монгол

1

Добрий день, англійська подруго Кігті Джемісон.

Я надсилаю цього листа а твоїм дідусем, професором Дж. Дж" Джемісовом, тому що він розповів мені про тебе й твого ноні Пташку. Може, він розповість тобі дещо й про мене, а якщо ні, то повідомляю, що я монгольський хлопчик і звуть мене Бар'ют Мінга. Цього листа по-англійському пише моя тітонька Сероглі, яка викладав англійську мову в одному з наших інститутів іноземних мов. Я диктую їй усе по-монгольському, а вона записує по-англійському й сподівається, що робить не дуже багато помилок.

Однак я хочу розповісти тобі не про себе, а про дикого жеребця, якого твій дідусь везе додому з наших далеких країв до вашого заповідника для диких тварин в Уельсі. Там, як каже дідусь, живе твоя маленька лошичка-поні Пташка, що стане невдовзі подругою й товаришкою нашого дикого гірського коня. Сподіваюсь, що твоя Пташка буде йому вірним другом. Але якщо Пташка настільки ручна, як казав твій дідусь, і не відстав від тебе ні на крок, мов цуценя, то не знаю, чим скінчиться їхня зустріч; адже наш дикий жеребчик — чи не найлютіший з усіх, що будь-коли траплялися моїм родичам (а в нашій родині на конях знаються, всі з діда-прадіда табунники) .

Я розповім тобі про нього докладно, про те, як на нього натрапили і як зрештою спіймали.

Всі знають, що наш монгольський дикий гірський кінь — найрідкісніший у світі. Власне кажучи, вчені не вірили, що він ще зберігся навіть у найглухіших пустелях та горах нашої країни. В Європі нашого дикого коня називають конем Пржевальського — на честь російського мандрівника, якому вдалося спіймати тут одного представника цього виду в 1882 році. А ми, монголи, називаємо його просто "тах", і тому твій дідусь впійманому лошаті дав ім'я Тах.

Колись наш народ полював на диких коней заради їхньої шкури та м'яса. Але років із п'ятдесят тому вчені розповіли нам про виняткову цінність цієї породи і пояснили, що це особливий вид доісторичної тварини, яка існувала задовго до появи людини. Дикі коні відтоді зовсім не змінились, бо людині ніколи не вдавалося приборкати або зробити їх свійськими. Вони як дві краплі води схожі на своїх побратимів, зображених первісною людиною на наскельних малюнках, що їх знайшли в печерах у Франції. І от коли ми довідались, наскільки цінні й рідкісні монгольські дикі коні, ми перестали полювати на них. Це було понад сорок років тому. Та, на жаль, цієї породи лишилося вже дуже мало. Тривалий час майже всі наші та зарубіжні вчені вважали, що монгольський дикий кінь вимер. Вони шукали його по всіх усюдах і не знайшли жодного. Лишилося всього кілька тварин у зоопарках, але вони вже не були справжніми дикими кіньми.

І я ніколи на власні очі не бачив дикого коня. Відтоді як мені довірили пасти табун, я об'їздив на своєму по ні Беті всі узгір'я й долини нашого краю, однак мені й на думку не спадало шукати диких коней — адже я знав, що їх більше немає. Проте мій батько, дідусь та мої дядьки часто розповідали мені про дикі табуни, які колись паслися на наших пасовиськах, там, де передгір'я переходять в пустельні рівнини, а міжгір'я такі стрімкі, що на них годі вибратися.

Одного разу, розшукуючи двох наших коней, що відбились од табуна, я заїхав далі, ніж звичайно, в пустельні гори, туди, де безліч глибоких скелястих ущелин і де ніколи не буває жодної душі. Там я й побачив двоє чудернацьких темно-рудих коней. Вони були схожі на поні — такі ж маленькі. Вони лежали на землі, а біля них — новонароджене лоша. Всіх наших коней я знаю, тому миттю збагнув, що ці двоє й лоша — чужі. В наших краях мимоволі привчаєшся поводитись безшумно, обережно й неквапливо, особливо коли хочеш спіймати норовистих коней, що відбігли від табуна; отож я спішився й почав спостерігати. Впадало в око, що ці коні й мастю своєю, і поставою різняться від наших, і голови в них більші, значно більші, ніж у наших коней.

Коли я став усе це обмірковувати, то зненацька мені сяйнуло, що переді мною дикі коні! Справжнісінькі дикі монгольські коні, про яких думають, що вони вже вимерли.

Я лежав, причаївшись, і не вірив своїм очам. Напевне, десь тут поблизу можна побачити ще кількох таких коней, отже, треба чекати й стежити, куди підуть ці двоє. Та раптом мій поні Бет почув їхній запах, дуже стривожився й захвилювався, немов чимось наполоханий. Батько частенько казав мені, що дикий кінь, коли йому щось загрожує, здатен напасти й убити будь-кого, навіть людину. І я зрозумів, чому мій Бет так занепокоївся,

— Тихше, — прошепотів я йому невдоволено.

Але було вже пізно. Дикі коні зірвалися на ноги й почали щосили шарпати лоша, змушуючи його також підвестися.

— Іди собі геть, — суворо наказав я Бетові й відпустив його.

Я знав, що Бет далеко не піде, а мені хотілося лишитись і спостерігати за дикими кіньми. Я сподівався, що вони не втечуть. Так і є — очікують на лошатко, а воно, насилу зіп'явшись на кволенькі ніжки, заточилося й знову впало на землю.

Я лежав затамувавши подих. А коні почали штовхати лоша копитами й мордами, раз у раз збуджено підводячи голови. Потім один з них тихесенько заіржав (такий звук у нас зветься "шепіт трави"), і я побачив, як до них чвалом мчить молодий сердитий жеребець. Він спинився біля коней та лошати й ніби закляк, не зводячи погляду з того місця, де я причаївся. Тоді почав бити копитом землю — відчував мою присутність. Сумніву по було, навіть з такої віддалі вій загрожував мені. Тим часом першим двом коням вдалося благополучно поставити лоша на ноги, і всі вони пішли собі геть.

Отакою була моя перша зустріч з диким жеребцем, якому згодом дали ім'я Тах.

Спершу я не хотів нікому розповідати про диких коней, навіть батькові, сестрі Мізі чи братові Інжу. Важко пояснити, чому мені не хотілось розкривати свою таємницю. Може, я боявся, що коли розповім комусь, навіть сестрі, то сюди літаками й вертольотами прилетять вчені з усього світу, щоб подивитись на диких коней. А коней це тільки налякає, і вони повтікають. Дременуть у пустелю, а тоді шукай вітра в полі! Вони просто загинуть там від голоду, як це сталося багато років тому, коли кілька диких коней втекло в пустелю, обравши неминучу смерть, аби тільки не попасти в неволю.

Отож я мовчав про це. Може, люди в Англії ставляться до коней інакше. А для нас кінь дуже важливий у нашому житті. Споконвіку ми розводимо коней, п'ємо їхнє молоко і робимо з нього сир, використовуємо їхні шкури та споживаємо їхнє м'ясо. Багато монголів і досі мешкають у юртах, вкритих кінськими шкурами. Отак ми жили протягом багатьох століть, а тепер у нас все робиться колективно, ми збудували свої власні школи, і життя наше стало культурнішим і щасливішим. Але ніхто на землі не зв'язаний з кіньми так, як ми. Так принаймні твердить моя тітонька Сероглі.

Мабуть, тепер ти зрозумієш, що хоча раніше ми полювали на цих рідкісних диких коней і винищували їх, то робили це не задля розваги, а з доконечної потреби. А щодо наших табунів, то ми цілий рік кочуємо з ними пасовищами, які розлягаються на десятки кілометрів. Тому для нас кінь не просто щось таке, на, чому ми гарцюємо задля власної втіхи чи працюємо з ним, як ковбої в Америці. Кінь для монгола — невіддільна частина буття. І тому я мусив простежити за цими дикими кіньми, щоб із ними не трапилося чогось лихого.

Наступного дня я знову поїхав у гори, залишив Бета у видолинку, а сам видряпався нагору й глянув униз, на трав'янисту галявину.

— Мені щастить, —— прошепотів я сам до себе.

Дикий табун повернувся, і цього разу я побачив більше двох десятків коней. Одні стояли між камінцями інші лежали в траві. Серед них було четверо лошат — таких кумедних створінь я ще ніколи не бачив. їхні великі голови й товстенькі незграбні ніжки нагадали мені коней, яких клоуни зображають у цирку: один чоловік спереду, другий іззаду, ноги хитаються, а голова здоровенна і теж хитається.

Я почав шукати очима мого знайомого жеребця, та марно. Тоді став уважно роззиратися навколо і нарешті побачив його. Він стояв на протилежному схилі, крутив головою і розмахував хвостом. І тому я зразу впізнав його. Ясно було, що це найсміливіший і найлютіший з усіх диких жеребців. Але поки що він не став ватажком табуна, бо був надто молодий.

Мій дідусь, частенько розповідав мені про те, як дикі жеребці б'ються і навіть убивають один одного, щоб стати ватажком табуна. А найзапекліша боротьба між ними точиться через лошиць. Коли жеребець стає .ватажком, він повинен піклуватися про свій табун, самовіддано захищати його, тримати всіх разом і відводити од небезпеки. А насамперед ватажок повинен боротися з усім, що загрожує іншим коням. І я вірив, що одного чудового дня і мій дикий жеребець стане ватажком табуна, адже він такий розумний і відважний. Тільки він здогадався, що я стежу за ними з протилежного схилу, і помчав униз, і почав штурхати й підганяти інших коней, щоб вони тікали.

Проте на нього ніхто не зважав, а один старший кінь не витримав, обернувся і щосили хвицонув його задніми копитами; коні завжди так роблять, коли б'ються між собою чи коли хочуть когось провчити.

Тах (тепер я так називатиму його) не зостався в боргу й собі хвицнувся, але старший жеребець спритно вивернувся та ще й встиг скубнути Таха за чубок. Одна лошиця з лошам теж хвицнула Таха, і я зрозумів, що поки що він не був у табуні ватажком.

А Тах таки недаремно хотів примусити табун втікати, адже я становив для них можливу небезпеку. Це ж лише через їхню легковажність та необережність я міг і далі стежити за ними. Всі вони були страшенно збуджені, без угаву скублися за гриви і, на відміну від наших коней, все робили заразом: кусалися, терлися одне об одного й хвицалися. Це все було так смішно, що я аж за боки брався і качався по траві, щоб не розреготатися уголос.

Тієї весни я щодня стежив за дикими кіньми і в довжелезній ущелині, і далеко в горах, де вони майже цілий день лежали в густій траві. А паслись вони, очевидно, переважно вночі, й саме через це, мабуть, їм так довго щастило лишатися непоміченими. Я зауважив, що Тах ніколи не лягав. Увесь час він пильнував, обходив табун і принюхувався до вітру. Якось він зібрав чотирьох лошиць, повів їх у тінь, ближче до узгір'я.