ЖАДАННЯ ВЛАДИ
Спроба переоцінки всіх цінностей
Перекладено за виданням: Friedrich Nietzsche.
Werke, Band VIII, Leipzig, 1899.
ПЕРЕДМОВА
Цю книгу я писав не для загалу. Може, ніхто з моїх читачів ще й на світ не родився. Може, будуть ними ті, що збагнули мого Заратустру: я ж не сплутаю їх із тими, які вже й сьогодні мають вуха, – мені належить саме прийдешнє. Дехто народжується лише після власної смерті.
Я надто добре знаю умови, – й вони доконечні, – за яких можна зрозуміти мене. Треба бути справедливим аж до суворості в царині духу, щоб бодай витримувати моє завзяття і пристрасть. Треба мати звичку жити в горах і згорда дивитися на балачки про політику і всілякі націоналізми. Треба бути байдужим, не питати, чи істина дасть плоди, а чи стане вам згубою... Сильні полюбляють питання, до яких сьогодні ще ніхто не зважився підступити: адже в них є сміливість зазіхати на заборонене, – отже, заганяти себе в лабіринт. Це досвід самотності, всемеро дошкульнішої за звичайну відлюдність. Для нової музики потрібні й вуха нові. Для далекого – нові очі. І нове сумління, щоб почути досі німу істину. І прагнення надзвичайної ощадності: тримайте свою силу й завзяття при собі... шануйте себе; любіть себе; зберігайте безумовну внутрішню свободу...
Ну що ж! Читачу, мій правдивий, приречений читачу, ти зовсім самотній, – а де ж тоді решта? Решта – це просто людство. Треба здолати людство своєю силою й шляхетністю душі, – отже, зневагою...
Фрідріх Ніцше
Книга перша
АНТИХРИСТ
Спроба критики християнства
1
Подивімось на себе. Ми гіперборейці, – і чудово знаємо, в якій далечіні живемо. "До гіперборейців не потрапиш ні водою, ні суходолом", – таке писав про нас ще Піндар. По той бік півночі, криги і смерті – наше життя і щастя... Ми відкрили щастя, пізнали путь і, проблукавши тисячі років у лабіринті, знайшли вихід. Одначе, хто ж його знайшов? Невже таки сучасна людина? "Я не знаю ні виходу, ні входу, я все те, що не знає ні виходу, ні входу", – зітхає сучасна людина... Від цієї сучасності ми вже хворі – від ганебних мирних угод, полохливих компромісів і всього чеснотливого бруду сучасних "так" і "ні". Така терпимість і largeur[3] душі, яка все "прощає", бо ж усе "розуміє", для нас просто сироко. Ліпше жити серед криги, ніж серед сучасних чеснот та інших південних вітрів!.. Ми були досить сміливі, не щадили ні себе, ні інших, але ми вже давно не знаємо, навіщо нам ця сміливість. Ми були похмурі, нас прозвали фаталістами. Наша доля – це повнота, напруга й зосередженість сили. Ми спрагли за блискавицями й діянням, ми стоїмо якнайдалі від щастя недолугих – "відданості"... В нашім небі знялася буря, наша внутрішня природа спохмурніла: не було в нас ніякого шляху. Формула нашого щастя: тверде "так" або "ні", пряма лінія і мета...
Що таке добро? Все, що помножує в людині чуття сили, жадання влади і, зрештою, саму силу.
Що таке зло? Все, що походить від слабості.
Що таке щастя? Коли відчуваєш, як зростає сила, отже, долається опір.
Потрібна не вдоволеність, а більша могутність, не просто мир, а війна; не чеснота, а дія (чеснота ренесансної доби, virtu[4], безморальна чеснота).
Недолугі й безпорадні мусять загинути – це перший принцип нашої любові до людини. І в цьому їм треба допомогти.
Що шкідливіше за будь-яке нечестя? Співчуття справі всіх недолугих і безпорадних – християнству...
3
Я не збираюся говорити про те, чого в доконечній послідовності мусить позбуватися людство (адже повинна зостатися людина), а тільки з'ясую, яку саме людину слід плекати, який людський тип має найвищу вартість, найгідніший життя і майбутнього.
Цей найвартісніший тип об'являвся вже досить часто, – але як щасливий припадок, як виняток: бажаним він не був ніколи. Радше його просто боялися, досі він був майже страхіттям, – і, відчуваючи переляк, бажали, вирощували й урешті отримали цілком протилежний тип: свійську тварину, стадну істоту, хворого звіра на ймення людина – християнина.
4
Хоч ми сьогодні в це віримо, людство ніколи не прагло ставати кращим, сильнішим чи вищим. "Поступ" – це цілком сучасна, отже, неправдива ідея. І своєю вартістю європеєць сьогодення значно поступається європейцеві ренесансної доби; розвиток аж ніяк не конечне пов'язаний із якимось піднесенням, злетом, посиленням.
З іншого боку, в різних місцях Землі і в різних культурах траплялися вікопомні щасливі випадки: воістину об'являвся вищий тип, істота, яка височіла поміж загалу, немов надлюдина. Такі неймовірно щасливі оказії траплялися завжди й, може, будуть і надалі. За сприятливих обставин такі щасливі жеребки можуть діставатися навіть цілим поколінням, племенам і народам.
5
Християнство аж ніяк не слід оздоблювати й прикрашати: воно стало смертельним ворогом цій вищій людині, засудило всі її провідні інстинкти і виділило з них зло і злих; сильна людина – це зразок негідника, "прокляте поріддя". Християнство стало на бік усіх недолугих, ницих і безпорадних, створило ідеал, який суперечив потужним інстинктам виживання, загидило навіть розум духовно сильніших натур, оголосивши гріховними й облудними найвищі духовні вартості й прозвавши їх спокусами. Ось приклад, що завдає найбільшого жалю: загибель Паскаля, який вірив, ніби його розум розбещений унаслідок первородного гріха, тоді як насправді його занапастило християнство!
6
Мені відкрилося болюче, страхітливе видовисько: я підняв завісу над занапащеним людством. Ці слова, що злетіли з моїх вуст, вільні принаймні від підозри, ніби в них криється моральне засудження людства. Вони – ще раз наголошую на цьому – вільні від усякої моралі: адже це занапащення я найдужче відчуваю саме там, де досі якнайщиріше вбачали "чесноту" і "божественність". Я розумію занапащення, – ви, мабуть, уже здогадалися, – як decadence[5] і загалом уважаю, що всі вартості, до яких нині найдужче пнеться людство, – це вартості decadence'y.
Тварина, вид, індивід занапащаються тоді, коли втрачають свої інстинкти; коли обирають те, що їм шкодить, і потім до нього прагнуть. Історія "високих почуттів", "людських ідеалів", – може, я й мушу її викласти, – це вже майже пояснення, чому людина така занапащена. Саме життя постає переді мною як інстинкт зростання і тривкості, накопичення сил і влади; де бракує жадання влади, там занепад. Я вважаю, що цього жадання бракує всім найвищим людським вартостям, – натомість, прикрившись священними іменами, запанували занепадницькі, отже, нігілістичні вартості.
7
Християнство називають релігією співчуття. Співчуття є протилежністю палких поривань, які посилюють життєве завзяття: воно пригнічує. Коли є співчуття, втрачається сила. Співчуття ще дужче виснажує силу, вже підірвану життєвими стражданнями. Унаслідок співчуття страждання навіть стає заразливим, і за сприятливих обставин сукупне марнування життєвої снаги і самого життя сягає неймовірних меж, незмірно перевершуючи початкову причину (як от в історії зі смертю Назареянина). Це лише перший погляд, проте є важливіші. Придивившись до шкоди, якої завдає співчуття, і до втрат, яких зазнає людина, ми ще виразніше побачимо його ворожий життю характер. Співчуття цілком перекреслює закон розвитку, – отже, закон добору. Воно підтримує те, що вже хилиться до загибелі, боронить приречених і неспроможних і завдяки надміру безпорадних і безталанних, яким дозволяє жити, саме життя робить похмурим і непевним. Спочуття наважилися називати чеснотою (в будь-якій шляхетній моралі це просто недолугість); але й цього замало: його зробили основою і початком усіх чеснот, – щоправда (й цього не слід забувати), з погляду філософії нігілістичної, девіз на щиті якої – заперечення життя. Шопенгауер мав слушність: співчуття заперечує життя, робить його гідним зневаги; співчуття – це практика нігілізму. Наголошую ще раз: це гнітюче й заразливе почуття перекреслює ті інстинкти, які підтримують життя й надають йому більшої ваги; співчуття помножує злидні і підпирає злидарів, є головним знаряддям посилення decadence'y, – співчуття спонукає до нічого! Але ж не говорять "ніщо", а кажуть "потойбічне" чи "бог", "істинне життя" чи нірвана, спасіння, раювання... Ця невинна риторика з царини релігійно-моральної ідіосинкразії відразу видається не такою вже й невинною, коли збагнути, яка саме тенденція натягає на себе одежу з витончених слів: тут проступає ворожість до життя. Шопенгауер був ворогом життю і тому співчуття уважав чеснотою... Арістотель, як відомо, бачив у співчутті хворобливий і небезпечний стан, при якому корисно раз у раз очищати кишечник; він розумів трагедію як проносне. Корячись життєвим інстинктам, треба й справді шукати способу стримати таке хворобливе й небезпечне роздимання співчуття, яке ми бачимо в Шопенгауера (і, на жаль, ще й у всьому літературному та мистецькому decadence'i від Санкт-Петербурга до Парижа, від Толстого до Вагнера),–нехай воно лусне... Християнське співчуття – це найнездоровший складник нашої хворої сучасності. Зробитися лікарем, виявити безжальність, твердо тримати ножа – наш обов'язок, наша любов до людини, бо ж ми філософи, ми гіперборейці!..
8
Необхідно сказати, кого ми вважаємо своєю протилежністю: теологів і всіх, хто має у тілі хоч краплю теологічної крові – всю нашу філософію... Треба подивитися на погибель зблизька, а ще ліпше – треба відчути її поряд, дійти майже до самої могили, щоб утратити потяг до будь-яких жартів (на мою думку, вільнодумство наших шановних натуралістів і фізіологів – просто жарт; для правдивого вільнодумства їм бракує пристрасті, внутрішнього горіння). Те затруєння сягає значно далі, ніж гадають: теологічний інстинкт "зарозумілості" я знов-таки бачу повсюди, де сьогодні розводяться про "ідеалізм", де, спираючись на високе походження або право, неприхильно і зверхньо трактують дійсність... Ідеаліст, як і священик, тримає в руці всі високі поняття (і не тільки в руці!) і, граючись ними, з зичливою зневагою нападає на "розум", "глузд", "честь", "добробут" та "науку"; він дивиться на них згорда як на шкідливі й облудні сили, над якими ширяє чистий самодостатній дух, – ніби покора, цнота, злидні, одне слово, святість, досі не завдали життю несказанно більшої шкоди, ніж усі жахіття й нечестя...