ТАК КАЗАВ ЗАРАТУСТРА
КНИЖКА ДЛЯ ВСІХ І HI ДЛЯ КОГО
Перекладено за виданням: Friedrich Nietzsche.
Also sprach Zarathustra, Baden-Baden, 1976.
Частина перша
Переднє слово Заратустри
1
Коли Заратустрі минуло тридцять, покинув він свою батьківщину й озеро своєї батьківщини і подався в гори. Тут він тішився духом своїм і самотністю, і десять років це його не гнітило. Та зрештою змінилося його серце, і якось він прокинувся на зорі, став перед сонцем і сказав йому:
– О велике світило! Чи було б ти щасливе, якби не мало кому світити?
Десять років устаєш ти над моєю печерою. Та якби не я і не мої орел та змія, тобі набридло б і світло твоє, і шлях твій.
Проте ми щоранку чекали на тебе, вбирали щедроти твої і благословляли тебе.
Поглянь! Я переповнився мудрістю, мов бджола, що назбирала надто багато меду, мені потрібні руки, які тяглися б до мене.
Я хотів би дарувати і роздавати, поки мудрі серед людей знову зрадіють своїй глупоті, а бідні – своєму багатству.
Для цього я маю зійти вниз, як робиш щовечора ти, коли заходиш за море й несеш своє сяйво на той бік, о щедротне світило!
Як і ти, я повинен зайти, загинути, як кажуть про це люди, до яких я хочу спуститися.
То благослови ж мене, о спокійне око, що споглядаєш без заздрощів навіть найбільше щастя!
Благослови повний по вінця келих, щоб волога золотом потекла з нього й понесла по всіх усюдах відблиск твоєї радості!
Поглянь! Цей келих прагне спорожніти, а Заратустра хоче знову стати людиною.
Так почалася загибель Заратустри.
2
Заратустра зійшов самотою з гір, і ніхто йому не трапився назустріч. Та коли він вступив у ліси, перед ним постав несподівано старець, що покинув свою святу оселю, шукаючи в лісі коріння. І мовив старий до Заратустри:
– Знаю я цього подорожнього – кілька років тому він уже тут проходив. Заратустра було ім'я його, але він змінився.
Тоді ніс ти свій попіл на гору – невже хочеш тепер понести свій вогонь у долини? Не боїшся, що палія покарають?
Так, я впізнаю Заратустру. Чистий погляд у нього, і на устах його нема осоруги. Чи не тому іде він, неначе танцює?
Заратустра змінився, дитиною став Заратустра, прокинувся Заратустра, – що ж тобі треба поміж поснулих?
Мов серед моря, ти жив у самотині, і море гойдало тебе. Ой, леле, ти хочеш ступити на суходіл? Ой, леле, ти хочеш знову сам нести своє тіло?
Відповів Заратустра:
– Я люблю людей.
– А навіщо ж, – сказав святий, – подався в ліси і пустелю я? Хіба не тому, що занадто любив людей?
Тепер я люблю Бога – а людей не люблю. Людина для мене надто недосконала. Любов до людини вбила б мене.
Відповів Заратустра:
– Що я казав про любов! Я несу людям дарунок!
– Не давай їм нічого, – промовив святий, – краще візьми в них дещицю й неси разом з ними – це буде їм найбільша втіха, якщо тільки ти й сам тим потішишся!
А якщо хочеш їм дати, то давай тільки милостиню, і нехай вони самі її просять!
– Ні, – відповів Заратустра, – милостині я не подаю. Я для цього не досить бідний.
Святий засміявся з Заратустри й сказав йому так:
– Що ж, гляди, щоб вони прийняли від тебе твої скарби. Люди не довіряють самітникам і не вірять, що ми приходимо дарувати.
Наші кроки на вулицях лунають для них надто самотньо. І коли вночі, лежачи в ліжках, вони почують людину, що вже ходить, коли ще й сонце не встало, то, мабуть, питають себе: куди цей злодій скрадається?
Не йди до людей, залишайся в лісі! Іди вже краще до звірів! Чому ти не хочеш бути таким, як я, – ведмедем серед ведмедів, птахом серед птахів?
– А що робить святий у лісі? – запитав Заратустра.
Відповів святий:
– Я складаю пісні і співаю їх, і коли я складаю пісні, я сміюся, і плачу, й мугичу. Так славлю я Бога.
Співом, плачем, сміхом і мугиканням я славлю Бога, який є моїм Богом. А що ти несеш у дарунок нам?
На ці слова Заратустра вклонився святому й сказав:
– Що ж я вам дам!? Дозвольте мені звідси швидше піти, щоб я не взяв чогось у вас!
Так розійшлися вони, старий чоловік і молодший, і кожен сміявся, як сміються діти.
Та коли Заратустра опинився сам, то промовив до свого серця:
– Буває ж таке! Цей святий старець ще не почув у своєму лісі, що Бог помер!
З
Коли Заратустра прийшов до сусіднього міста, що лежало під лісом, то побачив на базарі багато людей – їм обіцяли показати канатоходця. І Заратустра мовив людям таке:
– Я скажу вам, хто така надлюдина. Людина – це те, що треба подолати. Що ви зробили, аби її подолати?
Всі істоти досі створювали щось вище від себе, а ви хочете завернути назад цю потужну течію і скоріше ладні вернутися до звіра, ніж подолати людину?
Що для людини мавпа? Посміховище або нестерпний сором. І тим самим має бути людина для надлюдини – посміховищем або нестерпним соромом.
Ви пройшли шлях від хробака до людини, та хробачого у вас ще залишилося чимало. Колись ви були мавпами, але й досі у вас більше мавпячого, ніж у будь-яких мавп.
Навіть наймудріші з вас – це лише суперечність і суміш рослини й химери. Та хіба я кажу вам ставати химерами чи рослинами?
Ось що скажу я вам про надлюдину!
Надлюдина – це сенс світу. І нехай ваше жадання скаже: хай надлюдина стане сенсом світу!
Заклинаю вас, брати мої, лишайтеся вірні світові й не вірте тим, хто вам каже про понадземні надії! То отруйники – байдуже, знають вони про це чи ні.
Ті вмирущі й самі отруєні зневажають життя, від них уже навіть стомилася земля. Тож нехай вони згинуть!
Колись хула Богові була найбільшою хулою, але Бог помер, а з ним померли й богохульники. Тепер найжахливіший злочин – хулити світ і шанувати нутро незбагненного глибше, ніж сенс світу!
Колись душа дивилась на тіло зневажливо – і зневага тоді була в найбільшій повазі; душа прагла бачити тіло худим, гидким, голодним. Так вона думала звільнитися від тіла і від світу.
О, ця душа сама ще була худа, гидка й голодна – і жорстокість була її втіхою!
Але й тепер ще, брати мої, скажіть мені: що сповіщає вашому тілу про вашу душу? Хіба ваша душа – не вбогість, не бруд і не жалюгідне вдоволення?
Воістину, людина – брудний потік. Треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не стати занечищеним.
Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є це море, і в ньому може втопитись ваша велика зневага.
Що те найвище, чого ви могли б зазнати? Це – година великої зневаги. Година, коли навіть власне щастя вам стане огидним, – огидним, як і ваш розум і ваші чесноти.
Година, коли ви скажете: "Що мені власне щастя! Воно – вбогість, бруд і жалюгідне вдоволення! Моє щастя повинно себе виправдовувати!"
Година, коли ви скажете: "Що мені власний розум! Хіба він домагається знань, як лев поживи? Він – убогість, бруд і жалюгідне вдоволення!"
Година, коли ви скажете: "Що мені власні чесноти! Вони ще не спонукали мене до шаленства. Як я стомився від свого добра і зла! Все це – вбогість, бруд і жалюгідне вдоволення!"
Година, коли ви скажете: "Що мені власна справедливість! Я не бачу, що я – жар і вугілля. А справедливий – це той, що весь жар і вугілля!"
Година, коли ви скажете: "Що мені власне співчуття! Хіба співчуття – не хрест, на якому розпинають того, хто любить людей? Та моє співчуття – не розпинання".
Чи ви вже казали так? Чи ви вже волали так? Ох, якби я почув ваші волання!
Не гріх ваш – а невибагливість волає до небес, ваша неситість навіть до гріха волає до небес!
Де ж та блискавка, що лизнула б вас своїм язиком? Де те шаленство, яке вам слід прищепити?
Дивіться, я розказую зам про надлюдину: вона і є та блискавка, вона – те шаленство...
Так промовляв Заратустра, але тут з юрби хтось крикнув:
– Ми вже наслухались про канатоходця, тепер покажіть його!
І всі люди засміялися з Заратустри. А канатоходець, гадаючи, що йдеться про нього, взявсь до роботи.
4
Дивився Заратустра на людей і дивувавсь. А тоді він сказав так:
– Людина, – це линва, напнута між звіром і надлюдиною, – линва над прірвою.
Небезпечно ступати на линву, небезпечно йти по ній, небезпечно озиратися, небезпечно від страху здригнутися й зупинитись.
Велич людини в тому, що вона міст, а не мета, і любити людину можна тільки за те, що вона – перехід і загибель.
Я люблю тих, котрі живуть не інакше, як приречені на загибель: адже вони ступають по линві.
Я люблю тих, хто вміє глибоко зневажати: адже вони вміють глибоко шанувати, вони – стріли, що прагнуть до іншого берега.
Я люблю не тих, хто насамперед шукає за зірками підстави загинути чи стати жертвою, а тих, хто жертвує себе світові, щоб світ колись належав надлюдині.
Я люблю того, хто живе задля пізнання і хто
прагне пізнавати, щоб колись постала надлюдина. Отже того, хто прагне своєї загибелі.
Я люблю того, хто працює і винаходить, щоб збудувати дім надлюдині й підготувати для неї землю, тварин і рослини, – того, хто прагне своєї загибелі.
Я люблю того, хто любить свою чесноту, бо чеснота – це жадання загибелі, стріла, що прагне до іншого берега.
Я люблю того, хто не лишає собі ні краплини духу, а прагне бути тільки духом своєї чесноти, – бо так він як дух ступає мостом.
Я люблю того, хто поривається до чесноти, знаходячи в ній погибель: адже він прагне жити тільки заради чесноти, інше життя відкидає.
Я люблю того, хто не хоче мати забагато чеснот. Одна чеснота – це більша чеснота, ніж дві, бо вона більший вузол, на якому тримається погибель.
Я люблю того, хто розтринькує свою душу, не сподівається подяки й не віддячує сам, – бо він завжди дарує і не прагне себе шкодувати.
Я люблю того, хто соромиться, коли йому випадає щасливий жереб, і хто питає себе: "Чи не шахрую я в грі?" Бо він прагне погибелі.
Я люблю того, хто попереду своїх вчинків розкидає золоті слова і робить завжди більше, ніж обіцяє, – бо він прагне своєї загибелі.
Я люблю того, хто виправдовує тих, що прийдуть, і прощає тих, що пішли, – бо прагне смерті від сучасників.
Я люблю того, хто карає свого Бога, позаяк його любить, – бо він має загинути від Божого гніву.
Я люблю того, в кого душа й у ранах глибока, і хто може загинути від малої пригоди, – так охоче ступає він через міст.
Я люблю того, в кого душа така повна, що він забуває про себе й усотує все навколишнє, – і воно стає йому погибеллю.
Я люблю того, хто вільний духом і вільний серцем, – бо голова в нього – тільки нутрощі його серця, а серце веде його до загину.
Я люблю всіх, що, мов важкі краплини, падають поодинці з темної хмари, навислої над людиною, – вони провіщають блискавку й гинуть як передвісники.
Дивіться, я передвісник блискавки і важка краплина із хмари, але ім'я тої блискавки – надлюдина.
5
По цих словах Заратустра знову подивився на людей і замовк.