Любов до життя

Вони насилу спускались пологим берегом, і той, що йшов попереду, спотикнувся серед розкиданого каміння і ледве не впав. Подорожні стомились й ослабли, а на їхніх обличчях лежав відпечаток терпіння, породженого довгим бідуванням. Вони несли важкі тюки із шерстяних ковдр, ремінням прив’язані до плечей і лоба. Кожен ніс рушницю. Йшли зігнуті, виставивши вперед плечі, ще більше голову і втупивши в землю очі.

— Хотів би я мати зараз ті два набої, що лежать у нашій схованці, — сказав другий.

Його голос звучав сумовито. Він говорив в’яло, без будь-якого захоплення. Передній ступив у каламутний потік, що пінився серед каміння, і нічого не відповів товаришеві.

Другий подорожній попрямував услід за першим. Вони не поскидали взуття, хоч вода була холодна, як лід, така холодна, що аж кісточки почало ломити, а ступні зразу отерпли. Місцями вода досягала їм до колін, і обидва вони аж хитались, намагаючись утриматися на ногах.

Той, що йшов позаду, посковзнувшись на гладкому валуні й ледве не впавши, з великим зусиллям вдержався на ногах і в цю ж мить голосно скрикнув від болю. Заболіло так, що аж стало млосно, і він, похитнувшись, витягнув уперед вільну руку, ніби шукаючи в повітрі підпори. Намагаючись зберегти рівновагу, він ступив уперед, але знову похитнувся й ледве не впав. Тоді став, мов прикипілий до місця, і подивився на свого супутника. Той і не оглянувся.

Цілу хвилину він стояв нерухомо, неначе борючись із самим собою. Потім крикнув:

— Слухай, Білл, я вивихнув ногу.

Білл продовжував брести по каламутній воді. І не оглянувся. Подорожній спостерігав за Біллом, як той ішов, і хоч обличчя було байдуже, як і раніше, та очі його нагадували очі пораненого оленя.

Білл уже вибрався на протилежний берег і не оглядаючись попрямував далі. Людина стояла посеред струмка і стежила за ним. Його губи злегка сіпнулись, і видно було, як затремтіла над ними груба щетина рудого волосся. Він раз у раз проводив кінчиком язика по сухих губах.

— Білл! — крикнув ще раз.

Це був благальний крик сильної людини, яка потрапила в біду. Але Білл не оглянувся. Людина стежила, як Білл, химерно похитуючись і спотикаючись, незграбно вибирається пологим схилом вгору в напрямку до невиразної лінії горизонту, що зливалася з низьким горбом. Вона слідкувала за Біллом, аж поки той не перевалив через гребінь і зник. Тоді подорожній відвів очі від горба і повільно оглянув навколо той світ, що залишився після зникнення Білла.

Біля горизонту тьмяно тліло сонце, майже затягнуте туманом і випарами, які здавалися густою масою без контурів і обрисів. Перенісши всю свою вагу на непошкоджену ногу, людина дістала годинник. Стрілки показували чотири години. Був приблизно кінець липня або початок серпня; вже тиждень чи два він не рахував днів, але знав, що сонце знаходиться приблизно на північно-західній стороні. Подорожній глянув на південь і подумав, що десь там, за цими голими горбами, лежить Велике Ведмеже озеро, що в тому напрямку полярне коло перетинає дорогу через Канадську пустелю. Цей струмок, де він стояв, подавав воду в річку Коппермайн, що в свою чергу текла на північ і впадала в затоку Коронації і у Північний Льодовитий океан. Подорожній ніколи не був у тих місцях, але одного разу бачив їх на карті Гудзонової компанії.

Подорожній знову обвів очима навколишній світ. Невтішне видовище. Навкруги — розпливчаста лінія горизонту і невисокі горби. Ні дерев, ні кущів, ні трави — нічого, крім величезної пустелі, що вселяла страх, і цей страх майнув у його очах.

— Білл! — прошепотів подорожній, і ще раз: — Білл!

Стоячи в каламутній воді, він зіщулився, ніби безмежний простір давив на нього з непереборною силою, приголомшуючи його своєю спокійною величчю. Подорожній почав тремтіти, мов у пропасниці, аж рушниця випала з рук, з плеском збивши бризки води. Це примусило його опам’ятатися. Переборовши страх і оволодівши собою, він пошарив у воді руками і знайшов зброю. Потім пересунув тюк ближче до лівого плеча, щоб на пошкоджену ногу припадало менше ваги, і повільно, обережно, морщачись від болю, рушив до берега.

Він не зупинявся. З відчаєм, що доходив до безумства, незважаючи на біль, він спішив піднятися до гребеня горба, за яким зник його товариш, але вигляд у нього був смішніший і химерніший, ніж у Білла, коли той, спотикаючись, піднімався вгору. З гребеня перед ним відкрилася позбавлена життя невелика долина. Ним знову опанував страх, але він його переміг, пересунув тюк ще ближче до лівого плеча і пошкутильгав униз.

Дно долини було болотисте, бо густий мох насичувався водою, наче губка, і затримував її при самій поверхні. Ця вода бризкала з-під його ніг на кожному кроці, кожного разу з піднятої ноги обривався і падав з хлюпанням мокрий мох. Подорожній вибирав шлях від купини до купини і йшов по слідах свого товариша, перебираючись через кам’яні острівці, що виступали серед цього моря моху.

Він не збився з дороги, хоч і йшов сам. Знав, що прийде туди, де ростуть карликові ялинки і кволі смереки понад малим озером. Називалось це місце Тітчіннічілі, що місцевою мовою означає "Країна Маленьких Паличок". А в те озеро впадав невеличкий струмок з. прозорою водою. Біля струмка росте очерет, — це він добре запам’ятав, — але лісу там немає. Він піде вздовж нього до вододілу. Потім перейде цей вододіл і, прямуючи на захід, вздовж іншого струмка, спуститься берегом до злиття його з річкою Діз, а там під перевернутим човником, прикритим камінням, знайде свій запас. А в цьому сховищі будуть набої для рушниці, рибальські гачки й вудки, маленька сітка — всі приладдя, щоб ловити і убивати живність, добувати їжу. Там буде й борошно, правда небагато, шматок свинини і трохи бобу.

Білл чекатиме на нього там, і потім вони подадуться на веслах вниз річкою Діз на південь до Великого Ведмежого озера. І через це озеро на південь, весь час на південь, плистимуть вони, аж поки не досягнуть ріки Мекензі. Марно зима гнатиметься за ними, вода замерзатиме біля берегів, а дні ставатимуть холодними й різкими, вони ж рухатимуться на південь до якогось теплого пункту Гудзонової компанії, де ростуть високі гіллясті дерева і де вдосталь їжі.

Такі були думки людини, що ледве просувалася вперед. Мозок її працював так само наполегливо, як і тіло, і людина старалась думати, що Білл не покинув її, що Білл, напевне, чекатиме біля сховища. Подорожній повинен був думати так, бо інакше йому лишалось лягти й умерти, а не боротись.

І поки тьмяна куля сонця повільно опускалась до північного заходу, подорожній не раз перейшов думкою кожний дюйм свого шляху на південь, який вони здійснять разом з Біллом, тікаючи від зими, що насувалася. І він знову й знову перебирав у пам’яті запаси їжі, схованої в тайнику, і запаси їжі на посту Гудзонової компанії. Він два дні нічого не їв, і вже довгий час недоїдав. Часто він нахилявся, зривав з моху бліді ягоди, клав їх в рот, жував і ковтав. Це була маленька зернина у водяній оболонці. В роті вода тане, залишається зерно — терпке й гірке. Людина знала, що ці ягоди непоживні, але терпеливо їх жувала з надією, сильнішою за знання і досвід.

О дев’ятій годині подорожній розбив великий палець ноги об гострий камінь, похитнувся і впав від страшної втоми і слабості. Перележав на боці деякий час нерухомо. Потім звільнився від ремінців свого вантажу і насилу сів. Ще тільки починало темніти, і в присмерку, що повільно густішав, подорожній напомацки почав шукати клапті сухого моху. Зібравши цілий оберемок, запалив багаття, тліюче, курне, і поставив скип’ятити воду в котелку.

Потім розпакував свій тюк і перш за все порахував сірники. їх було шістдесят сім. Для певності довелося перелічити тричі. Він розділив їх на три частини, загорнув у промащений папір і сховав одну пачку в порожній кисет, другу пачку — за підкладку старого капелюха, а третю — під сорочку, на груди. Коли з цим було покінчено, людину охопив панічний страх, і вона розгорнула сірники й знову їх порахувала. їх було, як і раніше, шістдесят сім.

Подорожній розклав своє взуття біля вогню. Мокасини перетворились на мокре дрантя; пошиті із вовняної ковдри панчохи місцями протерлися наскрізь, а ноги стерлись до крові. Біля кісточки на нозі смикало, і він уважно придивився. Опух набряк завбільшки з коліно. Подорожній відірвав довгу смужку від однієї із своїх двох вовняних ковдр і міцно обмотав нею кісточку. Потім відірвав ще кілька смужок і обмотав ними ноги — це повинно було замінити мокасини і панчохи. Далі напився гарячої води, завів годинник і ліг, загорнувшись у ковдри.

Він спав, як убитий. Біля півночі ненадовго стемніло, і незабаром почало світати. Сонце зійшло на північному сході, заховане за сірими хмарами: тільки розвиднілось.

О шостій годині ранку подорожній прокинувся. Він лежав горілиць. Глянув на сіре небо і відчув, що голодний.

Підвівшись на лікті, подорожній здригнувся від сильного пирхання і побачив самця-карібу , що дивився на нього з настороженою цікавістю. Звір стояв недалеко, не далі, як за п’ятдесят футів, і раптом в уяві подорожнього промайнув шматок оленини, що шкварчав і смажився на вогні, і він навіть відчув її смак. Наосліп схопив свою незаряджену рушницю, прицілився і натиснув на спусковий крючок. Олень пирхнув і, постукуючи копитами, пострибав через кам’яні виступи.

Подорожній вилаявся й швирнув від себе незаряджену рушницю. Голосно застогнав, намагаючись стати на рівні ноги. Але це була важка й занадто болюча спроба, його суглоби нагадували поржавлені завіси. Для того щоб їх зігнути чи розігнути, вимагалося особливо гостре напруження сили волі. Коли подорожній, нарешті, підвівся на ноги, минуло ще кілька хвилин, поки він зміг випрямитись і триматися рівно, як повинна стояти людина.

Він вибрався на маленький горбок і глянув навколо. Там не було ні дерев, ні кущів — нічого, крім сірого моря моху, одноманітність якого лише подекуди порушувалась сірим камінням, сірими озерцями і сірими струмочками. Небо також було сіре. Ні сонця, ні натяку на сонце. Подорожній не мав найменшої уяви, де північ, і забув шлях, яким прийшов сюди минулої ночі. Але не збився з дороги. Він знав це. Ось незабаром він прийде до Країни Маленьких Паличок.