Бридкий сморід, понура стума, невиразне шемрання голосів десь із мороку — навіювали думки про пекельний передпокій.
У більшості нічліжан ноги були натруджені, і вони перше, ніж їсти, поскидали черевики та порозмотували брудні онучі. Це ще додало смороду і геть позбавило мене апетиту.
Тут я збагнув, що припустився помилки. Чотири години тому я добре пообідав, а щоб віддати належне оцій от потраві, треба було днів зо два пропостити. В мисчині бовталася сьорба, три чверті пінти, — окріп, замішаний кукурудзою. Злидарі вмочали свій хліб у купки солі, розсипані по зашмарованих столах. Я спробував робити те саме, але хліб застряв мені поперек горла, і я згадав Теслині слова: "Без кухля води того хліба й не в'їси".
Я пішов у темний закутень, куди, я помітив, ходили інші, і знайшов там воду. Потім повернувся і кинувся пробоєм на сьорбу. Кукурудза була грубо змелена, недоварена, незаправлена, ще й гірка. Ця гіркота надовго залишалася в роті по тому, як уже проковтнеш сьорбу, і це викликало в мене особливу відразу. Попри всі героїчні зусилля, я не зміг подолати нудоти, і далі півдесятка ковтків сьорби з хлібом у мене не пішло. Мій сусід, з'ївши свою порцію, докінчив і мою, вишкріб обидві миски і пас голодними очима, де б його ще розживитись.
— Я стрінув нині земляка, так він почастував мене добрячим обідом, — пояснив я.
— А в мене відучора рано не було в роті й крихти.
— Як тут щодо курива? — поцікавився я. — Не буде тепер начальство чіплятися?
— Та ні, — заспокоїв він. — Тепера чхай на все. В цьому шпичаку найвільніше. Побачив би ти інші! Витрусять з хлопа все до мачинки.
Коли всі миски повишкрібувано начисто, потягло на балачку.
— Цей-о тутешній наглядач все щось пише про нашого брата до газет, — озвався мій сусід з другого боку.
— Що ж він там пише? — поспитав я.
— Та пише, що всі ми непотріб, самі мерзотники й лайдаки, що не хтять робити. Розказує всякі старезні штуки, що я вже двадцять років чую, а сам ніколи ще не бачив. Останній раз, що я бачив його писанину, то про одного хлопчину, як той виходить із шпичака із шкоринкою в кишені. Іде, мовляв, вулицею, уздрів якогось літнього панка, зразу шубовть шкоринку в канаву і просить у старого ціпка, щоб вивудити її. А той і дав йому шестипенсовик.
Цю сивобороду байку нічліжани зустріли схвальним ревом, а десь ізгори із ще глибшого мороку, залунав чийсь сердитий голос:
— Базікають, ніби в провінції добре з їдлом. Хтів би я бачити! Сам я тільки-но з Дувра — чорта лисого я там поживився! Та там води напитись не випросиш, не те що їдла.
— А от у Кенті, дак декотрі звідти зроду не вибиралися, — озвався інший голос, — а живуть, однак, з біса ласо.
— Ет, проходив я через Кент, — вів далі перший голос ще сердитіш, — і хай мене бог скарає, коли хоч крихту їдла я бачив. То вже я запримітив, що котре мурло сильно багато язиком плеще про свої добутки, то як попаде в шпичак, може, стерво, вихлестати і твою порцію сьорби, не те що свою власну.
— Є й у Лондоні такі хлопаки, — сказав чоловік, що сидів по той бік столу, — мають їдла, скільки заманеться, і навіть гадки не гадають, куди вибиратися. Живуть собі цілий рік у Лондоні, та й про кимару не журяться аж до дев'ятої чи десятої вечора.
Дружним хором усі підтвердили правдивість цих слів.
— Так вони ж і хитрі, кат їх не взяв, ті хлопаки! — почувся чийсь захоплений голос.
— А чом би й ні, — додав ще хтось. — А в таких, як ми з вами, нічого не вийде. То вже чоловік зроду такий удався, я вам кажу. Ті хлопаки відчиняють дверцята кебів та продають газети, відколи родилися, а батьки їх та матері ще до них те саме робили. На те все науки треба, я вам кажу, а такі, як ми з вами, на тому з голоду б виздихали.
Це також підтвердив дружний хор, рівно ж, як і твердження, що є такі "волоцюги, которі живуть цілий рік у шпичаку й не бачать іншого їдла, крім оцеї сьорби з хлібом".
— А я раз дістав у стретфордському шпичаку півкрони, — докинув новий голос. В ту ж мить запала тиша, всі дослухались до цієї дивовижної історії. — Нас троє било каміння. Зима саме була, і холоднеча люта. Ті двоє сказали, що хай воно западеться, і покинули робити; а я собі помаленьку цюкаю, аби, знаєте, зігрітись. Аж тут де не візьмись — опікунська комісія, і тих двох хлопаків садовлять на чотирнадцять діб, а мені, як побачать, що я роблю, то дають кожен по шість пенсів, усі п'ятеро. І відпустили одразу ж.
Більшість цих людей, чи навіть і всі вони, недолюблюють шпичака, і заганяє їх туди хіба що лиха година. Після "перепочинку" там вони здатні дві-три доби никати вулицями, аж поки знемога зажене їх знову на перепочинок. Звісно, ці безнастанні недогоди швидко підточують їм здоров'я, і вони собі здають з того справу, хоч і не зовсім ясно; а втім, надто вже це звичне явище, щоб морочити ним собі голову.
Тутешні нічліжани всі згодні з тим, що проблема "кимари", сиріч сну, для них складніша навіть за проблему їжі. Винні в цьому головним чином суворий клімат і немилосердні закони, та самі злидарі за винуватців уважають іммігрантів, особливо польських та російських євреїв, які перебирають їхні місця за нижчу платню і тим підпирають потогінну систему.
Десь о сьомій нас покликано митися і лягати спати. Ми пороздягалися догола, позагортали весь одяг у свої піджаки, поперев'язували поясами і поскладали долі на купу, — ідеальний спосіб поширювати нужу. Потім по двоє ішли до лазні. Там стояло дві звичайних балії, і я добре знаю, що двоє перед нами милися в цій воді; ми теж милися в тій самій воді, і її не міняли для наступної пари. Це я знаю напевне, але не сумніваюся, що всіх нас двадцять двоє милися в тій самій воді.
Я про людське око поплюскав на себе трохи цієї підозрілої рідини і поквапно стер її рушником, мокрим від чужих тіл. Не відлягло мені й тоді, коли я побачив спину одного бідолахи, геть закривавлену покусами паразитів та відплатною чуханиною.
Мені видали сорочку, — мимохіть я подумав, скільки ж то бідолах одягали її до мене, — і з парою коців під рукою я подибав до спальні. Це була довга вузька кімната, перетята двома низькими залізними штабами. Між цими штабами було натягнуто навіть не гамаки, а просто кусні парусини, шість футів завдовжки і менше двох футів завширшки. Це — наші постелі, і висіли вони шість дюймів одна від одної і яких вісім дюймів над підлогою. Найбільш дошкуляло, що голова була трохи вище ніг, і тому тіло весь час зсовувалося вниз. А що ми всі висіли на тих самих штабах, то найменший порух одного розгойдував усіх інших; тільки я задрімаю, хтось обов'язково заборсається, вибираючись на вихідну позицію, і знову розбудить мене.
Не одна година минула, поки я здолав заснути. Нас повкладали ще о сьомій, а дитячий гамір на вулиці не вгавав майже до півночі. Смерділо жахливо, аж до нудоти, уява моя розбурхалася, а тіло так нестерпно свербіло, що я мало не до божевілля доходив. З усіх боків сопіли й хропіли, наче це рохкала якась морська потвора, а кілька разів ми всі прокидались від чиїхось кошмарних вигуків та зойків. Під ранок мене розбудив пацюк, чи щось таке подібне, що вмостилося в мене на грудях. Нагло прокинувшись і ще не прийшовши до тями, я зняв такий лемент, що розбудив би й мертвих. Живі, в усякому разі, попрокидалися і добре вибатькували мене за нечемні манери.
Але, нарешті, ранок настав і о шостій годині сніданок — хліб та сьорба, які я віддав іншим. По тому нас розіслано по роботах. Одних — підмітати, інших дерти клоччя, а вісьмох, поміж них і мене, погнали під конвоєм через вулицю до уайтчепелського шпиталю виносити сміття. В такий спосіб ми розплачувалися за сьорбу та парусину, і хто-хто, а я напевно переплатив у багато разів.
Хоч нам і доводилось виконувати найогиднішу роботу, але наш гурт мав це за щастя, що нас вибрали саме сюди.
— Не торкайся до цього, приятелю, сестра каже, що тут смертельна зараза, — застеріг мене напарник, коли я настановив мішок, щоб він туди вигріб сміття з цеберки.
Ті цеберки виносили з палат для хворих, і я запевнив сусіду, що не збираюся ані сам торкатись до сміття, ні дозволити, щоб воно мене торкалося. Однак мені довелося віднести той мішок, а потім ще й інші, п'ять прогонів сходами вниз і вивалити їхній вміст у смітник, де це гниляччя хутенько збризкували міцним дезинфекційним засобом.
Можливо, за цим усім криється мудре милосердя. З тими злидарями в шпичаках, на дармівщині та на вулицях, самий тільки клопіт. Нема з них пі зиску, ні пожитку нікому, навіть їм самим. Вони тільки захаращують землю, і краще їх здихатися. Труднощі надломили їх, харчу перепадає їм обмаль, тому зараза чіпляється до них перших і мруть вони найшвидше.
Самі ж вони вважають, що суспільство навіть прагне випхати їх у небуття. Ми якраз проводили дезинфекцію біля трупарні, коли над'їхав спеціальний віз і на нього звалили п'ять трупів. Розмова перекинулася на "білий трунок" і "чорну мікстуру". Всі вони, як виявилося, тої думки, що в шпиталях бідака, чоловік то чи жінка, коли він надто комизиться або коли на ладан дише, просто "сплавляють". Тобто невиліковним та суперекуватим дають дозу "чорної мікстури", або "білого трунку" і — мандруй на той світ. Байдуже, чи насправді воно так. Важливо, що вони цього певні і навіть вигадали спеціальні вислови для своєї певності — "чорна мікстура", "білий трунок", "сплавити людину".
О восьмій годині ми пішли вниз у підвал шпиталю, куди нам принесли чаю та лазаретних недоїдків, навалених га-мусом на здоровенній таці. Чого там тільки не було! Недогризки хліба, сала, жирної свинини, підгоріла шкіра із смажених ніжок, кістки — все це побувало в руках і в роті у пацієнтів, що слабували на найрізноманітніші хвороби. В цій мішанці завзято бабралися злидарі — перевертали ті кавалки, розглядали, відкидали їх чи видирали один одному з рук. Бридко було на те дивитися. Чисто свинота! Але бідолахи ж були голодні і жадібно лигали ці покидьки. Коли вже вони не могли більше подужати, то позав'язували залишки до своїх хустинок і позасовували за пазуху.
— Якось-то був я тутка раніше, і найшов там-о — що б ти подумав? — цілу купу свинячих ребер, — сказав мені Рудько. Під "там-о" він розумів місце, де вивалювали та дезинфікували покидьки. — Реберця були куди твоє діло, а м'ясива на них ого-го скільки; я за ті ребра та ходу через ворота на вулицю, дивлюсь, кому б віддати, а на вулиці, як на те, ні лялечки.