Я зауважив, що на самого цигана малий не глянув ані разу. Очі його були невідривно прикуті до батога, і в тих очах прозирав такий жах, що мені аж усередині защеміло, — невимовний жах украй затурканої дитини. Я бачив, як дужі чоловіки падали один за одним у битві й корчились у смертельній агонії, бачив, як десятки їх розшматовувало вибухами снарядів по повітрю, але то, повірте, було мені за смішки й веселу забаву проти цього видовища нещасного хлоп'яти.
Шмагання розпочалось. Перший хлопець відбувся жартом порівняно з цим. Одразу ж по його тонких ніжках заструмила юшка. Він гоцав і в'юнився, карлючився так, що здавалося, ніби то якась химерна маріонетка, смикана за шворку. Кажу "здавалося", бо зойки його кепсько з тим в'язались і надавали всій картині реальності. Верещав він гостро й пронизливо; грубих звуків не було, чувся тільки тонкий голосок дитини з не проявленими ще ознаками статі. Нарешті хлопчині вже несила було терпіти далі. Розсудливість полишила його, і він сікнувся тікати. Але тепер уже циган не випускав його, переймаючи втікача ударами і заганяючи на відкрите.
Аж тут ватажкові перешкодили. Я почув несамовитий здавлений крик. Жінка, що сиділа на передку балагули, сплигнула і кинулась боронити малого. Вона вскочила межи ним і циганом.
— Що, й собі скортіло, га? — визвірився той з батогом, — Ну ж, начувайся.
Він замахнувся. Спідниця в циганки була довга, тож він і не пробував підтинати по ногах. Він стьобав її по обличчю, а вона боронилася, як уміла, руками й долонями, втягнувши голову в худі плечі й приймаючи удари на ті худі плечі та руки. Геройська мати! Вона знала, що робить. Хлопчисько, все ще голосячи, югнув між балагули.
І весь цей час четверо чоловіків лежали обік мене, дивились і навіть не поворухнулися. Не ворухнувсь і я, і кажу це без сорому; проте моєму розумові доводилося живосилом тлумити природне поривання схопитись і втрутитись. Але я знав життя. Яка пільга була б тій жінці чи мені, якби там, на березі Сасквегани, п'ятеро чоловіків збили мене до смерті? Раз я бачив, як вішали чоловіка, і хоч все єство моє волало проти, уста мовчали. Якби вони розтулились, то мені найправдоподібніше увалили б черепа руків'ям револьвера, бо Закон велів повісити того чоловіка. А тут, у цьому циганському таборі, Закон велів шмагати цю жінку.
Та при всьому тому в обох випадках утримувало мене від втручання не веління Закону, а те, що Закон був дужчий за мене. Якби не ті четверо поряд зі мною, з якою радістю розміряв би я тим батогом плечі самому ватажкові! І певен, що не лишив би на ньому живого місця, хіба що мене припадком котрась із таборової жіноти шпортонула б ножакою чи огріла києм. Але ось поруч таки лежали на траві ті четверо. І завдяки їм Закон був дужчим за мене.
О, повірте, серце мені кров'ю обкипало. Як б'ють жінок, бачив я й раніше, і то часто, але зроду не бачив, щоб так били, як тут. Одежа в неї на плечах подерлася на канцур'я. Один удар, від якого вона не вборонилася, лишив кривавий басаман від щоки до підборіддя. Не удар, не два, не десяток і не два десятки, а без кінця, без краю хльоскала та сириця, закручуючись навкруг неї. Піт заливав мене, і я тяжко дихав, уп'явшись руками в траву, аж видирав її з корінням, і весь той час мій розум нашіптував мені: "Дурню! Дурню!" Той басаман на щоці мало не доконав мене. Я почав зводитись на ноги, та рука одного із сусідів лягла мені на плече і притисли до землі.
— Легше, приятелю, легше, — застеріг він мене стиха. Я глянув на нього. Його очі незмигно зустріли мій погляд. Це був кремезний чолов'яга, широкий у плечах і дужом'язий; а лице в нього мало вираз лінькуватий, флегматичний і сонний, притім не лихий, однак беземоційний і цілковито бездушний — темна душа, не зла, позбавлена моралі, тупа і вперта. Він просто тварина, в якої щойно заклюнулося на розум, добродушний звір, наділений силою та інтелектом горили. Рука його тяжко давила на мене, і я відчув усю міць її м'язів. Я позирнув на інших тварюк; двоє з них лежали незворушно і без жодних ознак зацікавленості, а один жадібно пас очима лоскітливе видовище. Розсудливість повернулась до мене, м'язи охляли, і я поник на траву.
Я майнув думкою назад, до тих двох самітних панн, в чиєму товаристві снідав того ранку. Менш як дві милі навпрошки відділяли їх від цієї сцени. Тут ось тихої днини під благодатним сонцем мій брат катував їхню сестру. Тут писалася сторінка життя, якої ніколи їм не побачити, і так воно й ліпше, хоча, не бачивши цього, вони зроду не зможуть збагнути, ані чиї вони сестри, ані самих себе, ані пізнати, з якої глини їх стулено. Бо ж не дано жінці жити в тісних пропахчених кімнатах і чутися при тім сестрою цілого світу.
Та от уже скінчилася кара, і циганка, затихнувши, повернулася на своє сідало. Решта жінок не підходили до неї — принаймні не підходили одразу. Вони боялися. Але вони попідходили згодом, коли зминув належний проміжок часу. Ватажок поклав батіг, вернувся до нас і простягся на траві по другий бік від мене. Він аж засапався з натуги. Він витер рукавом піт з очей і зиркнув козиря на мене. Я відповів байдужим поглядом: мене його справи не обходять. Від них я не пішов одразу ж, а пролежав там ще з півгодини — за даних обставин цього вимагали такт і етикет. Я ще скрутив цигарку з позиченого в них тютюну, а коли спустився з кручі на залізницю, то мав усю необхідну інформацію, щоб підчепити найближчий товарняк на південь.
Але ж бо й що з того всього? Це була сторінка життя, і квит; а траплялось мені бачити багато гірших сторінок, куди гірших. Часом я твердив (жартома, як гадали мої слухачі) таке: головна відміна людини від інших тварин в тому, що людина — єдина істота, яка кривдить своїх самиць. Нічого такого не можна закинути ані вовкові, ані полохливому койотові. Навіть собака, розбещений одомашненням, так не ведеться. Собака ще й донині зберіг щодо цього свої дикі інстинкти, а ось людина втратила більшість їх — принаймні більшість добрих.
Хочете знати сторінки життя, гірші за ті, що я описав? Почитайте звіти про дитячу працю в Сполучених Штатах — на сході, заході, півночі й півдні, байдуже де, — і дізнаєтесь, що всі ми з нашою гонитвою за зиском верстаємо й друкуємо ще прикріші сторінки життя, ніж ця поодинока сторінка жінкобійництва над Сасквеганою.
Я пройшов яку сотню ярдів до місця, де була добра опора для ніг понад колією. Тут я міг почепитись на товарняк, коли той поволі повзтиме під гору, і тут-таки я надибав душ із півдесятка волоцюг, які чекали на те саме. Кілька з них різалися "в сьомаки" засмальцьованою колодою карт. Я прилучився до них. Один негрисько почав тахлювати карти. Обдемкуватий, молодий і кругловидий, він аж променився доброзичливістю, аж світився нею. Здавши мені першу карту, він спинився і поспитав:
— Агов, хло', я висе тебе наче десь бачив?
— А то ж би й ні,— відказав я. — Тільки ризи на тобі були тоді трохи йнакші.
Він видивився непорозуміло.
— Бафело тямиш? — підказав я.
Тоді він упізнав мене й зі сміхом та вигуками привітав, як старого друзяку, бо в Бафело одяг на ньому був смугастий, оскільки він відбував строк у виправній тюрмі округи Ері. Мій одяг, властиво, теж був тоді смугастий, бо ж і я там відбував свій строк.
Гра точилася далі, і я довідався, на що ми грали. Вниз у бік річки збігала крута й вузька стежка, що провадила до джерела якихось двадцять п'ять футів під нами. Ми грали на краю пагорба. Чия "влипне" — мусив брати невелику бляшанку з-під згущеного молока і носити нею воду вигранцям.
Зіграли перший кін, і влип негрисько. Він узяв ту малу бляшанку і потирився вділ, а ми сиділи на горі й шкилювали з нього. Воду ми дудлили, мов риби. Тільки для мене самого йому довелося сходити чотири рази, а в інших спрага була така ж ненаситна. Стежка була дуже прикра, і часом негрисько напівдорозі послизався, розпліскував воду й мусив вертатись по нову. Але він не мав того за зле. Він з душі реготався, як і ми всі, тим-то й послизався так часто. А ще він запевняв нас, що коли влипне хто інший, так отоді-то вже він вихлище хтозна й скільки води.
Вдовольнивши спрагу, ми почали новий кін. Влип знов-таки негрисько, і знов ми обпивалися від пуза. Третій кін і четвертий скінчилися так само, і щоразу наш повновидий чорнюк мало не вмирав у захваті від того, що доля до нього така зичлива. І ми теж мало не вмирали із захвату вкупі з ним. Там, на тім пагорбі, ми рвали боки зо сміху, мов безтурботні дітлахи чи боги. Я сам так заходився реготати, що маківка мені мало з голови не відскакувала, і цмолив з бляшанки воду, поки геть не набряк. Виникло серйозне побоювання, чи не завадить нам тягар спожитої води чіплятись на товарняка, як той надійде. Ця деталь мало не доконала негриська. На добрих п'ять хвилин йому довелося облишити носити воду, поки він, регочучи, викачувався по землі.
Довшали тіні, снуючись усе далі й далі через річку, і запали лагідні підхолодні сутінки, а ми все жлуктили воду і наш чорний чашник носив її ще й ще. Забулася жінка, побита перед годиною. То була прочитана й перегорнута сторінка; тепер мене заполонила ця нова, а коли на схилі засюрчить паровоз, буде й по цій сторінці і почнеться інша; і так гортається книга життя, сторінка за сторінкою, і сторінкам тим не видно кінця — поки ти молодий.
А потім ми зіграли кін, де негрисько якимось побитом не влип. Жертвою став худий і хоровитий гобо, той, що сміявся менше за всіх. Ми сказали, що зовсім не хочемо води, — і то була щира правда. Ні за які багатства Ормуза[9] й Інду, ні під яким давилом не увібрав би я й краплини в свій пересичений організм. Наш негрисько виглядав розчарованим, а тоді, щоб якось зарадити справі, ознаймив, що, мабуть, трохи вип'є. І слів своїх він не кинув на вітер. Випив трохи, потім ще трохи, а там і ще трохи. Меланхолійний гобо все спускався й підіймався крутим пагорбом, а негрисько все пив іще й іще. Він вицмулив води більше, ніж усі ми разом. Сутінки згусли в нічну темінь, висіялись зорі, а той усе пив. Я певен, що якби не свисток товарняка, він би й досі сидів там, упиваючись водою та помстою а меланхолійний гобо так і сновигав би все вниз та вгору!
Але пролунав свисток. Сторінка дійшла кінця.