Як в обличчя мертвого сина, утупився я в ту купу ласощів. Певно, з мене був невдячний бурлака, що я не зволив навіть покуштувати від щедрот того дому, де напередодні була вечірка. А втім, гостям тістечка теж десь не припали до вподоби.
Ті тістечка позначили перелом у моїй долі. Гіршого вже не могло бути, тому справи мусили піти на краще. Так воно й сталося. В першому ж домі я сподобився "посиденьок". Ну, а "посиденьки" — це така вже розкіш! Вас кличуть всередину, незрідка дадуть і вмитись, а потім "садовлять" за стіл. А полюбляють волоцюги закидати ноги під стіл! Дім той був великий і вигідний, стояв на розлогім обійсті під "крислатими деревами подалік від вулиці. Господарі щойно покінчали їсти, і мене запросили просто до їдальні само з себе вже неабияке диво, бо звикло волоцюга, котрому пощастить на "посиденьки", відбуває їх на кухні. А поки я наїдався, зі мною розмовляли сивий люб'язний англієць, його статечна дружина та гожа молоденька француженка.
"Хотів би я знати, чи та гожа француженка пам'ятає й донині, який сміх збудив у неї мій варварський вислів "пару кавалків" (себто 25 центів). Бачите, то я делікатно пробував вивудити в них "сякий-такий дріб'язок", тим-то й назвалося згадану суму. "Що?" — поспитала вона. "Пару кавалків", відказав я. Губи в неї сіп-сіп, і вона перепитала. "Що:" "Пару кавалків", — пояснив я. Тут вона вибухла сміхом. "Чи не повторили б ви це ще раз?" — попрохала вона, коли вже опанувала себе. "Пару кавалків", промовив я. Вона знов зайшлася нестримним дзюркотливо-сріблястим сміхом. "Я дуже перепрошую, — спромоглася вона, — але що… що ви сказали?" — "Пару кавалків, — відповів я, хіба щось не так?" — "Та ні, я не знаю, — вичавила вона з себе між двома нападами сміху. Але що ж воно означає?" Я пояснив їй, однак зараз уже не пригадаю, дістав я тоді в неї тих пару кавалків чи ні, та не раз по тому набігала мені думка: хто ж то з нас двох був провінціал?
Прийшовши на станцію, я побачив на превелику собі прикрість, що на сліпих багажниках трансконтинентального лаштується їхати ціле збіговисько волоцюг, душ двадцятеро. Ну, там двом-Троє волоцюг на сліпий багажняк — то ще добре. Але два десятки! Це вже пахне смаленим. Яка ж то поїздова бригада попустить нам усім їхати?
Тут, либонь, саме враз буде з'ясувати, що таке сліпий багажняк. Деякі поштові вагони будуються без дверей по краях; такий от вагон і є "сліпий". У тих же поштових вагонах, що мають такі двері, вони завше замкнені. Припустімо, поїзд рушив з місця, і волоцюга вискочив на тамбур одного з цих "сліпих" вагонів. Дверей нема, або вони замкнені. Ні провідник, ні гальмівник ніяк не можуть дістатися до зайди, щоб злупити з нього проїзне а чи скинути його з поїзда. Ясно, що волоцюга в безпеці, аж до наступної зупинки. Тут йому треба сплигнути й бігти вперед у морок, а коли поїзд рушить, знову вистрибнути на сліпень. Але в цієї простої схеми відмін без ліку, як ви самі зараз побачите.
Коли поїзд рушив, ті двадцятеро волоцюг гурмом набилися на всі три сліпні. Дехто повискакував на них, ще як поїзд не від'їхав і на довжину вагона. Це були пентюхуваті чвалаї, і я вже завбачав їм близький кінець. Певно, що поїздова бригада гав не ловила, і на першій же зупинці почалися прикрощі. Я сплигнув і побіг уперед повз колію. Зауважив, що кілька волоцюг зробило так само. Ці були явно биті жаки. Коли добираєшся на трансконтинентальному, то на зупинках треба все триматися добре поперед поїзда. На бігу я бачив, як один за одним відставали мої кумпани. То було мірою їхнього сприту й відваги у чіплянні на поїзд.
Бо потім діється таке: коли поїзд рушає, гицель іде зовні сліпня. Дістатися всередину поїзда йому нема іншого способу, хіба зіскочити зі сліпня і вистрибнути на тамбур "несліпого" вагона. Коли поїзд набирає такої швидкості, що гицель далі не важиться ризикувати, він зіскакує, пропускає декілька вагонів і чіпляється знов. Отже, справа волоцюги — забігти так далеко наперед, щоб, поки той сліпень порівняється з ним, гицель уже звільнив його.
Я випередив останнього волоцюгу футів на п'ятдесят і став чекати. Поїзд рушив. На першому сліпні я побачив гицлів ліхтар. Отже, гицель на тамбурі. І я побачив, як по ставали похнюплено ті чвалаї, пропускаючи сліпень повз себе. Вони й не поривалися чіплятись. їхня власна нездалість прирекла їх від самого початку. За ними вишнурувались волоцюги, що трохи вже тямили на грі. Перший сліпень з гицлем вони пропустили і почіплялись на другий та третій. Звісно, що гицель сплигнув з першого, видерся на другий і розходився там, тручаючи звідти зайд. Отож-бо вся сила в тім, що я забіг далеко наперед, і коли перший сліпень дорівнявся зі мною, гицель з нього вже забрався і порає волоцюг на другому. На перший сліпень повистрибувало ще з півдесятка спритніших бувальців, що забігли досить далеко наперед.
На найближчій зупинці, коли ми бігли понад колією, я налічив нас п'ятнадцятеро. П'ятьох струтонули під укіс. Проколини почалися, як годиться, і не вщухали станція за станцією. Ось нас чотирнадцятеро, дванадцятеро, дев'ятеро, восьмеро. Це нагадало мені дитячу пісеньку про десять негренят. Я твердо поклав собі, що буду останнім негреням. А чом би й ні? Хіба не благословила мене доля силою, молодістю й спритністю? (Мені було вісімнадцять, І Я буя здоровий, як дуб). Чи мені зваги в кого позичати? Або, може, я не щирий бурлака? І хіба ці інші волоцюги не звичайнісінькі бецмани, "котолупи" і наївняки проти мене? Як не лишусь я останнім зацілілим негреням, то краще вже й зовсім кинути гру, а піти десь працювати на люцернову ферму.
Наколи ми зосталися тільки четверо, вся поїздова бригада зацікавилась подіями. Відтоді змагання пішло на вправність і кмітливість, сі в них же становище було вигідніше. Один по одному троє інших зацілілих волоцюг випали з гри, аж лишився я сам-один. Ото я запишався! Жоден крез одвіку не хизувався так своїм першим мільйоном. Я таки взяв гору навкір обом гальмівникам, провідникові, кочегарові та машиністові.
А ось, як для прикладу, кілька способів, якими я брав ту гору. Я забігаю далеко наперед у пітьму — так завдальшки, що гицель, котрий від'їжджає на сліпні, хоч-не-хоч мусить зіскочити, поки доїде до мене, — і тоді вискакую на той сліпень. Маю відтак спокій до наступної стан ції. Там я кидаюсь наперед з наміром повторити свій маневр. Поїзд рушає. Я бачу, як він наближається. На сліпні ліхтаревого світла не знати. Чи не махнула бригада на де діло рукою? Хто їх знає. Цього ніколи не вгадаєш, і треба щомить бути готовим на все. Коли перший сліпень минає мене, я кидаюсь бігти, щоб вистрибнути на нього, і напинаю очі, чи нема, бува, гицля на тамбурі. Скільки я знаю, він міг би любісінько причаїтись там із погашеним ліхтарем і, тільки-но я скочу на приступку, огріти мене ним по голові. Я горобець стріляний. Мені вже двічі-тричі діставалося ліхтарем.
Проте ні, перший сліпень вільний. Потяг набирає ходу. До другої станції мені безпечно. Та чи безпечно? Відчуваю, що поїзд притишує хід. Одразу ж нашорошуюсь. Якесь лихо кується на моє безголів'я, а яке саме, не знаю. Я намагаюсь пильнувати на обидва боки, не випускаючи з уваги й тендера попереду. На мене може бути вчинено напад з будь-якого чи й з усіх трьох цих напрямків.
Ага, ось воно що. Гицель їхав на паровозі. Перша для мене пересторога — туп його ніг об праву приступку. Я притьмом з вагона по ліву руч і бігма вперед, минаючи паровоз, і аж у темряву. Та сама ситуація, що й весь час від Оттави. Я спереду, і поїздові нема іншої дороги, як повз мене. І шанси мої почепитися не згірші, ніж коли.
Я сторожко приглядаюсь. Бачу: ліхтар суне до паровоза, та щоб вертався — не бачу. Отже, він, мабуть, і досі там і цілком вірогідно, за ліхтареве держало тримається гицлева рука. Гицель той розтелепа, інакше він загасив би свій ліхтар, а не просто затуляв його, йдучи. Поїзд рушив. Перший сліпень порожній, і я видираюсь туди. Як і перед тим, поїзд притишує хід, гицель з паровоза чіпляється на сліпень з одного боку, а я сплигую з іншого і біжу наперед.
Я чекаю в темряві й відчуваю, як все єство моє переймається трепетом гордощів. Трансконтинентальний двічі зупинився через мене, бідолашного волоцюгу. Я сам двічі зупинив трансконтинентальний з усіма його вагонами та силою пасажирів, з урядовою поштою і двома тисячами парових коней, що напинаються в паровозі. А важу я тільки шістдесят фунтів, і в кишені у мене катма й п'яти центів.
Знов я бачу, як ліхтар суне вперед до паровоза. Та цього разу він рухається надто вже неприховано. Ця надмірна відвертість не до душі мені, і я мізкую, що то вони намислили. В кожному разі, я мушу пильнувати ще чогось, окрім гицля на паровозі. Поїзд суне повз мене. Саме вчасно, перед самісіньким стрибком, я завважую темну постать гицля без ліхтаря на першому сліпні. Я пропускаю його і цілюсь на другий сліпень. Але гицель з першого скочив долі і женеться за мною. Мелькома помічаю ліхтар гицля, що їхав на паровозі. Він сплигнув теж, і тепер обидва гицлі на землі по той самий бік, що і я. Ще мить — другий сліпень проти мене, і я вже на тамбурі. Але там не гаюсь. Я виметикував контрманевр. Перебігаючи тамбур, чую туп гицлевих ніг об приступку: лізе слідом за мною. Я сплигую з другого боку і кидаюся бігти по ходу поїзда. Мій план — забігти наперед і сісти на перший сліпень. Воловодитись нема коли, бо поїзд наддає ходу. Та й гицель у мене за спиною: женеться. Проти мене бігун з нього нікудишній, бо я наздоганяю перший сліпень, стаю на приступку й дивлюсь на свого переслідника, а він ще ступнів за десять позаду і чухрає щосили; але швидкість поїзда тепер дорівнялась його власній, і стосовно мене гицель застиг на місці. Я його підбадьорюю, простягаю йому руку; він вибухає страшними прокльонами, махає рукою на свій намір і чіпляється за кілька вагонів позаду.
Поїзд жене вперед, і я не встиг ще перехихотіти, аж тут на мене зненацька як не поросне водою. Це кочегар з паровоза наставив шланг на мене. Я переступаю з тамбура на задній виступ тендера, де мене зверху прикриває дашок. Вода перелітає невадно мені понад головою. В мене аж руки сверблять видертися на тендер і телепнути кочегара грудкою вугілля; але я знаю, що якби мені те зробити, вони з машиністом замордували б мене, і я стримуюсь.
На наступній зупинці я зіскакую і кидаюся вперед у темряву.