Рудий вовк

Вона затрималася, щоб надіти калоші, бо було росяно, і коли вийшла з будинку, побачила, що чоловік її тим часом замішувався розквітлими пуп'янками мигдалю. Допитливим поглядом вона ковзнула по високій траві, тоді поміж фруктових дерев.

— А де Вовк? — запитала вона.

— Тільки-но тут був. — Уолт Ірвін через силу відірвався під чарівно-поетичного буяння природи і собі роззирнувся довкола.

— Оце допіру я бачив, як він ганявся за кроликом. — Вовче, Вовче, сюди! — погукала вона, коли, проминувши галявину, вони вийшли на стежку, що через усіяні восковими дзвіночками манзанітові зарості вела вниз до путівця.

Ірвін, заклавши в рот по мізинцю, приєднав до її зусиль свій пронизливий посвист. Вона квапливо затулила вуха й скривилася.

— Оце маєш: поет, витончена натура й усе таке інше, — і раптом такі бридкі звуки. Аж у вухах лящить. Ти свищеш, як…

— Як Орфей.

— Та ні,— як вуличний хлопчисько, — суворо відрубала Медж.

— Поезія зовсім не заважає бути практичним, принаймні мені. Як на мене, той не геній, хто навіть не може збути свої перла журналам.

Вдавши безтурботність, він провадив далі:

— Я не античний співець і не канарка з клітки. А чому? Во я практичний. Не для мене жалюгідна пісня, що не може перевтілитись у дзвінку монету, в будиночок серед буйного зела, в запахущий луг, у гайок секвойїв, у такий ось садок з тридцяти семи плодових дерев, у довгу грядку чорної смородини чи в менші дві — полуниць, уже й не кажучи за чверть милі плюскотливого струмка. Я торгівець красою, крамар від пісні, люба Медж, і для мене найперше — вигода. Я співаю пісень і дякую своїм видавцям, — вони дають мені змогу перетворити мою пісню на повів західного вітерця, що вишумовує в нашому гайку, на дзюркіт струмка по замшілому камінню, а це знов-таки надихає мене на нову пісню, ще кращу, поки й вона, ця пісня, чудесно… гм… не перевтілиться.

— О, надто вони вже вдатні, оці твої пісенні перевтілення, — засміялася Медж.

— Може, скажеш ні?

— А оті два чудові сонети, що перевтілились у недійну корову, над якою ще сміялося все містечко?

— Вона була чудова… — почав він.

— Але вона не давала молока, — перебила Медж.

— Але ж вона таки була чудова, хіба ні? — захищався він.

— Це якраз той випадок, коли краса і вигода взаємно розходяться, — підсумувала вона.

— А ось і Вовк!

З порослого хащами схилу спершу донісся тріск, потім за футів сорок над ними, край стрімкої скелі, вигулькнула вовча голова і груди. З-під його дужих передніх лап зірвався камінчик, і вовк, настороживши вуха, простежив за ним очима, аж поки той не скотився їм під ноги. Тоді перевів погляд на людей і радісно, на всю пащу, ощирився.

— Вовче, Вовче! Любий Вовче! — водносталь згукнули чоловік і жінка.

На ці звуки вуха його шарпнулися назад і вниз, а голова витяглася, ніби чиясь невидима рука лащила його. Вони ще часинку подивились, як він продирається хащами назад, а потому рушили далі. За кілька хвилин, на повороті стежки, де схил був не такий крутий, він приєднався до них, порушивши з собою цілу лавину дрібних камінців та куряви. Він був стриманий у своїх почуттях. Дав чоловікові раз-другий погладити й почухати себе за вухами, трошки довше потерпів пестощі від жінки і помчав стежкою попереду них, рухаючись легко й скрадливо, наче справжній вовк.

Будовою, покривом, та ще хвостом він був би здоровенний лісовий вовк, якби не його колір та мітини. Це собаку вже незаперечно виказувало, нанівець зводячи його позірну вовчу стать.

Жоден вовк не міг мати такої забарви. Він був рудий, темно-рудий, вогнисто-рудий, справжній розгул рудизни. Спина й надпліччя ясно-руді, на боках рудизна, ікла, переходячи на череві майже в пожовть, трохи в наче бруднувату від нав'язливо-рудих клаптів. Білі шия і лапи, білі латки над очима теж були бруднуваті, через ту ж таки стійку і нескорениму рудизну, тоді як самі очі були мов ті топази, золотаві й брунасті.

Чоловік і жінка дуже любили пса, можливо, через те, що нелегко далася їм його прихильність. Це від самого початку виявилося клопіткою справою, коли він уперше не знати звідки приблукав до їхнього гірського котеджу. Позбиваними до крові лапами, зголоднілий украй, він перед очима в них, попід самісінькими вікнами, вбив кролика, а потім ледь доволікся до струмка і заліг там під кущами чорної смородини. Коли Уолт Ірвін спустився поглянути на непроханого прибульця, той зустрів його злостивим гарчанням. Таким самим гарчанням зустрів він І Медж, коли та, щоб його вмилостивити, принесла велику миску молока з хлібом.

На диво відрубної вдачі, він відкидав усі їхні намагання погладити себе, віднаджуючи їх ошкіреними іклами й настовбурченою шерстю. Але сам нікуди не йшов, усе спав і відлежувався біля струмка, а їв тільки тоді, коли вони, поставивши їжу, відходили на безпечну відстань. Його жалюгідний стан пояснював, чого він не поспішає звідси. Проте через кілька днів, трохи оклигавши, він раптом зник.

На цьому, певно, все й скінчилося б, тим більше, що Ірвін і його дружина вже змирилися, коли б у цей самий час Ірвінові не довелося поїхати у справах на північ штату.

Десь на межі Каліфорнії і Орегону, проходячи коридором поїзда, він випадково глянув у вікно і побачив свого нетовариського гостя. Той біг по дорозі, поруч із поїздом, рудий і вовкастий, неймовірно змарнілий, закурений і брудний від двох сотень миль дороги.

Ірвін людина імпульсивна, поет. На першій же станції він зійшов з поїзда, купив у крамничці різника шмат м'яса і десь на околиці.міста спіймав блукальця.

Зворотна подорож відбулася в багажному вагоні, і ось так Вовк удруге опинився в гірському котеджі. Тут він цілий тиждень сидім на припоні, а чоловік з жінкою всіляко намагалися завоювати його прихильність. Але робити це доводилося вельми обачно. Замкнутий і чужий, мов мешканець іншої планети, він тільки відгарикувався на всі їхні ніжні, пестливі слова. Прихилити його до себе — то була ціла морока. Але морочитися Ірвін саме й любив. Він зробив металеву платівку і вибив на ній: "Повернути Уолтові Ірвіну, Глей Елен, округа Сонома, Каліфорнія", потім приклепав її до нашийника, а нашийника повісив собаці на шию. Тоді його відв'язали, і він не забарився зникнути.

Наступного дня надійшла телеграма з округи Мендосіно. За двадцять годин він опинився за сто з гаком миль на північ і все ще біг, коли його впіймано.

Доправила Вовка назад Велсова транспортна контора. Три дні пробув він на прив'язу, а четвертого дня, ледь устигли його відв'язати, зник знову. Цим разом, перше ніж його спіймали й повернули, він добувся півдня Орегону. І щоразу, тільки його випускали, він тікав, і тікав завжди на північ.

Щось незбагненне тягло його туди. "Поклик домівки" — так схарактеризував це Ірвін, після того як мусив спродати сонета, щоб дістати собаку з північного Орегону. Іншим разом рудий блукач перетнув пів-Каліфорнії, весь Орегон і більшу частину Вашінгтону, перш ніж був запакований і повернений "З доплатою".

Вражало те, як швидко він пересувався. Відгодований і спочилий, він, тільки-но вихоплювався на волю, усю свою енергію віддавав бігові. За перший день, як виявлялося, він долав аж півтори сотні миль, а потім пробігав пересічно до ста миль на день, аж доки його не ловили. Назад повертався він завжди худючий, голодний і здичавілий, а відбував свіжий і бадьорий, простуючи на північ, відданий своєму покликові, якого ніхто не міг збагнути.

Зрештою, після цілорічної марної біганини, він змирився з неминучістю і залишився в котеджі, біля якого колись задушив кролика і спав біля струмка. Та навіть ще й по цьому багато опливло часу, перш ніж чоловік і жінка змогли хоч погладити його. Це була неабияка перемога, бо ж тільки їм двом він дозволяв гладити себе, для інших лишаючись неприступним. Жоден гість не міг зав'язати з ним дружні стосунки. Глухе гарчання незмінно зустрічало кожну таку спробу, а якщо хтось усе-таки важився підступити ближче, верхня губа Вовка ошкірювалась, оголюючи страхітливі ікла, і гарчання ставало таким погрозливим і моторошним, що це й найвідчайдушніших відлякувало — як відлякувало воно фермерських собак, котрі знали звичайне собаче гарчання, але ніколи не чули вовчого.

Минулого в нього не було. Історія його життя починалась від Медж і Уолта. Заблукав він із півдня, але вони тик і не дізналися нічого про його колишнього господаря, під якого він, очевидно, втік. Місіс Джонсон, найближча їхня сусідка, що в неї куповано молоко, визнала в ньому клондайкського пса. її брат довбав десь там мерзлу землю на копальнях у тій далекій країні, тож кому як не їй було знати!

А вони й не сперечалися. Кінчики Вовкових вух так десь обморозились, що вже ніколи не могли загоїтись, — це одне, та й сам він напрочуд скидався на псів з Аляски, не раз бачених на фотографіях у газетах і журналах.

Вони часто замислювались над його минулим, намагаючись (з того, що читали або чули) уявити оте його північне життя. А що північ усе ще вабить його, вони знали: іноді ночами чулося його тихе скигління, а коли ще задумав північак і в повітрі хоч трохи подихало морозом, страшенний неспокій брав його і він здіймав таке тоскне миття, — ну чисто, як вовк, здавалося їм. Але так ні разу й не загавкав. Аніщо не могло спонукати його, щоб озвався собачим голосом.

Довгі суперечки вели вони, поки завойовували його прихильність, кому ж із них він надає переваги. Кожен покладав це на свій карб, і кожен голосно хвалився найменшими виявами його схильності. Та все ж чоловік засяг у цьому більшого успіху, — чи не просто тому, що він був чоловік. Це тільки доводило, що раніше Вовк не знався з жінками. Жінок вій не розумів. Особливо не міг змиритися він із спідницями Медж. Зашурхотить лишень спідниця, як він уже насторожився підозріливо, а вітряного дня Медж і зовсім не могла до нього підійти.

Але з другого боку — саме Медж годувала його, вона поралася на кухні, і завдяки їй, і тільки їй, йому дозволялося переступати цю священну межу. Саме цим і сподівалась Медж перекрити вади своєї одежі. Тоді й Уолт узявся на хитрощі, призвичаюючи Вовка лежати біля себе, коли він працює, і раз у раз відривався від роботи, щоб погладити собаку й погомоніти з ним. Кінець кінцем Уолт переміг, — певне тільки тому, що він чоловік, дарма що Медж нарікала: мовляв, досі вони могли б мати ще чверть милі плюскотливого струмка і принаймні зо два західних вітри проносилися б над їхнім гайком секвойїв, якби Уолт ревніше заходився перевтілювати пісні, полишивши на Вовчий розсуд вибирати, хто йому любіший…

— Пора б уже на звістку про ті мої тріолети, — озвався Уолт по тому, як вони хвилин п'ять мовчки спускалися стежкою.