Прерія

Джеймс Фенімор Купер

Сторінка 7 з 77

Зрозумівши, що його пораду знехтувано, трапер і собі приготувався й чекав дальших подій з властивою йому смиренністю і спокоєм.

Тим часом сіу (проникливий старий впізнав небезпечних пришельців) скінчили радитись і знов поскакали врозсип, ніби щось шукаючи.

— От чорти, почули мого собаку! — прошепотів трапер. — А слух у них добрячий, їх не обдуриш. Щільніше до землі, хлопче, притиснись до неї головою, як собака, що спить.

— Краще давай підведемося й мужньо зустрінемо їх, — заперечив його нетерплячий товариш.

Він ще хотів щось додати, але дужа рука лягла йому на плече й, подивившись угору, він уздрів просто над собою темне дике обличчя індіанця. Юнак, хоч його й заскочили зненацька, не збирався так легко здаватись. Швидше пострілу власної рушниці він схопився на рівні й так стис горлянку супротивнику, що тому настав би кінець, коли б не трапер. Він із силою, що майже не поступалася юнаковій, охопив його руками навколо тіла й змусив послабити стиск. Не встиг юнак дорікнути товаришеві за цю очевидну зраду, коли чоловік дванадцять оточили їх, і всім трьом не лишилося нічого, як тільки здатися в полон.

РОЗДІЛ IV

… Мені страшніше набагато

Дивитись бій, ніж битися солдату.

Шекспір. Венеціанський купець

Бідолашний бортник і його товариші стали бранцями людей, яких можна без перебільшення назвати ізмаїльтянами[7] американських пустель. З давніх-давен сіу ворогували із своїми сусідами, і навіть у наші дні, коли навкруги відчувається вплив і влада цивілізованого урядування, вони мають славу підступного й небезпечного племені. А за часів нашої оповіді було й ще гірше: мало хто з білих наважувався заглиблюватись у далекі й незахищені землі, де жив такий віроломний народ.

Трапер, дарма що скорився без опору, добре знав, у чиї руки він потратив. Певне, і найпроникливішому судді було б лажко визначити, які потаємні причини — страх, хитрість чи байдужість — оволоділи старим, коли той покірливо дозволив пограбувати себе. Він не тільки не опирався, коли сіу брутально, за своїм звичаєм, обшукували його, а навіть потурав їхній пожадливості, добровільно віддавши ватажкам ті речі, котрі, на його думку, могли їм здатися особливо привабливими. Що ж до Пола Говера, то бортник завдав клопоту переможцям, і тепер не знати як обурювався безцеремонним обходженням з його майном і ним самим. Кілька разів він недвозначно виказував свое невдоволення й, безперечно, знову став би до бою, коли б не благання переляканої дівчини, яка безпорадно горнулася до юнака, ніби показуючи, що тепер надія тільки на нього, але самого бажання допомогти їй замало, потрібна ще й розважливість.

Індіанці, віднявши у бранців зброю, порох і кулі, а також деякий одяг, не дуже, проте, потрібний і цінний, наче вирішили дати їм перепочинок. Їх непокоїла якась набагато важливіша нагальна справа. Вожді знов зібралися на раду і з того, як гаряче й переконано говорили деякі з них, видно було, що воїни не бажають задовольнятися такою скромною здобиччю.

— Добре, коли ці негідники дадуть доспати подорожнім, що заночували у вербняку, — прошепотів трапер, який досить добре розумів мову сіу, щоб добрати, про що йдеться. — Вони дуже хитрі й не повірять, що біла жінка може опинитися так далеко від селища чи якогось тимчасового притулку.

— Якщо вони затягнуть волоцюгу Ішмаела з усім його родом до Скелястих гір, я вже, так і бути, прощу цих негідників, — сказав молодий бортник, гірко посміхаючись.

— Поле! Поле! — докірливо вигукнула дівчина. — Ти знов забуваєшся! Подумай, які жахливі будуть наслідки!

— Ні, Еллен, саме думка про ці, як ти кажеш, "наслідки", не дала мені порішити на місці того червоношкірого диявола, а слід було б затопити йому добряче, щоб і ноги простяг! Ех, старий, на тобі гріх за те, що ми влипли, як боягузи! Тепер я бачу, що твій промисел заманювати в пастку не тільки звіра, а й людину.

— Поле, я благаю тебе, заспокойся… наберись терпіння!

— Гаразд, коли ти просиш, Еллен, — відповів юнак, змусивши себе проковтнути образу, — я спробую, хоч ти повинна знати, у кентуккійців є святий закон — позлитися, коли щось ке так.

— Боюсь, твої друзі в тій улоговині не сховаються від очей цих чортів! — звернувся трапер до дівчини так незворушно, ніби не чув ані півслова з суперечки. — Вони зачули поживу, а легше відігнати гончака від дичини, ніж збити цих лисиць зі сліду.

— Невже нічого не можна вдіяти? — благально запитала Еллен. У її голосі бриніла щира тривога.

— Діло нехитре: гукнути щосили, і старий Ішмаел подумає, що до його худоби підкралися вовки, — відповів Пол. — Якщо я закричу, мене за милю почують на цій рівнині, а від нас до табору рукою подати.

Еге ж, і дістанеш за свої труди по маківці, — відказав трапер. — Ні, ні, з хитрунами треба по-хитрому, а то ці собаки виб'ють усю родину.

— Виб'ють! Ні, ні, це не годиться. Щоправда, Ішмаел так любить подорожувати, що йому не зашкодить прогулятися до другого моря, але на той світ — до такої дальньої мандрівки мін ще не готовий! Та я й сам поклацаю рушницею, перш ніж його уб'ють.

— У нього багато людей, і всі добре озброєні; як ти думаєш, вони будуть битися?

— Послухай, старий, мені дуже не до вподоби Ішмаел Буш і його семеро синів-лобуряк, але Пол Говер не з тих, хто ганить рушницю тільки тому, що вона з Теннессі[8]. Буші — люди міцні й двожильні. І щоб збити кого-небудь з них на землю, треба мати, скажу я тобі, добрячі кулаки.

— Тс-с! Дикуни змовкли, і зараз ми побачимо, яку ще диявольську штуку вони збираються утнути. Почекаймо трохи, може, твоїм друзям і пощастить.

— Друзям? Не називай їх моїми друзями, якщо не хочеш ці мною посваритися! Те, що я сказав про них, данина справедливості, а не любові.

— А мені здалося, що ця дівчина з їхньої родини, — сухувато зауважив старий. — Не ображайся, я не хотів тебе принизити.

Еллен знов затулила Полові рот долонею і відповіла за нього сама — як завжди, примирливо:

— Ми всі повинні бути однією сім'єю і допомагати один одному, коли можемо. Ми цілком покладаємось на ваш досвід чесної людини, він вам підкаже, як попередити наших друзів про небезпеку.

— Ото було б здорово, — пробурмотів, посміхаючись, бортник, — якби ті хлопці по-справжньому зчепилися з червоношкірими…

Він не закінчив, бо в індіанському загоні почався загальний рух. Усі позлазили з коней і доручили їх, а також і бранців, трьом чи чотирьом своїм товаришам. Потім оточили воїна, очевидно, головного ватага, і за його сигналом стали повільно та обережно розходитися від центра кола в усі боки. Незабаром їхні темні постаті злилися з бурою поверхнею прерії; але бранці, які пильно стежили за найменшими порухами своїх ворогів, час від часу розрізняли на тлі неба силует людини, коли який-небудь індіанець, не такий витриманий, як решта, випростувався на весь зріст, щоб подивитися вдалину. Але згодом не стало видно і цих невиразних ознак того, що індіанці рухаються, безперестанку розширюючи коло, і до почуття страху додалося почуття непевності й різні здогади. Отак минуло чимало тривожних і стомливих хвилин, і бранці, вслухаючись, чекали, що ось-ось пролунає бойовий клич індіанців і крики жертв сколихнуть нічну тишу. Але розвідка — бо це таки була розвідка, — мабуть, не дала бажаних наслідків: через півгодини індіанці почали повертатися один за одним, похмурі й розчаровані.

— Настає наш час, — мовив трапер, який помічав кожну дрібницю в поведінці індіанців, кожний вияв ворожості. — Зараз нас допитуватимуть, і коли я хоч трохи тямлю в такому ділі, то, щоб наші свідчення співпадали, нам краще для розмови з ними вибрати кого-небудь одного. До того ж, якщо ви зважите на думку старого й невдатного мисливця вісімдесяти з гаком літ, то я сказав би, що вибрати ми повинні того, хто краще знає індіанців; а ще треба, щоб він хоч трохи розмовляв по-їхньому. Ти знаєш мову сіу, друже?

— Та опікуйся вже сам своїм роєм! — сердито відповів бортник. — Не знаю, чи здатен ти на щось інше, а дзижчати вмієш.

— Молодість необачна й запальна, — спокійно відповів трапер. — Колись і в моїх жилах текла швидка й гаряча кров. Але яка користь у мої літа згадувати про нерозумну відвагу й нерозважливі вчинки! Сивому волоссю личить розсудливий розум, а не хвалькуватий язик.

— Правду кажете, — прошепотіла Еллен. — Але зараз нам слід думати про інше: оно йде індіанець, мабуть, допитувати нас.

Від страху чуття її стали гостріші, й вона не помилилася. Дівчина ще не договорила, коли до них підійшов високий напівголий дикун і з хвилину зірко, наскільки дозволяло тьмяне світло, видивлявся на бранців, а тоді хрипким гортанним голосом привітався з ними своєю мовою. Трапер відповів, як міг, і, видимо, його зрозуміли. Спробуємо, не вдаючись до педантичності, передати зміст і, по змозі, форму цього діалогу.

— Хіба блідолиці з'їли всіх своїх буйволів і зняли шкури з усіх своїх бобрів, що вони прийшли рахувати, скільки їх лишилося на землях пауні? — запитав індіанець, помовчавши трохи після обміну привітаннями, як того вимагала пристойність.

— Одні з нас приходять сюди купувати, інші — продавані, — відповів трапер. — Але ніхто більше не приходитиме, коли почують, що наближатися до вігвамів сіу небезпечно.

— Сіу — злодії, вони живуть серед снігів. Чому ми говоримо про плем'я, яке так далеко, коли ми в країні пауні?

— Якщо пауні господарі цієї землі, тоді білі й червоні мають тут рівні права.

— Чи блідолицим мало вкраденого в індіанців, що ви приходите в таку даль з брехнею? Я сказав, що це мисливські угіддя мого племені.

— Я маю не менше прав жити тут, ніж ти, — незворушно вів далі трапер. — Я не кажу всього, що міг би сказати, — краще помовчати. Пауні й білі — брати, а сіу не сміють показати свого носа в селищі Вовків.

— Дакоти[9] — мужчини! — люто вигукнув дикун, забувши, кого з себе вдає, і назвавшись найславнішим ім'ям свого племені. — Дакоти не відають страху! Кажи, чому ти так далеко зайшов від селищ блідолицих?

— На багатьох радах я бачив, як сонце заходить і сходить, і чув слова мудрих. Хай прийдуть ваші вожді, і рот мій не буде мовчати.

— Я великий вождь! — сказав індіанець, прибираючи обваженого вигляду. — Чи ти думаєш, що я ассінібойн?[10] Уюча — воїн, якого знають, і якому вірять!

— Чи я сліпий, щоб не впізнати темнолицього тетона? — мовив трапер твердо, що робило честь його нервам. — Годі! Зараз темно, й ти не бачиш, що в мене сива голова!

Індіанець, певне, зрозумів: такою пустою вигадкою не обдуриш бувалого старого, і замислився, що б таке придумати, аби досягти своєї справжньої мети.

1 2 3 4 5 6 7