Останній з могікан

Джеймс Фенімор Купер

Переклав з англійської Ростислав Доценко

Хай не разить тебе, що чорний я, –

Це лиш палкого сонця хмура одіж.

В. Шекспір, "Венеціанський купець"

РОЗДІЛ І

І серце й вухо маю я готові

Почути хоч би й як гіркі слова.

Скажи, чи втратив я державу?

В. Шекспір, "Король Річард II"[1]

Характерною рисою колоніальних воєн у Північній Америці було те, що супротивні війська мусили зазнавати труднощів і небезпек переходу через дикі, незаймані нетрі, перш ніж могли зіткнутись одні з одними. Широкі й важкоздоланні ліси розляглися поміж ворожими володіннями Франції та Англії. Відважний колоніст і загартований європеєць, що боровся на його боці, не раз цілі місяці змагалися з бистринами річок та крутими гірськими перевалами і лишень аж по тому діставали змогу проявити свою мужність на полі битви. А втім, переймаючись терпеливістю та самопожертвою витривалих вояків-індіян, навчились вони долати всілякі перешкоди, і з бігом часу вже видавалося, що немає ані одної глухої закутини в лісі, ані якої криївки, котра б уникла наїзду людей, ладних важити життям заради своєї мстивості або задля догоди бездушній і свавільній політиці монархів далекої Європи.

В широкій міжкордонній смузі, мабуть, жодна місцевість за тих часів не була свідком такої затятої і жорстокої боротьби, як край межи витоками Гудзону та поблизькими озерами.

Сама природа створила тут неабиякі зручності для пересування військ, тож просто не можна було знехтувати цією обставиною. Подовгасте плесо озера Шамплен, що простягалося від кордонів Канади углиб сусідньої провінції Нью-Йорк, природно становило половину того шляху, який мусили подолати французи, аби вдарити на ворога. Біля південного кінця свого це озеро сполучається з іншим озером, де вода така кришталево чиста, що місіонери-єзуїти вирішили хрестити тут новонавернених, — через це воно й дістало Назву Святого, Менш ревні англійці вважили, що достатньої честі вподоблять ці чисті води, коли назвуть озеро ім'ям свого короля, другого з ганноверської династії. В такий спосіб обидва народи об'єднали свої зусилля, щоб позбавити нецивілізованих володарів цього лісистого краю права називати озеро його первісною назвою — Горікен[2].

Звиваючись поміж безлічі острівців, оточене горами, Святе озеро тягнеться ліг[3] на дванадцять далі на південь. Потім дорогу воді перекриває плоскогір'я. Звідси починається волок, яким миль за дванадцять подорожній добувається до берега Гудзону, саме в тому місці, де — попри такі звичайні перешкоди, як пороги або перекати, — річка стає судноплавною аж до гирла.

Коли невтомні французи, плекаючи зухвалі нападницькі плани, дісталися навіть до далеких і неприступних Аллеганських гір, то нічого дивного, що при звісній своїй жвавій уяві вони одразу оцінили природні переваги щойно описаної околиці. І якраз тут сталася більшість битв за панування над колоніями. В різних вигідніших пунктах побудовано форти, що їх брано і здавано, рівняно з землею і відбудовувано — залежно від перебігу військових дій. Мирні колоністи трималися оподаль від небезпечних гірських переходів, ховаючись до надійніших давніх поселень, у той час як війська, чисельніші за ті, що в метрополіях часто вирішують долю тронів, заглиблювалися в ліси, звідки хіба що кожен десятий вояк повертався, та й то виснажений знегіддями чи пригноблений поразкою.

І хоч цей нещасний край не знав, що таке мирна година, його ліси аж роїлися людом, на галявах та в долинах бриніла військова музика, а гори відлунювали сміх і довільний крик якого завзятого й безжурного юнака, що спішився натішитись життям, мавши невдовзі заснути вічним сном.

Саме на цій арені кривавих змагань і сталися ті події, про які ми збираємось розповісти. Було це третього року останньої війни поміж Англією та Францією за володіння краєм, що його не судилося втримати ані одній, ані другій державі.

Нездалість заморських командувачів та згубна бездіяльність вищих урядовців у самій метрополії позбавили Великобританію того гордого престижу, що його завдячувала вона здібностям і завзяттю давніших своїх військових та державних діячів. Слуги її, переставши нагонити страх на ворогів, скоро втратили віру в самих себе. А колоністи англійські, хоч і невинні в такій нездалості і самі занадто незначні, щоб її викликати, виявилися, проте, природними жертвами всіх цих знегод. Ось лишень недавно вони бачили, як добірне військо з тієї країни, що її вони шанували як матір і сліпо вважали за непереможну, — військо, на чолі якого було поставлено винятково здібного й досвідченого вождя, зазнало ганебної поразки від жменьки французів та індіян. Від цілковитого знищення англійців урятувала тільки витримка та кмітливість одного юнака з Віргінії, що його слава людини високих чеснот згодом розійшлася геть по всьому християнському світові[4]. Ця несподівана невдача оголила широку смугу кордону, і ще до того, як прийшли справжні нещастя, уже снувалися розмаїті поголоски про тисячі можливих небезпек. Наполоханим поселенцям у кожному подуві вітру з безкраїх лісів на заході вчувався вереск індіян. Жорстокість цього невблаганного ворога білих колоністів незмірно збільшувала й без того неабиякий жах війни. Недавні й часті різанини ще свіжі були в усіх у пам'яті, і кожне пожадливо прислухалося до моторошних розповідей про нічні вбивства, головними й найлютішими учасниками яких були лісові тубільці. Коли легковірний подорожній збуджено розповідав про небезпеки лісової стежки, то лякливішим кров холонула в жилах, а матері кидали тривожні погляди на дітей. Страх роздмухував небезпеку до неймовірних розмірів, голос розуму був перед ним безсилий, і ті, хто мав би пам'ятати про свою гідність, ставали невільниками найницішого інстинкту. Навіть наймужніших і найстійкіших почав брати сумнів щодо ймовірних наслідків війни. І з кожним днем більшало число людей, яким здавалося, що незабаром усі володіння англійської корони в Америці перейдуть до рук їхніх християнських ворогів або ж будуть спустошені наїздами безжальних союзників тих ворогів.

Отже, коли до форту в південній частині плоскогір'я між Гудзоном та озерами дійшла звістка, що над Шампленом з'явився генерал Монкалм з військом "таким численним, як листя на деревах", тут цю новину сприйнято скорше з полохливою нехіттю, аніж із суворою радістю вояка, який відчуває близьку нагоду завдати ворогові удару. Приніс цю звістку надвечір літнього дня індіянин-гінець, передавши водночас настійливе прохання полковника Манро, коменданта форту на березі Святого озера, негайно прислати поважне підкріплення. Як уже згадувалось, відстань між двома фортами була менше п'яти ліг. Первісно ледь, пробиту стежку, що правила за лінію зв'язку, згодом розширили, так щоб валки могли нею проходити, і тепер весь той шлях, який сонце покривало за дві години, військовий загін з усім належним спорядженням міг пройти за один літній день.

Щирі слуги британської корони назвали одне з цих лісових укріплень фортом Вільям-Генрі, а друге фортом Едварда, тобто іменами двох улюблених принців королівської крові. Згаданий уже ветеран-шотландець Манро, комендант першого форту, мав під своєю рукою полк регулярного війська та невеликий добровольчий загін з місцевих колоністів — силу занадто незначну, аби вистояти проти тієї грізної потуги, що її провадив Монкалм до земляних валів форту. Зате в другому форті генерал Веб, командувач королівського війська в північних провінціях, мав до своїх послуг понад п'ять тисяч озброєних чоловік. Л коли б ще об'єднати й інші підлеглі йому загони, він міг би мало не подвоїти свої сили і спокійно протиставити їх зухвалому французові, що наважився так далеко відійти від своїх резервів, і то маючи не набагато численнішу армію.

Але, погноблені військовими невдачами, і офіцери, й солдати радніше воліли чекати наближення грізного ворога у себе в форті, аніж вийти йому назустріч і спробувати затримати його в дорозі, як то вдало зробили французи з форту Дюкен.

Коли послабло перше враження, викликане новиною, в укріпленому шанцями таборі над Гудзоном прокотилася чутка, що добірний загін у півтори тисячі чоловік світанком має вирушити до Вільям-Генрі. Чутка стала певністю, коли з квартири командувача вийшов наказ кільком частинам підготуватись до швидкого відходу. Всякі сумніви щодо намірів Веба тепер зникли, і яку годину-другу в таборі чулася тільки покваплива хода та видно було стривожені обличчя. Новаки у військовій справі безладно сновигали взад і вперед, через надмірний поспіх лише забаряючись, тоді як досвідченіші вояки лаштувалися розважливо, видимо зневажаючи будь-який прояв хапливості, хоча суворість у них на обличчях та неспокійні погляди виразно засвідчували, що їм не дуже до смаку війна у незнайомих і небезпечних диких нетрях.

Нарешті сонце в золотому ореолі зайшло за далекі гори на заході, і в міру того, як темрява опадала самітну місцину, стихав і гамір готувань до відходу. Згасли останні вогники в дерев'яних хатинах офіцерів, густішою стала тінь, що відкидали дерева на вали та шерехтливий потік, і скоро цілий табір огорнула така ж глибока тиша, яка панувала в усьому довколишньому лісі.

Але тільки-но на погожому безхмарному небі на сході проступили обриси високих сосен, як важкий сон війська, згідно з даним напередодні наказом, перервав лункий дріб барабанів. У свіжому вранішньому повітрі луна цих звуків розкотилась по всьому лісі. Табір умить завирував життям. Котрий був солдат ледачіший, і той навіть схопився на ноги, щоб побачити, як відходитимуть його товариші, і поділити з ними збентеження прощальної хвилини. Невдовзі загін уже був готовий до маршу. Досвідчені королівські найманці з регулярного війська пиховато шикувалися на правому фланзі, а скромніші колоністи, віддавна до цього призвичаєні, покірно ставали ліворуч. Перші виступили розвідники. Численна варта оточила валку тяжко наладнованих хур, і перше ніж світанкову сутінь розтопило сонячне проміння, головні сили загону, витягтись колоною, вже вирушали з форту. Бойова постава війська справляла неабияке враження і дещо заспокоювала острахи багатьох новаків, які ще не нюхали пороху. Гордовито й войовниче проходив загін через табір, і залога форту проводжала його захопленими поглядами.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...