Багато хто з божевільних, пойнятих манією вбивства, вельми тихі, лагідні люди.
— Я не вважаю, докторе Армстронг, що цей належить саме до такого типу божевільних, — відказав Блор.
2
Обшукали острів без особливих зусиль. На північному заході рівний стрімчак прямовисно спускався до моря; дерев на острові не було, квола травиця стелилася по землі. Троє чоловіків працювали ретельно й методично. Починали з вершини гори й спускалися схилом до моря, обнишпорюючи найменші щілини в скелі, що траплялися на їхньому шляху. Жодної печери. Прочісуючи вже берег моря, вони наштовхнулися на Макартура. Генерал сидів прямо, втупивши погляд у небокрай. Місце обрав він зручне, тихе: лиш рокіт хвиль, що розбивалися об скелі, долинав сюди. Старий не звернув на них найменшої уваги. І від того, що він їх навіть не помічав, стало ніяково.
"Дивна річ, — подумав Блор, — скидається на те, що старий впав у транс чи, мо' щось гірше…"
Щоб зав'язати розмову, він люб'язно звернувся до генерала:
— Чудову місцинку обрали собі, сер, — тихо, спокійно.
Генерал насупився й стрімко озирнувся на всі боки.
— Мені надто бракує часу, — відповів, — і я рішуче наполягаю, щоб мене не турбували.
— Ми не маємо наміру турбувати вас, сер, — доброзичливо мовив Блор. — Ми просто оглядаємо острів. Хочемо, бачте, перевірити, чи не ховається хто.
— Ви не розумієте. Нічого не розумієте. Прошу, ідіть звідси.
Блор квапливо відійшов від генерала. Наздогнавши своїх супутників, сказав:
— Старий таки з'їхав з глузду… Верзе якісь дурниці…
— Що він сказав? — поцікавився Ломбард.
— Що йому надто бракує часу. Наполягав, щоб його не турбували.
Доктор Армстронг насупився й промурмотів:
— Хотів би я знати…
3
Обхід завершено. Троє чоловіків стоять на вершині острова й дивляться на море. Вітер посвіжішав.
— Рибальські човни сьогодні не вийшли, — сказав Ломбард. — Насувається шторм. Прикро, що звідси селища не видно, подати б сигнал.
— А ми зможемо ввечері запалити вогнище, — запропонував Блор.
— Проти цього, — похмуро заперечив Ломбард, — на жаль, могли вжити запобіжних заходів.
— Яких саме, сер?
— Звідки я можу знати? Могли попередити, приміром, що це жарт. Мовляв, нас навмисне висадили на цьому безлюдному острові, і тому не слід зважати на наші сигнали. А може, поширили чутку, що забилися в заклад. Одне слово, вигадати могли казна-що.
— І, гадаєте, цьому повірили? — недовірливо промимрив Блор.
— Такому, в усякому разі, легше повірити, ніж тому, що скоїлось насправді, — сухо відповів Ломбард. — Як ви вважаєте: коли б у селищі оголосили, що острів має бути ізольований, доки цей містер Невідомий-Оуен спокійно не повбиває всіх своїх гостей, — цьому повірили 6?
— Бувають хвилини, коли я й сам не можу цього збагнути. Та все ж… — процідив крізь зуби Армстронг.
— Та все ж… — вищирився Ломбард, — саме так!
— Ніхто не міг причаїтися там? — спитав Блор, поглядаючи вниз, у воду.
— Навряд, — хитнув головою Армстронг, — стрімчак зовсім прямовисний, де тут сховаєшся?
— Цілком імовірно, що в стрімчаку є розколина, — заперечив Блор. — Мали б ми човна, неважко було б перевірити, об'їхавши навколо острова…
Ломбард глузливо обірвав його:
— Мали б ми човна, то зараз уже були б на півдорозі до материка!
— Свята правда, сер.
— А можна й без човна обстежити стрімчак, — раптово запропонував Ломбард. — Є тільки одне місце, де може бути розколина, — он там, під нами, трохи праворуч. Якщо ви знайдете тут канат, я зможу спуститися туди й особисто в усьому переконатися.
— Як на мене, переконуватися нема в чому, — сказав Блор, — все і так ясно. А втім, можете спуститися. Піду-но пошукаю щось годяще. — І він прудко затюпав у напрямку вілли.
Ломбард пильно оглядав небосхил. Хмари над островом згущалися, вітер посилився. Подивившись скоса на Армстронга, він зауважив:
— Чому це ви такий мовчазний, докторе? Про що мислите?
— Мене не залишає думка про старого Макартура — як він тут змінився. Мабуть, він таки несповна розуму.
4
Віра за весь ранок навіть не присіла. Якесь приховане почуття антипатії, навіть огиди, примушувало її уникати зустрічі з Емілі Брент. Сама ж міс Брент зручно вмостилася в кріслі за рогом будинку, щоб сховатися од вітру, й заходилася в'язати. Варто було Вірі згадати про міс Брент, як їй ввижалася утоплениця — її бліде обличчя, розпущене волосся з водоростями в ньому. Це обличчя колись було гарним, може, навіть занадто гарним, тепер же воно не підвладне ні лиху, ані жахам. А Емілі Брент — спасенна душа — сидить собі безтурботно й ревно в'яже.
На терасі суддя Уоргрейв спочивав у кріслі, схиливши голову на груди. Віра подивилася на нього. В її уяві ясно постала лава підсудних, а на ній білявий, блакитноокий молодик із збентеженим, наляканим обличчям. Едвард Сетон. Вона виразно уявила собі, як суддя своїми старезними руками накладає чорний капелюх на голову, починає вимовляти слова вироку…
Віра не кваплячись попрямувала вниз, до моря. Дійшла до краю острова, де сидів, не зводячи погляду з небокраю, старий генерал. Макартур ледь здригнувся при її появі й уважно подивився на Віру. Вираз генералового обличчя, в якому поєдналися почуття подиву й тривоги, налякав її. Хвилини зо дві старий дивився їй просто у вічі.
"Як дивно, — подумала Віра, — він дивиться так проникливо, наче все знає…"
— О, це ви! — зрештою вимовив генерал. — Ви прийшли…
Віра підсіла поруч нього:
— Вам, певно, до вподоби сидіти тут, споглядаючи море?
Він лагідно хитнув головою:
— До вподоби. Тут приємно чекати.
— Чекати? — різко спитала Віра. — Чого ж ви очікуєте?
— Кінця, — так само лагідно промовив генерал. — І ви це знаєте не гірше за мене, хіба не так? Ми всі тут очікуємо, кінця.
— Що ви хочете цим сказати? — тремтячим голосом запитала Віра.
— Жоден із нас не вибереться з острова! — похмуро оголосив Макартур. — Такий план А. Н. Оуена. Це вам відомо. Одного ви не в стані зрозуміти: яке це велике полегшення!
— Полегшення? — здивувалася Віра.
— Саме так, — сказав генерал. — Ви надто молода… Вам цього ще не втямити. Та невдовзі ви зрозумієте, яке це полегшення, коли все вже позаду, коли відпадає потреба далі нести свій тягар. Настане час, і ви це відчуєте.
— Я не розумію, — Віра судорожно сплела пальці.
Цей тихий дідуган страхав її.
— Розумієте, я кохав Леслі, — замрійливо сказав генерал. — Дуже кохав…
— Леслі — це ваша дружина? — спитала Віра.
— Так… Я кохав її й дуже пишався нею. Вона була така гарна й така весела! — Хвилину-дві він помовчав, потім продовжив: — Так, кохав Леслі. Ось чому я зробив це.
— Ви маєте на увазі… — почала було Віра й осіклася.
Генерал ствердно хитнув головою.
— Яка рація відкараскуватися тепер, коли всі ми невдовзі підемо в небуття. Так, я послав Річмонда на смерть. Якоюсь мірою це можна вважати вбивством. Дивно: вбивство — а я завжди був такий законослухняний! Та тоді я ні про що не шкодував. "Катюзі по заслузі", — так я думав, Зате пізніше…
— Що пізніше? — злісно спитала Віра.
Генерал задумливо й дещо збентежено похитав головою.
— Не знаю чому, але пізніше все змінилося. Я не знаю, чи здогадалася Леслі, чи ні… Гадаю, що ні. Але, розумієте, з того часу вона стала зовсім сторонньою людиною. А згодом померла — і я залишився сам-один…
— Сам-один, — повторила Віра, й луна підхопила її голос.
— Ви теж зрадієте, коли настане кінець, — закінчив Макартур.
Віра рвучко підвелася.
— Я не розумію, до чого ви це? — розсердилася вона.
— А я розумію, дитятко моє, розумію…
— І ви не розумієте. Ви самі нічогісінько не розумієте!
Генерал знову вп'явся очима в небокрай. Він наче не помічав її більше.
— Леслі… — вимовив він тихо й пестливо.
5
Коли засапаний Блор повернувся з мотком канату, Армстронг стояв на тому ж місці й дивився в море.
— Де містер Ломбард? — спитав Блор.
— Пішов перевіряти якусь свою гіпотезу, — відповів Армстронг. — Незабаром повернеться. Послухайте-но, Блоре, я стурбований…
— Всі ми стурбовані.
Доктор нетерпляче махнув рукою.
— Знаю, знаю. Йдеться не про це. Я маю на увазі старого Макартура.
— Ну то що, сер?
— Ми шукаємо божевільного, — сказав доктор Армстронг. — Ну, то що ви можете сказати про Макартура?
— Вважаєте, він маніяк-убивця? — витріщив очі Блор.
— Я цього не сказав би. Зовсім ні, — якось невпевнено відповів Армстронг. — Втім, я ж не психіатр. До того ж, з ним не розмовляв, не міг вивчити його.
Блор замислився.
— Він певно, таки не при своєму розумі — з цим я згодний! Але, хоч би там як, не згоджуся, що він…
— Мабуть, ви маєте рацію, — перервав його доктор Армстронг, — найімовірніше, що вбивця ховається десь на острові! Та ось і Ломбард.
Вони старанно прив'язали канат.
— Гадаю, що допомога не потрібна буде, — сказав Ломбард. — Та про всяк випадок будьте напоготові. Якщо я різко смикну канат, тягніть.
Хвилину-другу вони стежили за Ломбардом.
— Видирається, мов кицька, — сказав Блор, і в голосі його пробриніли якісь нові нотки.
— Либонь, свого часу чимало пополазив по скелях, — відгукнувся Армстронг.
— Напевне.
На якийсь час запала тиша, потім колишній інспектор промовив:
— Дивний хлопець. Хочете знати, що я думаю?
— Що?
— Небезпечний він тип!
— Чого це ви так? — здивувався Армстронг.
Блор фиркнув:
— Точно сказати не можу, але знаю напевно: з ним треба бути насторожі.
— Життя в нього, певно, було бурхливе, — сказав Армстронг.
— Не так бурхливе, як темне, — відгукнувся Блор, з хвилину подумав, потім продовжив: — От ви, докторе, наприклад, ви часом не маєте при собі пістолета?
Армстронг витріщився:
— Я? Святий боже, звичайно ж, ні. Навіщо?
— А навіщо він містерові Ломбарду?
— Сила звички, мабуть, — невпевнено висловив припущення Армстронг.
Блор у відповідь тільки зневажливо гмикнув. Тут каната смикнули, й кілька хвилин їм довелося щосили витягати нагору Ломбарда.
Коли тягнути стало легше, Блор промовив:
— Однією звичкою цього не поясниш! Подорожуючи по диких країнах, містер Ломбард, звичайно, прихоплює із собою й пістолет, і примус, і спальний мішок, і запас дусту! Та самої сили звички не досить, щоб привезти все це спорядження сюди! Люди, котрі не розлучаються з пістолетом, існують тільки в пригодницьких романах.
Армстронг збентежено похитав головою. Перехилившись через гребінь скелі, вони слідкували за Ломбардом.