За сімдесят років своєї офіційної служби автомобіль пройшов не більше сотні тисяч кілометрів і, як не станеться нещасних випадків, міг би служити принаймні ще ціле століття.
Талассіани з оптимізмом віддавалися різним слабостям, та потягу до старовини, як і споживацьких нахилів, серед тих слабостей не помічалося. І нікому не спадало на думку, що за віком усі пасажири молодші за цей автомобіль, який вирушив у найзнаменнішу поїздку за всю історію свого існування.
4. Сигнал тривоги
Ніхто не почув перших ударів дзвону, який бив на сполох, провіщаючи смерть Землі, — навіть ті вчені, що зробили це фатальне відкриття глибоко в підземеллі, в покинутій золотій шахті десь у штаті Колорадо.
То був дуже сміливий експеримент, незбагненний аж до середини двадцятого століття. Як тільки відкрили нейтрино, вчені швидко зрозуміли, що мають тепер нове вікно у Всесвіт. Частинку з такою проникаючою здатністю, що пройти крізь планету було для неї не важче, ніж світлу крізь скло, можна використати для того, щоб зазирнути в саме нутро зірок.
І особливо однієї зірки — Сонця. Астрофізики вважали, що знають, які реакції керують енергетичним вогнищем Сонця, а врешті-решт і життям на Землі. В умовах неймовірних температур і тиску в сонячних надрах відбувався ядерний синтез водню в гелій, і результатом ланцюга реакцій було вивільнення величезних запасів енергії. А як побічного продукту — також і випадкових нейтрино.
Оскільки для цих сонячних нейтрино трильйони тонн матерії на шляху були не більшою перешкодою, ніж струмина диму, вони, ледь народившись, мчали в усі боки зі швидкістю світла. Аби пройти крізь усе Сонце й вирватись у космічний простір, їм потрібно було лише дві секунди. І скільки б зірок чи планет їм не стрілося на шляху, переважна більшість цих частинок не будуть зупинені тими вкрай незначними плямами "твердої" матерії серед безмежної порожнечі, і так триватиме, доки плине Час.
Вісьмома хвилинами по тому, як вони залишили Сонце, крихітний струмок цього сонячного потоку пронісся крізь Землю, і ще крихітніший було перехоплено вченими в Колорадо. Вони розташували свої прилади на глибині понад кілометр — з тим, щоб менш проникаючі випромінювання відфільтровувались, а ці рідкісні, справжні посланці сонячних надр могли потрапити у пастку. Підраховуючи кількість захоплених ними нейтрино, вони сподівались детально дослідити умови, що існують там, куди, як легко довів би перший-ліпший філософ, доступ людині для будь-яких наукових спостережень заборонено назавжди.
Експеримент мав успіх: сонячні нейтрино були виявлені. Але їх було значно менше, ніж очікувалось. За всіма підрахунками, їх мало бути втричі, а то й учетверо більше за ту кількість, яку захоплювали мудровані прилади.
Ясна річ, щось було не так, і протягом 1970-х років Справа про Зниклі Нейтрино набула розмаху грандіозного наукового скандалу. Обладнання перевіряли знов і знов, теорії піддавали скрупульозному перегляду, експерименти повторювались сотні разів — але кожного разу з тим самим приголомшливим результатом.
І наприкінці двадцятого століття астрофізики змушені були дійти тривожного висновку — хоч жоден з них іще не усвідомлював усіх його наслідків.
Все було гаразд і з теорією, і з обладнанням. Негаразд було в сонячних надрах.
Перша таємна конференція за всю історію Міжнародного Астрономічного Союзу відбулася 2008 року в місті Аспен, штат Колорадо — якраз неподалік од місця того першого експерименту, тепер уже багаторазово повтореного в десятку країн. За тиждень спеціальний бюлетень № 55/08, випущений під егідою МАС, із матеріалом під умисно невиразною назвою "Деякі зауваги про реакції на Сонці", став предметом вивчення всіма урядами Землі.
Можна було б припустити, що в міру того, як ця новина поступово ставала відомою, означаючи проголошення Кінця Світу, землян охопить паніка. Насправді ж загал зреагував на неї спочатку приголомшеною мовчанкою, а по тому — лише знизав плечима й повернувся до звичних, повсякденних справ.
Мало які уряди коли-небудь зазирали в майбутнє далі наступних виборів, мало які люди — далі межі життя власних онуків. Та й, врешті-решт, астрономи ж могли помилятися…
Навіть хай над людством навис смертельний вирок, дата його виконання все ще була непевна. Сонце проіснує ще принаймні тисячу років, а хто ж оплакуватиме тих, кому жити через сорок поколінь?
5. Нічна поїздка
Жоден із двох Місяців ще не зійшов, коли автомобіль вирушив найславетнішою дорогою Тарни, везучи Бранта, мера Уолдрон, радника Сіммонса та ще двох старших жителів селища. Брант, хоч і вів машину зі звичною майстерністю, ще не охолонув після мерового зауваження. Той факт, що її пухка рука час від часу лягала на його голе плече, не дуже його тішив.
Але мирна краса ночі і гіпнотичний ритм, з яким пальмове гілля потрапляло в конус світла автомобільних фар, швидко відновили його звичний добрий настрій. І хіба можна дозволити, щоб така дрібна особиста образа грала якусь роль у такий історичний момент, як-от зараз?
За десять хвилин вони будуть на місці Першої Висадки — там, де почалася їх історія. Що на них чекає? Лише одне було певно: прибулець орієнтувався на все ще діючий радіомаяк стародавнього корабля-розсіювача. Він знав, куди прямує, тож, мабуть, походить з якоїсь іншої людської колонії в цьому секторі космосу.
З іншого боку… І тут Бранта раптом уразила тривожна думка. Хтось — або щось! — спромігся виявити цей радіомаяк, який сповіщав усьому Всесвіту, що колись тут пустив коріння Розум. Брант згадав, як кілька років тому було запропоновано відключити передавач на тій підставі, що користі від нього ніякої, а шкода можлива. Пропозиція тоді ледь-ледь не пройшла, причім відхилено її було скоріше під впливом сентиментальних та емоційних міркувань, аніж логіки. Талассі, може, скоро доведеться жалкувати про це рішення, але зараз вже напевно надто пізно, аби щось вдіяти.
Радник Сіммонс, нахилившись із заднього сидіння до мера, тихо запитував:
— Хельґо, — і то вперше Брант почув, як він її називає, — гадаєш, ми зможемо з ними спілкуватися? Адже мови роботів видозмінюються дуже швидко, ти ж бо знаєш?
Мер Уолдрон цього якраз не знала, але вміло приховувати незнання завжди було її сильною стороною.
— Це найменша з наших проблем; зачекаємо, доки вона виникне. Бранте, чи не міг би їхати трохи повільніше? Я хотіла б дістатися туди живою.
Вони рухались із швидкістю, цілком безпечною для цієї добре знаної дороги, але Брант слухняно знизив оберти до сорока кілометрів на годину. Він подумав, чи не прагне мер відстрочити очну ставку: адже то була страшенна відповідальність — зустрітися віч-на-віч з усього-на-всього другим за всю історію планети космічним кораблем звідкілясь із інших світів. Адже за цим стежитиме вся Таласса.
— Кракан! — вилаявся один із пасажирів. — А чи взяв хтось фотокамеру?
— Повертатися все одно пізно, — відгукнувся радник Сіммонс. — Але в усякому разі матимемо ще безліч часу на фотографування. Адже не думаю, що вони, привітавши нас, одразу заберуться геть.
У його словах проступала схвильованість, і Брант не став би ганити його за це: справді, хто може передбачити, що саме чекає на них отам, за ближнім горбом?
— Пане президент, я доповім, як тільки буде щось відомо, — мер Уолдрон говорила, користуючись автомобільним передавачем. Брант навіть не чув виклику — так був занурений у власні думки. Вперше за все своє життя він жалкував, що не досить добре знає історію.
Звичайно, основні факти він знав досконально: кожна дитина на Талассі засвоювала їх на все життя. Він знав, що, в міру того як століття за століттям невблаганно відлічувались на годиннику вічності, сумний діагноз, колись поставлений астрономами, виявлявся чимдалі слушнішим, а час, коли він справдиться, — чимдалі точнішим. У 3600 році, плюс-мінус сімдесят п'ять років, Сонце перейде в стадію нової зірки — не гігантської, але досить великої…
Один стародавній філософ якось зауважив, що коли людина знає, що її повісять завтра вранці, її розум працюватиме бездоганно. Щось подібне сталося з усім людством в останні роки четвертого тисячоліття. Якщо визначити мить, коли люди нарешті усвідомили правду в усій її страшній наготі, то настала вона тієї грудневої півночі, коли рік 2999-й змінювався на 3000-й. Бачачи, як з'являється на всіх табло ця цифра "3", ніхто не міг позбутися думки, що цифри "4" вже не буде ніколи.
Однак ще з півтисячоліття можна було жити спокійно, і багато чого зможуть зробити ті тридцять поколінь, яким іще судилося жити та вмерти на Землі, як і їхнім предкам. За цей час вони могли принаймні вжити заходів для збереження знань, яких набуло людство, та найвеличніших витворів культури й мистецтва.
Навіть на зорі космічної ери, коли перші автоматичні зонди полишали межі Сонячної системи, вони несли з собою музичні записи, послання й малюнки на випадок, якщо їх зустрінуть інші дослідники Всесвіту. І хоч жодних ознак чужих цивілізацій у своїй галактиці земляни так і не виявили, все ж навіть найзапекліші песимісти вірили, що розумне життя таки існує десь серед мільярдів інших островів матерії у космосі, які були повсюди, скільки сягали найпотужніші телескопи.
На протязі сторіч терабайт за терабайтом інформації про знання й культуру людства висилалися в напрямку туманності Андромеди та її віддалених сусідів. Нікому, звичайно, не судилося знати, чи хтось прийняв ці сигнали, а якщо навіть прийняв — то чи їх зрозуміли. Але мета цих послань була ясна чи не кожній людині: то було прагнення залишити про себе останню вісточку — щось на зразок сигналу з текстом "Знайте — і ми колись жили на цім світі!"
На 3000-й рік астрономи вже були певні, що своїми велетенськими орбітальними телескопами обнишпорили простір у межах п'ятисот світлових років від Сонця, виявивши всі наявні планетні системи. Були знайдені десятки землеподібних світів, а деякі з найближчих були піддані більш-менш детальній зйомці. Деякі мали атмосферу з такою невід'ємною ознакою життя, як надмірний відсоток кисню. Можна було з достатньою ймовірністю припустити, що люди там вижили б — якби змогли туди дістатися.
Люди не могли, але Людина могла.
Перші кораблі-розсіювачі були надто примітивні, але вони дали сильний поштовх розвиткові технології.