У виправній колонії

Франц Кафка

— Це — апарат особливий, — сказав офіцер ученому-мандрівникові, майже зачудованим поглядом окидаючи, звичайно ж, добре знайомий йому пристрій.

Мандрівник, схоже, лише з ввічливості прийняв пропозицію коменданта побути на виконанні смертного вироку одному солдатові, засудженому за непослух і образу начальника. Та й у самій виправній колонії ця страта аж такого великого зацікавлення, судячи з усього, не викликала. У кожному разі тут, у цій невеликій, але глибокій піщаній долині, зусібіч оточеній голими схилами, виявився, крім офіцера та мандрівника, лише сам засуджений — дубуватий широкоротий чоловік зі скошланою кучмою на голові й зарослим обличчям — та ще солдат, що тримав у руках важкого ланцюга, від якого тяглися тоненькі ланцюжки: ними, скріпленими поміж собою ще й окремими ланцюжками, засуджений був прикутий за шию, зап'ястки та щиколотки на ногах. У всьому вигляді засудженого прозирала, до речі, така собача відданість, що складалося враження, ніби його спокійно можна відпустити погуляти на схилах, а тоді перед початком страти лише свиснути — і він одразу прибіжить.

Мандрівника не дуже цікавив пристрій, і він вочевидь досить байдуже походжав туди-сюди за спиною в засудженого, тоді як офіцер був заклопотаний останніми приготуваннями — то залазив під глибоко вкопаний у землю пристрій, то підіймався приставною драбиною нагору й оглядав його верхні вузли. Роботи ці можна було перекласти, власне, й на якого-небудь механіка, одначе офіцер виконував їх сам, і то вельми ретельно — чи то він був таким великим шанувальником цього пристрою, чи то довірити ці роботи нікому іншому не можна було з інших причин.

— Отепер усе готово! — нарешті вигукнув він і зліз із драбини.

Він був страшенно зморений, дихав, широко роззявляючи рота, а з-під комірця його мундира виглядали дві застромлені туди тоненькі жіночі носові хустини.

— Ці мундири для тропіків, либонь, усе ж таки надто важкі, — зауважив мандрівник замість того, щоб, як очікував офіцер, поцікавитися пристроєм.

— Ну, звісно, — відказав офіцер, миючи забруднені мастилом руки в заздалегідь наготовленому цеберку з водою, — але вони для нас — частинка батьківщини; ми не хочемо втрачати батьківщину… Одначе погляньте на цей апарат, — відразу додав він і, витираючи рушником руки, показав на пристрій. — Досі доводилося працювати руками, а тепер апарат функціонує вже цілком самостійно.

Мандрівник кивнув головою й перевів погляд туди, куди показував офіцер. А цей, щоб устерегтися від будь-яких несподіванок, промовив:

— Неполадки, звичайно, трапляються, але сьогодні, гадаю, обійдеться без них. Хоча готовим слід бути все ж таки до всього, адже апарат має працювати дванадцять годин безперервно. Та якщо неполадки й стануться, то лише зовсім дрібні, і ми їх негайно усунемо… Чи не хочете посидіти? — спитав він нарешті й, діставши з купи плетених крісел одне, запропонував його мандрівникові.

Відмовитись той не зважився. Сидячи тепер край ями, мимохідь зазирнув до неї. Вона була не дуже глибока.По один її бік валком лежала викопана земля, по другий — стояв пристрій.

— Не знаю, — мовив офіцер, — чи комендант уже пояснив вам, як працює цей апарат.

Мандрівник зробив непевний рух рукою; офіцерові більш нічого й не треба було, адже тепер він міг пояснити все й сам.

— Цей апарат, — почав він і взявся рукою за шатун, на який потім і сперся, — придумав наш колишній комендант. Я працював разом із ним уже від найперших експериментів і брав участь у всіх роботах аж до їхнього завершення. Але заслуга цього винаходу належить, певна річ, лише йому самому, нашому колишньому комендантові. Чи ви про нього вже чули? Ні? Що ж, я не перебільшу, коли скажу, що вся ця виправна колонія — його творіння. Ми, його товариші, ще коли він помирав, знали: структура колонії така цілісна, що його наступникові, хай навіть у голові в нього народиться тисяча нових планів, не пощастить нічого тут змінити й за багато років. І наше передбачення справдилось, новому комендантові довелося це визнати. Шкода, що ви не знали нашого колишнього коменданта!.. Одначе, — похопився офіцер, — я тут забалакався, а наш апарат — ось він, стоїть перед нами. Складається він, як бачите, з трьох частин. Згодом кожна з них дістала свою, досить-таки промовисту назву. Нижня тепер називається "ложе", верхня — "кресляр", а оця середня, що ніби зависла в повітрі, — "борона".

— Борона? — перепитав мандрівник.

Він слухав не дуже уважно; в цій долині без жодного затінку немилосердно припікало сонце, і зосередитись було важко. Тим більший подив викликав у нього офіцер, який у своєму щільному, обтяженому еполетами й обвішаному аксельбантами парадному мундирі захоплено давав пояснення і, не припиняючи розповідати, ще й, крім того, то тут, то там затягував викруткою гвинти. У такому самому стані, що й мандрівник, був, схоже, і солдат. Понакручувавши на обидва свої зап'ястки ланцюги від засудженого, він стояв, спершись однією рукою на гвинтівку, похиливши голову, байдужий до всього. Мандрівника це не дивувало, позаяк офіцер розмовляв по-французькому, а французької ні солдат, ні засуджений, певна річ, не розуміли. Тим більше впадало в око, звичайно, те, що засуджений усе ж таки намагався прислухатись до офіцерових пояснень. Зі своєрідною млявою впертістю він щоразу переводив погляд туди, куди саме показував офіцер, і тепер, коли того урвав своїм запитанням мандрівник, солдат, як і офіцер, також звів очі на мандрівника.

— Атож, борона, — потвердив офіцер. — Назва дуже влучна. Зубці розташовані так, як у бороні, та й уся ця штука працює так, як борона, щоправда, на одному місці й багато хитромудріше. А втім, зараз самі зрозумієте. Осюди, на ложе, кладуть засудженого… Спершу я опишу апарат, а тоді вже перейду до самої процедури. Так вам легше буде за нею стежити. До того ж одна шестірня у креслярі дуже стерлась і, коли крутиться, страшенно скрегоче, розмовляти тоді майже неможливо; а дістати запасні частини тут, на жаль, дуже важко… Отож це, як я вже сказав, — ложе, воно все, суціль вистелене ватою — про її призначення ви ще довідаєтесь. На вату долілиць кладуть засудженого — певна річ, голого; оце ось — паски, якими його прив'язують — за руки, за ноги й за шию. А отут, у головах ложа, куди злочинець, як я вже сказав, спершу лягає ницьма, є такий собі невеличкий повстяний шпеник, і його можна легко відрегулювати так, щоб він потрапив чоловікові просто в рот. Шпеник призначений для того, щоб чоловік не міг ні закричати, ні перекусити собі язика. Засуджений, природно, змушений узяти цього шпеника в рот, а то пасок на шиї просто переламає йому всі хребці.

— Це — вата? — спитав, нахиляючись, мандрівник.

— Авжеж, звичайно, — відповів, усміхнувшись, офіцер. — Помацайте самі. — Він узяв долоню мандрівника й провів нею по ложі. — Ця вата оброблена спеціальними розчинами, тим-то й має такий незвичайний вигляд; до її призначення я ще повернуся.

Мандрівник уже трохи зацікавився пристроєм; він дивився вгору на нього, затулившись долонею від сонця. Конструкція була висока. Ложе й кресляр були однакові завбільшки й нагадували дві темні труни. Кресляр було закріплено метрів на два вище над ложем, і їх з'єднували на ріжках чотири латунні штанги, які аж блищали на сонці. Поміж "трунами" на сталевій линві висіла борона.

Доти байдужості мандрівника офіцер майже не помічав, проте жваво відреагував на зацікавлення, яке прокинулося в тому тепер, і навіть припинив давати пояснення, щоб співрозмовник спокійно, без поспіху все оглянув. Услід за мандрівником засуджений і собі робив те саме; щоправда, затулитися долонею від сонця він не міг, тож задивлявся вгору, мружачи неприкриті очі.

— Отже, чоловік лежить, — промовив мандрівник і, зручно вмостившись у кріслі, закинув ногу на ногу.

— Атож, — підхопив офіцер і, підбивши трохи вище кашкета, провів долонею по розпашілому обличчю. — А тепер слухайте далі! І в ложі, і в креслярі вмонтовано по електричній батареї; в ложі батарея потрібна для самого ложа, у креслярі — для борони. Як тільки чоловіка прив'яжуть, ложе запускають у рух. Воно починає легенько, але дуже швидко вібрувати, одночасно з боку в бік і знизу вгору. Такі апарати ви бачили, мабуть, у лікарнях, але в нашому ложі всі рухи з точністю розраховані; вони мають бути суворо узгоджені з рухами борони. Адже, по суті, саме на цю борону й покладено функцію виконання вироку.

— І який же вирок? — спитав мандрівник.

— Ви й про це не знаєте? — здивувався офіцер і прикусив губу. — Даруйте, якщо мої пояснення, можливо, трохи плутані, дуже прошу мені вибачити. Колись пояснення зазвичай давав сам комендант, але новий комендант відмовився від цього почесного обов'язку. Одначе те, що такого високого гостя він…

Мандрівник спробував був обома руками відхреститися від такого пошанування, але офіцер наполіг саме на цьому своєму вислові:

— Що такого високого гостя він не знайомить навіть із формою нашого вироку, — це, знову ж таки, ще один новий звичай, який… — Йому так і кортіло вилаятись, але він опанував себе й лише сказав: — Мене про це не попередили, не моя вина. А втім, я краще, ніж будь-хто, зможу пояснити суть наших вироків, бо тут ось… — Він поплескав себе по нагрудній кишені. — Усі необхідні креслення, зроблені рукою колишнього коменданта.

— Рукою самого коменданта? — перепитав мандрівник. — Він що — поєднував усе в одній особі? Був і солдат, і суддя, й конструктор, і хімік, і кресляр?

— Так точно, — відповів, кивнувши головою, офіцер.

Погляд у нього був замислений, застиглий. Потому він пильно подивився на свої руки; вони видалися йому не досить чистими, щоб брати ними креслення, тож він підійшов до цеберка й вимив їх іще раз. Після цього дістав шкіряного гаманця і промовив:

— Наш вирок не суворий. Борона виписує на тілі засудженого ту заповідь, яку він порушив. Скажімо, у цього ось… — він показав на засудженого, — на тілі буде написано: "Шануй начальника свого!"

Мандрівник мигцем поглянув на засудженого; той, коли офіцер показав на нього, похнюпив голову і, здавалося, з усієї сили напружив слух, щоб хоч що-небудь збагнути. Його пухлі, міцно стулені губи здригались, і це вочевидь свідчило про те, що він, попри все, нічого не розуміє.

1 2 3 4 5 6
загрузка...