Пронизлива вільгість пройняла мене до кісток. Усе довкола було оповите таємничою темрявою та предвічною тишею, глибокою й непорушною. Тут не співали птахи, не чутно було навіть шарудіння гадюки, жодного згуку не долинало ні з верхів'їв, ані з-під ніг; зелене віття дерев, темне й нерухоме, нависало над нами, навіть опала глиця не шерхотіла під копитами наших коней, бо звологла й перетліла.
Безмежний сум від глибочезної самоти, невтішної пустки огорнув мене, відчуття смерти та й не тільки її. Здавалося, ми забрели туди, де ще й не починалося життя, де ще ніхто не чув теплого биття серця...
Он клаптик блакиті. Як звеселіла душа!
Високо вгорі витав беркут, спокійно, з широко розпростертими темними крильми. Він теж не рухався; здавалося, повітря само легко підтримувало й несло його.
Тільки час від часу потріскане каміняччя просвітлювало похмуру гущавину. Поодинокі ялиці висотою до ста, ста п'ятдесяти, а то й двохсот футів випиналися верхівками з-понад лісу, огорнені немов хмаринками диму ранковим туманом.
Праворуч раптом розверзлося темне провалля, по дні якого летів нестримний бурхливий карпатський потік, викидаючи білу шуму на чорні стіни, перекочуючи та вергаючи біле каміння, щоб, потім вирвавшись на ясний світ, сховати своє іскристе зелене полум'я під валунами. Розтрощений блискавкою стовбур, наче шлагбаум, перекрив стежку. Наші коні перестрибнули його одним скоком.
Трохи згодом, збоку від нас, з'явилася світла прогалина — колись буря повалила тут ліс. Ніби на полі бою з доісторичних часів біліли тут нагромаджені кістяки дерев. Обламаний під корінь велетень звалився долі, його усохла голова хрускотіла під ногами коней.
За кілька сотень кроків старий опришок показав нам зарослу плющем, барвінком та афинами,5 встелену моховим килимом печеру у скелі, одну з тих, у яких за повір'ями живуть злі й добрі демони, давні поганські боги нашого народу.
Старий перехрестився і пришпорив коня. Геть звідси!
Ми їхали ще якийсь час, коли зненацька важку тишу пралісу перервав незвичний шум. То не було шелестіння гілок, ані жеботіння потічка, а усе голосніший сердитий гул, шо раптом вибухнув гуркотливим громом. Ялиці враз розступилися, і ми побачили водоспад, що спадав зі скелі. Наші коні самі стали.
Незрівнянна гра!
Могутній потік, що у своєму падінні мінився від темно-зеленого смарагду до білосніжної білизни, перестрибував сотні приступок, рвався на шмаття гострими виступами скелі, летів униз, розсипаючись дрібнесенькими білими перлами та сріблястими іскорками. Папороть у зріст людини росла обабіч потоку, дряпалася догори схилом і тремтіла під легким вітерцем. Усе тут дихало свіжою прохолодою і волого блищало.
У гурті струнких вільх, чиї верхівки світлим острівцем пли-ли в морі темних ялиць, співала пташка, розтуляла дзьобика
5 Афипи — чорниці.
й вигравала наче флейта, раз у раз настовбурчуючи пір'ячко на червоних грудях. Панна Лодойска емоційно ворушила устами, але ніхто не розумів її, ніхто не чув і пта-шиного співу. Усе поглинув могутній монотонний рев.
Опришок підняв топір. Ми рушили далі.
Поволі розгорталася перед нами неприступна камениста панорама гір, схожа на понівечений, обмитий хвилями берег великого моря. Світло дня лягло то тут, то там поміж сірими тінями, куші спалахнули м'яким зеленим вогнем. У цьому святочному палахкотливому сяєві сонця усі речі мов плавали у металевому полиску, а сірі вершини гір увінчалися золотими коронами.
Чорний прямовисний карпатський хребет громадився на захід від нас, а з південного боку відкрилася привітна долина, обрамлена в золотавій далині синьою смужкою лісу.
Ясний передзвін маленьких дзвіночків десь на зеленій полонині повідомив про близьку присутність людського житла.
Понад темними верхівками дерев неподалік виблискував хрест.
Повз нас пройшла кавалькада з двадцяти коней, навантажених шкірами. Коні бадьоро ступали один за одним, двоє гуцулів, затиснувши у зубах файки, крокували за ними. У жодного з них не було в руках батога, ніхто не підганяв тварин окриками. Гуцульські коні не потребують цього.
Усе далі й далі відступала назад чорна стіна хвойного лісу, лагідно муркотячи, до нас знову приєднався Черемош, на квітучих пасовиськах де-не-де виднілися поодинокі вівці та корови, урешті з'явилася й ціла череда.
Ураз зелена заслона відслонилася, перед нами лежало розділене срібною стрічкою річечки довге гуцульське село Гринява.
Кожна невеличка ґражда стояла собі зосібна на узвишші, відокремлена від інших багатьма моргами лугу, лісу та саду, оточена з чотирьох боків частоколом, наче муром, без вікон, без коминів, обернена на схід.
Дим здіймався від усіх дахів сизими стовпами просто в небо.
Посеред села стояла складена зрубом церква з п'ятьма округлими блискучими банями, збудована у візантійському стилі, однак незрівнянно його перевершивши.
Нам назустріч виїхала на коні молодиця, у синій сукняній спідниці та в багато вишитому кептарі, чорне волосся сховане під високо укладену хустку, з веретеном у руках.
— Слава Ісусу Христу!
— Слава навіки Богу!
За якийсь час до нас долинув згук пострілу, відбився від скель багатоголосою луною, потім ще один...
М'які тужні звуки трембіти, лютий собачий гавкіт — ми у селі...
Після щедрого почастунку у хаті отамана, де наші львівські дами скуштували кулеші та вареників, ми продовжили подорож у тому самому порядку, що й перше, однак тепер дуже квапилися, аби добратися до полонини Балтагул ще до заходу сонця.
Стежка стала вузькою, прямовисні скелі підпирали її з обох боків, тож наш караван змушений був простувати вервечкою, один за одним. Час від часу з одного боку від стежки зяяли глибокі темні урвища, з яких тягнуло холодною вільгістю, а шлях нам нерідко перетинали повалені струхлявілі стовбури та вивітрені валуни.
Гірські хребти простиралися перед нами у своїй сумовитій величі. Ми ближче піднялися до сонця, яке дотепер ховалося за чорними скелями, і воно обернуло до нас свій вогненний диск, його промені відбивалися від блискучих, гладких, ніби відшліфованих скелястих стін, а від квітів, трав, кущів та усілякого зела здіймався вогкий і теплий, запашний дух, поволі пронизував неворухке повітря, воно, здавалося, також вигрівалося на сонечку.
У глибоких ущелинах, які ніколи не покидала тінь, білів сніг.
Подекуди у закаменілому мертвому лоні гір розчімхува-лася ущелина, а з неї стриміли високі смереки, майже сягаючи нас своїми чорними верхівками, з глибіні долинав приглушений урочистий гул потоку, або ж відкривалася широка долина з шовковистими зеленими травами, сірими ґраждами якогось загубленого гуцульського присілка та візантійськими банями сільської церкви.
Беркути витали над нами, стрімко здіймаючись угору, до сонця.
Одного разу нам на шляху трапилася поросла мохом та виткими рослинами скеля, що нависла над стежкою, наче тріумфальна арка часів римських цезарів, і коли ми вийшли з-під неї, перед нами, праворуч і ліворуч, з'явилися широкі зелені схили, усіяні квітами, мов мережані барвистими цяточками. Де-не-де паслися довгошерсті вівці, корови та коні. Пастухи гасали туііи й сюди на чорних кониках, завертаючи череду. Кози повидряпувалися аж на скелі, на запаморочливу висоту, і скубали там пашу. Час од часу вітер доносив протяжні звуки' трембіти та веселий передзвін овечих скли-канчиків...
Коли ми підійшли ближче, виразно почули голоси пастухів, які скликали своїх вівчурів: "Гей, Бетаре! Марсе! Плутоне!", та блеяння овець. Якщо ж на щедрих зелених узгір'ях стрічалися дві череди, пастухи з обох боків починали трубіти в роги та палити з рушниць, і луна подесятерювала ті згуки, аж здавалося, що це у жорстокому бою зійшлися дві ворожі армії.
Десь під вечір ми вийшли стежкою, що вилася по буйно-трав'ї, на округлу, п'ять тисяч футів заввишки, гору Балтаґул поблизу угорського кордону, на розкішному плато якої розпростерлася полонина — мета нашої подорожі. Схожа вона була на нап'ятий зелений оксамит, що мінився смарагдовим полиском, море високої, у людський зріст, трави мерехтіло й накочувалося хвилями, казковим різнобарв'ям вигравали квіти. Вершники, здавалося, пливли тим повноводдям зелені, вівці ж поринали з головою, а навколо тремтів серпанком важкий солодкий духмян та золотаве тепле повітря.
На голому скелястому клапті землі стояла стая, обгороджена тином, схожа на замок з частоколом, сіра викладена з каменів та вимита дощами хижа з низьким дахом, з нагромадженим зверху каміняччям, щоб не рознесло її вітром та негодою.
Перед стаєю горіла величезна ватра, яку пастухи склали зі смерекових колод. Полум'я, весело й затишно потріскуючи, здіймалося аж до неба.
Загледівши нас, вівчарі зі стаї побігли нам назустріч, хтось затрембітав, наче збираючи військо для наступу, інші розрядили в повітря свої пістолі та рушниці. Ми також почали палити з рушниць, опришок зіскочив з коня, щоб сердечно привітатися з ватажком. Геть усі пастухи носили плетені постоли, широкі гачі, чорні прошмальцовані сорочки, щоб не жерли комарі, чорні сердаки, перекинуті через плече, та широкополі крисані. Зусібіч долинав передзвін скликанчиків, вигуки, спів, блеяння овець. Вівці голосно хрумтіли пашею в такому поспіху, ніби мали завдання ще нині спасти геть усю полонину. Мале біле ягня з ніжною рожевою рийкою на тоненьких ніжках блеяло час від часу, мов капризне дитя. Потім опустилося на коліна, щипнуло кілька стебел, переминаючи їх губами, лягло собі у траву, то тут, то там скубаючи пашу та кличучи маму, однак без жодної спроби поворухнутися, та враз зірвалося на рівні ноги, підскоком побігло до старої вівці і тицьнулося мордочкою у вим'я, а матір тим часом самовдоволено метляла куцим хвостом. Професор обстукував скелі.
— Шукаєте, певно, равлів? — по-змовницьки нахилившись, поцікавився хірург, як науковець у науковця.
— Це вапняки перехідного періоду, у них не буває ска-менілостей, — відповів професор недбало. — Нижче залягає прадавній піщаник, а ще далі — граніт.
— Ага! Правда, правда!
Та коли професор наткнувся на коров'ячу паляницю, його тріумф, на превелике здивування гуцулів, не мав меж. Він гарячково заходився порпатися у ній в пошуках жуків. У стаї ватажко разом з моїм козачком та з допомогою дам готував бануш, — зварену на сметані кулешу — й смажив пстругів, яких парубки наловили у струмку неподалік.