Чоловік був неласкавий, дорікав зростом, називав, на-сміхаючись, Іваном Великим. Дітей не було, чоловік не хотів, три аборти зробила, потім захиріла по жіночій лінії. А чоловік від печінки помер: печінка в нього алкоголем просякла. Поганий був чоловік, а все ж свій, законний, довелося їй попе-реживати, потім потроху заспокоїлася. Праця монтера важка, мужицька. Зарплата маленька. Панька горда, самостійна, чайових не бере, вважає, що це хабар. У нас не царизм. І вона права...
А може, все це й не так. Може, навіть напевне, Панька значно складніша, ніж я її собі уявляю. Адже вона — людина...
Згадуючи подумки квартирні суперечки, я скорботно переконувалася, що кожен по-своєму правий. Менше всього я відчувала свою правоту. З моєю набридливою, скоріше за все поганою звичкою весь час дивитися чиїмись очима я дивилася на себе збоку — очима Паньки, Капи, навіть Ади Юхимівни, навіть Анфіси, яка, загалом, любила мене і дратувалася. Я розуміла, як повинні дратувати мої незграбні пальці, зігнута спина, прискіпливий погляд, моя манера мити чашки не так, як люди миють, а з содою і сіллю... Ясно, що вони були праві, а я скоріше за все ні. Втім, це розуміння загальної правоти і моєї власної неправоти аж ніскільки не робило мене привітнішою. Коли зачіпали мене і мою справедливість, я огризалася по-своєму, не гірше за інших.
8
Ось уже скоро в Анфіси будуть пологи. Сходила вона в консультацію. Там похвалили її таз, сказали, щоб не турбувалася: народить як з гармати. І строк призначили.
— Тридцять сім мені вже, чи розроджуся?
— Розродишся, голубонько,— сказала лікар.— Навіщо це занепадництво? І думати не смій. Роби фізкультуру.
І книжку дала — фізкультура для вагітних.
Почала Анфіса робити фізкультуру, та дуже смішно, кинула. Кому робити нічого, нехай фіз-культуряться. Стала чекати строку. І строк минув і ще два тижні пройшло, а все ніхто не народжується. Чекає, харчі переводить, а все без толку. І хлопчик всередині затих: чи не помер? Боже борони!
За Капиною порадою Анфіса сходила в лазню, жарко попарилася. Вранці попросився Вадим назовні. Відвезла Анфісу в пологовий будинок Ада
Юхимівна (Ольга Іванівна була на роботі). Попрощалися коло дверей.
— Ну, Христос з вами, як каже Капа, хоча я в нього й не вірю, але на всяк випадок... Якби ви знали, Анфісо, як я вам заздрю... Материнство — великий акт.
— Спасибі за вашу доброту,— сказала Анфіса і заплакала.— Коли що не так, пробачте.
— Не треба плакати, коли така радість: людина народжується! Може, великий хтось...
Анфіса зайшла в прийомний покій. Там було світло і страшно, на стінах висіли плакати про неправильні роди: лицеве положення, сідничне... Знайшли що повісити! її поклали на білий холодний тапчан, оглянули.
— Ну, в цієї скоро. Не жінка, а слон.
Слон слоном, а вийшло не скоро, ой як не скоро! Головне, болі закінчилися. Лежала як мішок, ні народити, ні піти. Прийдуть слабенькі перейми і відразу ж зникають. Дві доби так продовжувалося. І дитина не ворушилася. Анфіса плакала:
— Помер, мабуть. Тоді і я помру.
— Не помреш,— казали їй.— Усе нормально, лежи собі.
На третю добу лікар вирішив: будемо стимулювати. Анфісу стимулювали, і ще через добу народився Вадим — слабенький, напівживий, косого-ловий.
— Гора народила мишу,— сказав лікар. Анфіса лежала слаба після крику, проте легка,
ніби з неї гору зняли.,
— У вас хлопчик.
Хлопчик... Вона й так знала, що хлопчик. Чи живий? Чого він не кричить?
— Задихнувся, оживляють,— сказала жінка* на сусідньому столі. У неї, мабуть, була перерва між переймами, і вона облизувала покусані губи.
Анфіса заворушилася, хотіла крикнути, та голос пропав. У кутку щось робили з її хлопчиком. Почувся дитячий крик, але слабкий, якийсь жаб'ячий.
— Покажіть мені, покажіть,— хрипіла Анфіса.
їй показали хлопчика здалеку. Він був страшний і малий, висів чомусь вниз головою. Його понесли. Анфіса побивалася й вимагала:
— Дайте мені сина. Я ж його й не роздивилася... Ніхто не звертав уваги — прошмигували мимо.
— Сина мені дайте! — крикнула вона відновленим голосом.
На неї цитькнули:
— Тихо. Годувати принесуть, отоді й побачиш. Анфіса замовкла. Дисципліну вона розуміла —
сама сестра. Незабаром її перевели в іншу палату. Час минав, а хлопчика не несли. Так і є, помер, а їй не кажуть. Поруч усі матері годують, а їй не несуть. Вона не витерпіла, дарма, що дисциплінована, і почала голосно ридати. Ридати і кричать:
— Сина мого дайте мені! Дайте мого сина! — І билася головою об залізне ліжко.
— Тихіше, тут не базар,— сказала строга не то нянька, не то сестра.— Сто вас лежить, ні одна собі не дозволяє, тільки ти, Громова.
Анфіса кричала:
— Сина! Дайте мені негайно мого сина!
— Це ж що таке? — прикрикнула строга.— Ми працюємо, а ти горлопаниш як порося? Зараз лікаря покличу.
У дверях вона гукнула:
— Володимире Петровичу, зайдіть, тут Громова собі дозволяє!
Прийшов лікар, той самий, що в неї приймав.
Рукава закачані, окуляри вище лоба, лице сердите. Він суворо подивився на Анфісу і сказав:
— Не хуліганити!
Вона злякалася, притихла. Чого-чого, а хуліганства за нею ніколи не було. Вирішила мовчати.
Під вечір у неї піднялася температура, не дуже велика, тридцять сім і дев'ять, а все ж.
— Сама винна, накричала собі,— сказала сувора.
— Сина б мені,— попросила Анфіса.
— Не належить. Спи.
— Помер, мабуть? Скажи, не муч.
— Помер? Ніхто не помер. Смертність у нас ліквідована. Спи.
Анфіса знесилено задрімала. У напівмаренні їй здавалося, що біла стінка палати насувається, насувається, а там, за стіною, її син. Його до неї не пускають. Ось він уже виріс, став на ніжки і йде до неї ніжками: топ, топ... А його не пускають, і він помирає. Десь поруч копають йому могилу. "Покладіть мене з моїм хлопчиком, закопайте мене з моїм хлопчиком!" — кричить, надривається Анфіса, але ніхто не слухає. І знову день і біла стіна, а за стіною хлопчик, його закопалц,
Коли вона прокинулася, був білий день у білій палаті, за вікнами подушками лежав молодий сніг, а на стелі грали зайчики. Навколо жінки годували дітей — білі пакетики на білих подушках. Увійшла нянечка, не та, сувора, а інша, весела,— на кожній руці по згортку, по дитинці, поклала до двох жінок.
— А мій? — запитала Анфіса.— А мій? — І враз згадала, що його закопали, і крикнула: — Мого закопали?
— Навіщо закопали? Півнем кричить,— сказала весела.— Твій же на всю дитячу найгорластіший. Генералом буде. Ми його так і називаємо: генерал Громов. Несу, несу.
Вона повернулася ще з двома згортками. Один з них горлопанив: це й був Вадим. У нього було гнівно-червоне, напружене лице, він крутив головою туди-сюди, щось шукав сліпим роззявленим ротом.
— Товариш генерал, їсти подано.
Нянечка поклала дитину на подушку поруч з Анфісою. Син кричав відчайдушно, злісно, без сліз. Вона тицяла йому груднину, він не брав, злився, крутив головою, тицявся носом. І враз упіймав сосок, ухопив, зажував беззубими яснами. Пішло молоко. Дитина ковтаЛа завзято, чітко.
— Добре ссе,— схвалила нянечка.— Активіст. Молоко йшло щедро, тугим струменем. Дитина
морщилася, кашляла, сердилась, втрачала сосок, і знову знаходила, і знову трудилася — ковтала, ковтала.
Анфіса годувала свого сина. Вона вся переливалася в нього, в свого господаря. Ніхто ніколи не був їй таким господарем, ні Федір, ні Григорій, ніхто. Тільки Вадим.
9
Через кілька днів Анфісу виписали. Приїхала по неї знову Ада Юхимівна, вірний товариш. Цвірінькала, зворушувалась, що дитина отака мала. Казала про святість материнства.
— Я ніколи не знала цього щастя. Все для мистецтва і для фігури. І що? Від мистецтва відірвана. Фігуру, правда, зберегла, але для чого? Фігура є, а життя немає.
"І правда,— подумала Анфіса,— навіщо вона, фігура, коли життя немає". А вголос сказала лицемірно:
— Не шкодуйте, Адо Юхимівно, ще невідомо, як у кого доля обернеться.
Вадим горлопанив.
— Красива дитинка,— сказала Ада, зазирнувши в щілину ковдри.— Оригінальні кольори. Тільки чого він кричить? У мене у вухах щось на зразок непритомності.
Приїхали додому. Дома — одна Капа.
— Ану, покажи. Показала.
— Ану, розкутай.
Розкутала. Вадим куйовдився і горлав, криво сукав червоними ніжками.
— Нічого, дитина справна, колір буряковий,— похвалила Капа.— Буряк, він кращий від редьки. Редьчана дитина погано живе. А в твого — руки-ноги, все на місці. Горланить пронизливо, галасливий. Звуку від нього багато буде. Я-то нічого, Панька дасть тобі жару за шум.
— Дитина ж, розуміти треба.
— А я кажу: кицька? Дитина. Вадим горланив.
— Федору радість,— сказала Капа.— Повернеться, а йому суприз — кока з маком.
— Не треба, Капо.
— А я що? Я нічого. Моє діло маленьке. Ти грішила, ти народила, ти й відповідай.
На столі стояв букет. Анфіса здивувалася:
— Звідки?
— Пси!хована принесла. Нема щоб корисне що: сорочечку, чепчик.:. Квіти...
Капа так і називала Ольгу Іванівну: психована. Не любила її, хоча й користувалася, коли та платила їй за чергування. А по-Анфісиному: не любиш — не користуйся.
Під вечір прийшла Ольга Іванівна. Мовчки поцілувала Анфісу, мовчки оглянула Вадима своїми синіми, уважними, в жовтих тінях очима. Смикалося щось у неї в обличчі.
— Спасибі, Ольго Іванівно, за квіти.
— Нема за що, Анфісо Максимівно. Я ж вас люблю.
Гарно стало Анфісі, що її хтось любить. Тільки Панька Зикова до Анфіси не заглянула. Прикинулася, ніби їй не цікаво. ^
Вадим і справді виявився самостійною, важкою дитиною. Горлав удень, горлав уночі майже без перерви. Рот у нього, можна сказати, і не закривався. Покладеш — кричить, на руки візьмеш — кричить, стійма поставиш — знову кричить. Погодуєш, насмокчеться — і знову кричить. Та як! Увесь синій стає, так обурюється. Носила в консультацію, сказали: здоровий, а чому кричить — невідомо.
— Ви, мамочко, його не балуйте. Погодуєте — покладіть у ліжечко. Покричить-покричить і засне.
Ні, Анфіса так не могла. Кричить — значить, погано йому отже, вона винна. Сказати ж не може, бідний, де в нього болить.
Анфіса його носила, Анфіса його колисала — не допомагає. Соску-пустушку навіть в рот не бере, випльовує, ніби його образили. Біда! Примудрилася вона його вниз головою колисати — в такому положенні інколи Вадим затихав і засинав на півгодинки. Тут би і їй поспати, а не спиться! Тільки й подрімаєш, доки годуєш.