ВДОВИНИЙ ПАРОПЛАВ
Переклав з російської
МИКОЛА СТЕБЛИНА
Мій чоловік був убитий на фронті на самому початку війни. Ми залишалися в Москві. "Ми" — це я, моя старенька мати майже без ніг і моя донька Наталка чотирнадцяти років. Якесь заціпеніння завадило мені діяти. Евакуюватися вчасно ми не встигли, а потім, у метушні, було вже пізно. Втім, мені запропонували одне місце в машині, яка від'їжджала на схід із двору незнайомої установи; всі поспішали, в повітрі літали документи з якогось розвіяного архіву. Одне місце? Звичайно ж, я відмовилась. Потім завагалася: "Відправити Наташу?"— і одразу ж: "Ні, не віддам". Машина поїхала. Про все це я розповіла дома, маючи сумнів, чи правильно вирішила. "Все правильно,— сказала мама,— помирати, то разом". Вона взагалі бадьорилася, була суха, зібрана, багато плела, рухаючи спицями десь біля самого вуха і летючими губами відраховуючи петлі. Наташа, та взагалі нічого не розуміла, співала ранками, зав'язуючи банти перед дзеркалом; мене жахало, як легко вона пережила смерть батька. Тепер я розумію, що для неї взагалі життя було нереальне, а тоді мені інколи хотілося її вдарити.
Словом, ми лишилися на місці, так було легше,— нічого не змінювати. Жили ніби так, як і раніше, у нашому старому будинку, в старій квартирі з високими заокругленими вікнами, що виходили на подвір'я, де мирно висіла строката білизна і якась ніжна провінційність обплітала плющем балкони. Роботи у мене не було. Я продавала на товчку деякі речі і тут же купувала або вимінювала на сяку-таку їжу. Осінь линула вперед, уже вранці руки пощипував мороз, плющ почервонів і всох. Життя формувалося, в місті відновлювався лад, який похитнувся було в дні спішної евакуації. Видавали картки, піклувалися про затемнення, хлопчаки шукали шпигунів, які сигналили ворогові з горищ спалахами світла. Одного разу я сама бачила таке світло, що мигало яскраво і загадково. В магазинах інколи з'являлися ненормовані продукти, дивні, приміром, краби і шампанське. Шикувалися черги, люди посміювалися: що дають? Одну таку чергу я вистояла, після цього ми всю ніч їли крабів і пили шампанське, а Наташа бринькала на гітарі. В цьому нічному святі було щось глибоко нечестиве. Час від часу налітали німецькі літаки, їх я не боялася, я взагалі нічого це боялася, була якось упевнена, що найгірше в нашій сім'ї вже сталося і нічого більше трапитись не може. До того ж нальоти були порівняно рідко і їхні наслідки на величезному обличчі міста були майже непомітні. Руїни прибирали, і на їх місці швидко розбивали сквер. У місті владарювали аеростати загородження — гігантські ковбаси, вдень вони загнуздані пливли вулицями, ведені дівчатами у військовій формі, а ввечері піднімалися сторожею в чутливе небо. У їхньому пузатому спокої було щось надійне: спіть, люди. Голос із репродуктора, який звично скандував знайомі слова:
"Громадяни, повітряна тривога",— вже не лякав, ми під нього, не поспішаючи, одягалися. Бомбосховище було не в нашому будинку, а в сусідньому, через двір, мені весь час здавалося, що ми займаємо у ньому чиєсь чуже місце. А мама безпорадна, і тягати її туди було мукою. Та що довго пояснювати? Так чи інакше, а в сховище ми ходити перестали.
Одного разу пізно ввечері після відбою знову оголосили тривогу. Наташа підняла голову з подушки і сказала з досадою: "Мамо, знову тривога? Ой, як вони мені набридли!" — а я відповіла: "Нічого-нічого, спи, доню". Це були останні слова, які ми сказали одне одному, тому що саме в цю ніч наш будинок був зруйнований бомбою. Мама і Наташа загинули, а я — ні. Як мовиться, дивом лишилася жива. Чи дивом? Швидше це було одне з тих зворотних див, породжень зла, автор яких — сам диявол. У мене був перелом хребта, ноги і обох рук. Як не дивно, я була при свідомості. Пам'ятаю вагу цегли, яка на мене навалилася, якісь двері, косо й жахливо посталу думку: "Мама? Наташа?" — думку: "Кінець". Коли мене витягали, я кричала: "Обережніше!" — тому що берегла руки.
Потім був проміжок повної непритомності. Першим відчуттям, яке я усвідомила, була надмірна вага, саме вага, а не біль. Мені уявлялося, що це все ще була цегла, яку чомусь не розбирали. Тільки значно пізніше я зрозуміла, що це була не цегла, а гіпс. Він оточував мене з усіх боків, я була в ньому замурована, ув'язнена. Крім ваги, я нічого не відчувала. Я була сліпа. Мене оточувала темрява, не безлико сіра, а вогняно-чорна, що могло означати одне — я сліпа. В чорноті іноді спалахували іскри, зірковидні вибухи світла. Вони були
рухомі й котилися завжди в один бік. У якусь хвилину я розтулила губи і сказала: "Мама? Наташа?" — але нічого не почула. Я була глуха.
Так у глухій темряві йшов для мене час без часу, позначений лише спалахом іскор: вони з'являлися через регулярні проміжки, виміряти які я не могла, знала лише,, що вони регулярні і утворюють чіткий прокреслений ритм. Іскри самі по собі були дуже гарні, вони чимось нагадували живих створінь, можливо, морських зірок, але невблаганність, з якою вони котилися все в один бік, була не від світу цього.
Зір повернувся до мене раніше, ніж слух. Через деякий невизначений, але дуже тривалий час я побачила світло. Воно мерехтіло, коливаючись і ніби вагаючись, у водянисто-сірій кімнаті, схожій на акваріум, тому що в повітрі-воді над моїм обличчям висіла велика біла риба. Я відкрила рот, щоб сказати все те ж: "Мама? Наташа?" — і знову нічого не почула. Біла риба стрепенулася, махнула хвостом і на великій швидкості промчала мимо. Замість неї з'явилася інша, та виявилося, що це не риба, а біла косинка медичної сестри. Під косинкою на блідо-жовтуватому, ледь набряклому обличчі світилися уважним подивом великі очі. "Отже, я в лікарні і не сліпа",— подумала я і подивилася вздовж себе в бік ніг. На ліжку лежало щось біле, дуже велике, яке з огляду на зайняте місце повинне було бути мною, але не було, а відчувалося, як сторонній тупий тягар. Мені вливали в рот щось тепле, яке не мало смаку.
Свідомість поверталася до мене поступово, проте не рівномірно, а поштовхами. Трохи пізніше за світло став виникати звук, також іскрами, вибухами, спочатку хворобливими. Одного разу я розплющила очі і побачила, що біля мене сидить
ззз
моя подруга і плаче. Плач був голосний і нагадував гикання. "Мама? Наташа?" — спитала я і почула власний голос, різкий, як крик. Моя подруга нічого не відповіла, але з її обличчя я зрозуміла, що вони загинули. Я була вся в гіпсі, з ніг до голови, і не могла ні метатися, ні ворушити руками, ні себе знищити. Знову мені щось вливали в рот. Повернулися непритомність і чорнота. Здається, я заклинала її стати вічною. Свідомість приходила, мигала й зникала знову. Душевний біль не був постійним, він виникав вибухами і тоді був нестерпним — здавалося, що він розірве зсередини гіпс.
Після того я ще рік була в лікарні, і лікарі боролися за моє непотрібне мені життя. За цей рік бажання смерті, дуже сильне спочатку, встигло в мені згаснути. Його змінила ненависть до гіпсу, бажання знищити вже не себе, а гіпс. Потім став з'являтися, спалахуючи і знову зникаючи, інтерес до завіконного світу. Той світ був доступним спочатку лише боковому зору, але відчувалося, що він великий і прекрасний. Потім, коли мені звільнили шийні хребці і я змогла повертати голову, заві-конний світ відкрився на всю широчінь і виявився насправді великим і прекрасним. Там ворушилися гілки, падав дощ, гуляли голуби. Все це було свіжим і яскравим, набагато яскравішим, ніж у звичайному житті. Я, наприклад, ніколи не бачила таких синіх голубів. Пізніше ця яскравість трохи потьмяніла, але в якійсь мірі збереглась до цього часу. Іноді мене вражає, скажімо, яскравість дощу.
Таким чином, я вже могла повертати голову. Тепер мені вже хотілося видужати, якщо це можливо. Виявилося, що це можливо. Одного прекрасного, наскрізь сонячного дня суцільний гіпс змінили на полегшений, чудово-легкий, майже невагомий. Цього дня я браталася з мухами, які невагомо літали по сонячній палаті. Минув ще час, і ось я вже могла сидіти на ліжку, володіти руками, їсти. їжа, бідна в ті часи, займала в житті людей велике місце, що важко зрозуміти тим, хто не голодував. Споживання їжі перетворилося майже в обряд. Я дивувалася, що з трепетом чекаю обіду, але трепет був. Човгали ноги, гримів посуд, з'являлася санітарка в розтоптаних тапочках, з янтарними голими п'ятами, починалася роздача. Я їла. Потім я спала — довго, запоєм, як сплять немовлята.
Коли мене виписували, виявилося, що рухомість рук частково втрачена, а це означало ще один кінець — за професією я піаністка. А втім, цей кінець мало значив поряд з іншими. Мабуть, я не була по-справжньому талановита. Від таланту мені дісталася лише затята совість, що змушувала мене робити безконечні вправи, вдень — на роялі, вночі — барабанячи пальцями по коліну, і гнівне невдоволення собою, а цього замало. Мені дали третю групу інвалідності і випустили в життя. Пам'ятаю, як я його зустріла, вийшовши з воріт лікарні, як стояла, безглуздо ковтаючи повітря, вбита сонячним світлом, а моя подруга тримала мене під лікоть.
Перші тижні я прожила в неї. Але це не могло тривати вічно. Я стала клопотатися про житлоплощу. "Навіщо це тобі потрібно? — говорила подруга.— Лишайся, живи у мене". Ні, цього я не могла. Соромно сказати, вона мене дратувала. Вона впала в якийсь екстаз самопожертви, була говірка, сварлива, багато плакала і ніби вимагала того ж і від мене. Проте я не могла плакати — те, що в мені було, не зводилося до сліз... А її деспотичні турботи! Від них можна було збожеволіти. Як вона, наприклад, кричала на мене в справжньому гніві за те, що я вийшла на вулицю без шарфа. Ніби він щось значив, шарф. Ніби сама я щось значила. Ніби щось значили ми всі, ніби була від нас користь перед лицем того великого, що відбувалося в світі... Радіо вона не слухала, газет не читала, вся занурилася в полохливу метушню. А коли ми обідали, вона ува^кно ділила їжу на нерівні частки, завжди намагаючись підсунути мені ту, що більша, а я заперечувала, і починалося сміховинне перекидання тарілками... Ні, мені потрібно було мати свій куток, свої чотири стіни, щоб жити.
У райраді мені досить скоро виділили кімнату, що звільнилася чи то по виїзді, чи то по смерті пожильців.