КАФЕДРА
Переклав з російської
МИКОЛА СТЕБЛИНА
ЗАСІДАННЯ КАФЕДРИ
Ледь позолочений сонцем короткий зимовий день кінчається. Павутинка, на якій він завис, ось-ось обірветься. За вікном в інститутському саду вітер колише промерзлі віти дерев. Де-не-де на них тріпочуть два-три листочки, що вціліли.
У кімнаті № 387 (третій поверх головного корпусу) йде засідання кафедри. За масивним старомодним рголом у кутку біля вікна сидить завідуючий кафедрою професор Завалішин Микола Миколайович, коротше — Емем, так його звуть усі позаочі, а деякі і в вічі. Він не ображається: гарне ім'я — М. М. 1. У минулому столітті так позначалося дещо невідоме, умовне. "У ворота готелю губернського міста NN..." Він також невідомий, умовний.
На вигляд це низенький дідок з жовтою конічною лисиною, обрамленою на скронях і на потилиці вінчиком білого волосся. Скельця окулярів, товщиною мало не в палець, прикривають його очі, від чого їхній вираз незбагненний. Сиві вуха, розхитані вставні зуби, білясто-руді наїжачені вуса — все це робить його зовнішність дивакуватою, якщо не страшнуватою. Втім, звикнути до неї можна. На кафедрі вже звикли. Дехто навіть вважає зовнішність Емема в якійсь мірі милою, як буває милим відверто карикатурний персонаж лялькової вистави. У спілкуванні з людьми доброзичливий, не прискіпується — чого ще можна бажати від завідуючого? А якщо інколи любить поговорити, то що ж вдієш? У кожного є недоліки. Головне "не дражнити".
Трохи оддалік, зберігаючи самостійність, сидить заступник Емема доцент Кравцов — кругловидий брюнет, фігура огірком, тонкі вусики. Цей добряче собі на умі. Хоч і молодий (тридцять п'ять років), у нього вже практично готова докторська на модну, сучасну тему: "Методи системо-техніки в теорії систем самонастроювання". Він твердо розраховує після смерті Емема (чи виходу на відпочинок, зла він йому не бажає) зайняти його місце й навести на кафедрі лад. Далі він має перспективи ще принадливіші: член-кореспондент, можливо — академік. Поспішати не треба, він ще молодий.
Приміщення кафедри — вузьке, довгасте — половина якоїсь парадної приймальні колишнього, дореволюційного будинку. Стелі з іржавими патьоками злітають на п'ятиметрову висоту; під ними витіювате ліплення карнизів. Старовинний будинок у напіваварійному стані. Інститутові давно вже обіцяно нове приміщення десь на околиці міста, більше години добиратися від центру. Будівництво ще не почате, а ремонтувати старий будинок уже перестали.
По всьому приміщенню в різноманітних позах сидять викладачі кафедри — доценти і асистенти.
Професорів, окрім Емема, немає жодного, що йому постійно ставить на карб ректорат ("Мало працюєте над зростанням кадрів"). Першим, мабуть, зросте Кравцов.
На високому залізному ящику з-під імпортного обладнання, так званому "електричному стільці", сидить Семен Петрович Співак, богатир-бородань у вельветових штанях, якого на кафедрі називають "гладкий-шумний". Він не гладкий, а просто громіздкий і займає багато місця. Ноги його розкарячені, черевики (розмір сорок шостий) зашнуровані абияк. Чорна борода навколо рота обметана срібною білістю, як хутряний комір на морозі. Серед цієї білості яскраво вирізняється великий вологогубий рот. Семен Петрович загалом гарний, хоча надто масивний і агресивний на вигляд. Студентки за ним умлівають, незважаючи на його вік (близько п'ятдесяти) і репутацію великого двій-костава. На залізному ящику він сидить принципово відтоді, як одного разу під час засідання кафедри під ним розвалилося крісло. Семен Петрович, загалом людина гаряча, дуже вже палко з кимсь сперечався, навів незаперечний доказ, трах!— і все. "Не можна так гарячкувати!" — докоряла йому діловод Лідія Михайлівна, єдина людина на кафедрі, яка вболівала за меблі. Інші примітивно кепкували, звичайно, згадуючи Александра Македонського, якого за традицією згадують щоразу, коли йдеться про поламані стільці.
Нові меблі — низькі тонконогі ' столи, ламкі стільці і крісла у вигляді чи то корзин, чи то риболовних верш — були спущені кафедрі минулого року за інститутським планом переобладнання. Всі сприйняли їх покірно, тільки Емем навідріз відмовився розлучитися зі своїм столом-мастодон-том виробництва тридцятих років. І, очевидно, не помилився: нові меблі виявилися прикро неміцні. Через півроку вони, як казали викладачі, "вже пройшли період напіврозпаду" — дверцята у столів не зачинялися, а шухляди, навпаки, висувалися з величезними зусиллями. Від половини стільців лишилися ріжки та ніжки, які інститутський столяр не брався ремонтувати, кажучи: "Дрова". А стіл Емема з прибором каслинського лиття (чорнильниця у формі голови витязя) як стояв десятиліття, так і стоїть.
Неподалік від дверей — Лев Михайлович Мар-кін, напівсивий, скуйовджений, з виразом постійної іронії на витонченому обличчі. З іронії він собі зробив щось на зразок служби.
За одним столом поряд дві подруги — Елла Денисова і Стелла Полякова. Елла — промениста блондинка з карамельно-рожевою шкірою — справедливо вважається першою красунею кафедри ("Міс Кібернетика"—називає її Маркін). Це, однак, не дуже багато важить, бо жінок на кафедрі одна, друга — та й усе. Стелла старша від неї, негарна, з овечим обличчям, проте, як кажуть, стильна, модно зодягнена і, головне, взута. Зараз на ній туфлі *на височенній платформі. Вона раз по раз обдивляється свою змієподібну ногу, виставивши її боком з-під столу.
Одразу за ними — асистент Паша Рубакін, мут-ноокий, патлатий, подерті джинси "під хіпі", цигарка за вухом. Голос у нього як з льоху, розмова завжди не по суті, проте чимось цікавий.
Поруч з ним, ніби для контрасту — Дмитро Сергійович Терновський, один з найстаріших співробітників кафедри, немолодий, біло— і густочу-бий, з тих, що колись називалися педантами: рівний проділ не збоку, а посередині голови, чехов-ське пенсне на ланцюжку, бездоганний чорний костюм, що після кожної лекції чиститься щіточкою. Крім Терновського, всі викладачі ходять з ніг до голови в крейді. "Всі ми однією крейдою мазані",— каже Співак. Він же примудряється обмастити крейдою не тільки перед і рукава, але й спину.
За Терновським, спершись підборіддям на кисті рук, схрещені на спинці стільця, сидить Радій Юр'єв — вузькоголовий, з відкинутою назад шапкою густого темно-рудого волосся, не першої молодості, проте з дуже привабливою юною усмішкою, що відкриває довгі жовті гарні зуби. Радієва усмішка непереможна ("проникаюча радіація",— кажуть про неї на кафедрі). В кафедральних суперечках і сутичках Радій завжди виступає в ролі буфера.
Здається, лише ці перераховані й слухають доповідача, а решта просто нудяться. Дехто, майже не приховуючи, читає одним оком роман.
Доповідає Ніна Гнатівна Асташова — смаглява стріловидна жінка, не дуже й гарна, не дуже молода (ближче до сорока), проте стрункістю і стрімкістю по-своєму приваблива. Щось є в ній від дикої тварини — сарни чи козулі.
Йдеться про двійки. Тільки-но закінчилася зимова гарячка — екзаменаційна сесія, лишилися до-складання й перескладання. "Не все іще звезене жито, та зжате. І легше їм стало",— сказав Маркін словами Некрасова. Він узагалі по вуха набитий цитатами, щохвилини вставляє їх у розмову, іноді навіть вдало. Дивовижна пам'ять. "Нецілеспрямо-вана",— каже про неї Кравцов.
Згідно з планом засідань кафедри підводяться підсумки сесії. Асташова говорить голосно, на всій лекційній поставі голосу, розрахованого на велику аудиторію, з чіткою дикцією, що виділяє кінці слів,— хоч бери й записуй. Досвідчені викладачі часто так говорять — голосно, складно й авторитетно, лишаючи враження зарозумілості, загалом помилкове. Просто професійна виучка. Така обстановка. Іде доповідь.
— Питання про двійки не нове. Кожну сесію ми його обговорюємо, товчемо воду в ступі. У цього питання немає вирішення. "У віз один впрягти не можна коня й тремтливу лань". Що треба деканату? Казенне благополуччя. Щоб процент хороших і відмінних оцінок невпинно зростав від сесії до сесії, а процент двійок падав. І таки виростає, і таки падає! Двічі на рік ми беремо участь у принизливій процедурі — слухаємо доповідь про хід боротьби за успішність. Вираховуються відсотки, долі відсотків, кресляться діаграми... І як не соромно такими дурницями забирати час у зайнятих людей?
— Правильно каже! — грубим басом схвалив Співак.
— Вам буде надане слово,— сказав Кравцов. (Емем мовчав, загадковий за окулярами).— Продовжуйте, Ніно Гнатівно.
— Продовжую. Мрія деканату — щоб усі студенти вчилися відмінно. Очевидна нісенітниця, тому що саме слово "відмінний" означає "відмінний від інших". П'ятірка немислима без фону. Це не еталон метра, що зберігається в Палаті мір і ваги. Екзаменатор, ставлячи оцінку, вимірює знання студента не за абсолютною, а за відносною шкалою.
— Ех, не те! — страждаючи, вигукнув Співак.— Справа не в п'ятірці, а в двійці.
Кравдов постукав олівцем по столу:
— Прошу доповідача продовжувати, а інших — утриматися від зауважень.
— Продовжую. З одного боку деканат, з другого — ми. їм потрібне формальне благополуччя, нам — неформальні знання. Звичайно, найпростіше було б піти їм назустріч: двійок не ставити зовсім, трійок — мінімум, четвірок і п'ятірок — за вимогою. Життя буде легке, ніхто нам не дорікне, крім нашої совісті...
— "Кігтявий звір, що серце шкряба, совість",— послужливо підказав Маркін.
— Так, совість,— підкреслила Асташова, потемнівши на обличчі.— А це, як вчить життя, опора ламка, ненадійна. Поведінку людини диктує не совість, а об'єктивні обставини. Ці обставини, хочемо ми того чи ні, штовхають нас у світ фікцій. Фіктивних оцінок, фіктивних досягнень, фіктивної звітності...
— Чи не замахуєтеся ви надто широко, Ніно Гнатівно? — обережно запитав Кравцов.
— Навпаки, замах чисто місцевого масштабу: я кажу про наші вузівські справи. Як обчислюється наша робота? За середнім балом, за процентом двійок. Це ж курям на сміх! Хто, як не ми самі, ставимо собі ці оцінки? Давайте порівняємо з іншими галузями виробництва. Де це бачено, щоб робота заводу, фабрики, майстерні визначалася за оцінками, які вони самі собі виставили? А в нас виходить саме так! Формальні критерії, не підкріплені об'єктивними способами контролю, неминуче породжують окозамилювання.
Почувши "окозамилювання", Кравцов насторожився й подав голос:
— Я заперечую.