А клюшниця до того торгу й пішки — книжки палити їй любіше було, аніж тонкеє та широкеє полотно ткати. Вхопила їх цілий оберемок, штук вісім, чи що, та й викинула в вікно. Одну книжку, правда, впустила, ідучи; підняв її цилюрник, аж то "Повість про славного рицаря Тиранта Білого". [45]
— Боже правий! — аж скрикнув парох.— Невже то й справді "Ти-рант Білий"? Дайте мені його, куме, то ж цілий скарб насолоди, ціле море втіхи! Є там зацний рицар Дон Господи-Помилуй Монтальбан-ський, брат його Томас і витязь Фонсека, описується там і двобій хороброго Тиранта з британом, і витівки дівчини Ясочки, і жарти та зальоти вдовички Тихолітської, і, вкінці, любощі цісаревої з стайничим Іполитом. Правду вам кажу, пане куме, штилем своїм ця книжка найкраща в світі: рицарі в ній їдять, сплять, помирають дома в постелі, перед смертю пишуть духівниці, і ще є тут багато всякої всячини, що в інших книжках сього гатунку не знайдеш. Проте автор і тут ухитрився нагородити чимало нісенітниць, що дають нам привід засудити його твір на довічну каторгу. Візьміть його додому, почитайте, то й побачите, що моя правда.
— Нехай і так,— погодився цилюрник.— А що ми зробимо з цими дрібними книжечками?
— То, мабуть, не рицарські романи, а ві >ші,— сказав парох. Розгорнувши одну таку книжку, він побачив, що то була "Діана"
Хорхе де Монтемайора, і, гадаючи, що й інші будуть того самого гатунку, промовив:
— Цих книжок не треба палити, як тамтих: вони не роблять та й не робитимуть такої шкоди, як рицарські романи. Се твори цілком пристойні, вони нікому нічим не загрожують.
— Ох, добродію,— впала в річ небога,— краще буде, як ви і їх на ту кару засудите, бо як вилікуються мій дядько від тої рицарської мани, то їх іще, боронь Боже, на вірші потягне, і забандюриться їм стати пастушком: ходитимуть усе гаями та лугами, співатимуть, у сопілочку свистітимуть або ще й самі поетом зробляться, а то, кажуть, хвороба заразна і невигойна.
— Правду мовить панночка,— сказав парох,— краще нам і цю спокусу з-перед очей нашого приятеля забрати. Та коли вже ми почали з Монтемайорової "Діани", то, як на мене, палити її все-таки не слід, лише повикидати з неї всі вигадки про чарівницю Фелісію та любовне дання, а також занадто розтягнені вірші, а проза нехай собі буде,— се, як-не-як, перша серед книжок подібного роду.
— Далі маємо другу "Діану", що написав Саламантинець,— провадив цилюрник,— і ще одну книгу з такою самою назвою, компонування Хіля Пола.
— Саламантинець нехай іде до тої купи, що в дворі горітиме,— вирішив парох,— а ту "Діану", що Хіль Поло написав, бережімо, буцім то твір самого Аполлона. Але поспішаймо, пане куме, бо вже нерано.
— А ось,— сказав цилюрник, розгортаючи наступний том,— "Щастя кохання" на десять книг, скомпонував же їх сардинський поета Ан-тоніо де Лофрасо.
— Присягаю саном своїм,— промовив парох,— відколи Аполлон Аполлоном, музи музами, а поети поетами, ніхто ще не складав такої цікавої й неподобної книги: по-своєму вона найкраща й найвиборніша між усіма тими, що будь-коли в сьому роді на світ являлася, і хто її не читав, той, можна вважати, зроду не читав нічого кунштовного. Давайте [46] її сюди, куме, то для мене така знахідка, що якби мені хто подарував сутану з флорентинської саржі, то була б напевне менша втіха.
Сеє сказавши, одклав її набік із великим задоволенням, а цилюрник тим часом виголошував:
— Далі йдуть "Іберійський пастух", "Енареські німфи" та "Ліки на ревнощі".
— Що ж нам із ними робити? — спитав парох.— Передамо їх у руки світської влади, сиріч клюшниці, а причин краще не питайте, бо інакше сьому огляду кінця-краю не буде.
— А ось іще "Пастух Філіди".
— То не пастух,— зауважив священик,— а вельми розумний і дотепний великосвітський пан; сю книжку бережіть, як перлину коштовну.
— Оцей грубенький том,— вів далі цилюрник,— має назву "Скарбона розмаїтих поезій".
— Якби їх не було стільки багато,— сказав парох,— то вони цінувалися б вище. Треба вилучити й вичистити з сієї книжки всяку мізерію, що втислася поміж правдиво гарні речі. Не даймо її вогню на поталу, бо автор її — мій приятель, а крім неї, він написав іще й інші твори, піднесені й героїчні.
— А ось "Пісенник" Лопеса Мальдонада,— оголосив цилюрник.
— І сієї книги автор,— промовив парох,— належить до моїх добрих друзів. Коли він сам свої пісні рецитує, то всі дивом дивуються: так же то солодко співає, що прямо душу пориває. Еклоги в нього, щоправда, довгуваті, але, як то кажуть, запас біди не чинить. Нехай же й його книжка йде між вибранці. А то що за книга обік неї?
— "Галатея" Мігеля де Сервантеса,— одказав цилюрник.
— Ми з цим Сервантесом здавна великі друзі: вірші він так собі віршує, зате нещастями своїми багатьох перевершує. Книга його містить у собі деякі незлі вигадки, дещо ніби обіцяє, але кінців не виводить — треба, отже, чекати заповіданої другої частини: може, далі там усе ліпше буде, і тоді ми зможемо її помилувати, а тим часом, пане куме, тримайте її у себе в схові.
— Згода,— одповів цилюрник.— А ось іще три книжки заразом: "Араукана" дона Алонса де Ерсільї, "Австріада" Хуана Руфа, підсудка кордовського, та "Монсеррат" валенсійського поета Крістоваля де Віруеса.
— Сі три книги,— сказав парох,— то найкращі епопеї, написані кастильською мовою, вони гідно стоять поруч із найзнаменитшими італійськими поемами. Збережімо їх, яко найцінніші здобутки гишпан-ської поезії.
Переглянувши таку велику силу книг, парох аж заморився і ладен був уже засудити на спалення всю решту без розбору, та тут саме цилюрник розгорнув іще одну — "Сльози Анджеліки".
— Я перший проливав би сльози,— промовив парох, почувши ту назву,— якби хто казав спалити сю книгу, бо автор її — один з найкращих поетів не лише в Гишпанії, а і в цілому світі; крім того, він пречудово переклав дещо з Овідієвих "Метаморфоз". [47]
РОЗДІЛ VII
Про другий виїзд нашого доброго рицаря Дон Кіхота з Ламанчі
В цей час почулося голосне гукання Дон Кіхота:
— Сюди, сюди, хоробре лицарство! Час і пора вам явити міць потужних правиць ваших, бо вже двораки в турнірі гору почали брати!
Довелося бігти на той крик і галас, припинивши огляд у книгозбірні, через що, здається, мусили прийняти муку вогненну без жодного суда й розправи "Каролея" та "Лев Гишпанський", а також "Цісареві діяння" дона Луїса де Аміли, що, безперечно, заслуговували пощади; якби парох був їх побачив, гадаю, що вони не підлягли б такому жорстокому вироку.
Як увійшли всі до Дон Кіхота, той уже встав з постелі і був такий бодренний, мов і не думав спати — викрикував у нестямі всяку нісенітницю та, знай, штирхав мечем на всі боки, повертаючи його то лезом, то плазом. Його взяли попідруч і силоміць уклали знову в ліжко, тоді він трохи втихомирився і сказав, обертаючись до священика:
— Чи то ж не ганьба, велебний пане архієпископе Турпіне, що так звані Дванадцять Перів дали себе з доброго дива поконати на сьому турнірі дворакам, коли натомість ми, мандровані рицарі, три дні поспіль перед вели?
— Та годі-бо вам, пане куме, помовчте,— заспокоював його парох,— дасть Бог, фортуна переміниться: що сьогодні втратиш, надолужиш завтра. А тим часом майте обачення на своє здоров'я, бо, здається мені, що вашець дуже втомлений, а може, навіть і поранений.
— Та ран нібито немає,— одказав Дон Кіхот,— а що мене побито й потовчено, то се вже певно: той байстрючий Роланд добре поколошматив мене дубиною, а все з завидків, що я, бач, один йому в молодецтві рівня. Та не будь я Рінальд Монтальбанський, коли, з ліжниці підвівшися, не оддячу йому наперекір усім його чарам! А поки що дайте мені чогось попоїсти, душу проквасити; як же помсти доконати, в тім уже моя голова.
Так же й зробили, дали йому попоїсти, і він знову заснув, а вони всі дивували з його навіженства.
Тої ночі клюшниця спалила вогнем і пустила димом усі книжки, які тільки були в дворі і в цілім домі; сіли там попелом і такі, що заслуговували на вічне збереження в архівах — чи така вже була їхня доля, чи цензорове недбальство до того причинилось, а справдилася на них приповідка, що часом і праведники з грішниками гинуть.
Парох із цилюрником урадили, що найкращим ліком на недугу їхнього приятеля буде закласти й замурувати вхід до книгозбірні — може, як усунути причину, то не стане й наслідків; як же він, уставши, не знайде туди ходу, то скажуть йому, що якийсь чарівник викрав усі книжки разом із кімнатою. Як же надумали, так не гаючись і зробили. За два дні Дон Кіхот устав з постелі і першим ділом кинувся до своїх книжок, але, не знаходячи кімнати, в якій вони були, почав никати туди йсюди, крутився коло того місця, де були двері, і все мацав руками та очима водив навсібіч, не мовлячи ні словечка. Нарешті по довгому часі [48] спитав у клюшниці, як пройти до книгозбірні, а та вже добре знала, що має казати.
— Якої се ви, паночку, книгозбірні шукаєте? — спитала вона.— Немає вже в нас ні кімнати тієї, ні книжок — усе забрав сам диявол.
— Ба не диявол, а чаклун,— упала в річ небога.— Першої ночі по вашому, дядечку, від'їзді прилетів він сюди на хмарі, зліз із змія, на якому верхи сидів, і ввійшов до тої кімнати. Не знаю, що він витворяв, тільки дивлюся за якусь часину — вилітає він через дах, а в домі скрізь диму повно. Ми кинулись туди — що за оказія? Ані книжок нема ніяких, ані самої кімнати, нічогісінько! І ще пригадую, що чули ми з господинею, як, одлітаючи, крикнув той лихий дідуган, що він уже віддавна таїв злобу проти властителя тих книжок і тієї кімнати, тим і накоїв у сьому домі шкоди, яка опісля наяв вийде. Ще й додав наприкінці, що звати його мудрий Хрестон.
— Не Хрестон, а Фрестон,— поправив Дон Кіхот.
— Та не тямлю вже гаразд, чи то Хрестон, чи Хвостон,— сказала клюшниця,— знаю тільки, що на тон кінчається.
— Ото ж і є,— пояснював Дон Кіхот,— мудрий чаклун, мій найлютіший ворог, що поклав на мене гнів, бо дізнався із чарів своїх та чорнокнижжя, що колись я маю стати на двобій з певним рицарем, якому він сприяє, і подолаю того рицаря, не зважаючи на всі його зусилля. От він і витворяє мені тепер усякі каверзи, але ж нехай знає: що небо судило, того не годен він ані втекти, ані обійти!
— Авжеж, що ні! — погодилась небога.— Тільки нащо вам, дядю, здалися ті бої та двобої? Чи не краще тихо-мирно домонтарювати, аніж світами з доброго дива блукати та якогось печеного льоду шукати? Не один-бо, знаєте, по вовну їде, а сам вертається стрижений.
— Ох, моє небожатко! — сказав Дон Кіхот.— Нічого ти в сій справі не тямиш.