Якісь трави, строкатий горошок, паросток хмелю обплели його з усіх боків, немов портфель було посіяно разом з ними.
Я підвів голову й побачив трохи осторонь своїх друзів.
— Ви чекаєте на мене?
— На тебе! А на кого ж іще! — загули вони в три голоси. — Ми ж обіцяли...
Що вони обіцяли? Ну, звичайно, політ! Повернувся до колег.
— Обговорюйте, будь ласка, без мене. Я зайнятий.
— Як зайнятий?.. Чим, власне, зайнятий? Що може бути важливіше за рукопис?
— Я не закінчив його. Лишився один епізод. — Я підморгнув дітям.
— Який ще епізод? — авторитетно заперечив голова. — Там ясно написано: "Кінець".
— Кінця не буває, — сказав я. — Правда, Олесю?
Ми, четверо, уже стояли щільним дружним колом, міцно тримаючись за руки. Потім відштовхнулися ногами від землі й, повільно кружляючи, здійнялись угору.
— Гей, куди ви? — гукнули приятелі-письменники й засміялися, спостерігаючи незвичайне видовище.
Письменники все зрозуміли: адже вони прочитали мій рукопис.
Радісний гавкіт залунав унизу. З під'їзду у двір вибіг пес.
— Може, взяти його із собою? — запропонував Кирило, скоса поглядаючи на зелений газон, де намагався зіп'ястися на задні лапи, закинувши морду вгору, Гаврик.
— Сидіти, Гаврику, чекати! — звелів я. — Ми прилетимо!
Пес почув мене, слухняно забрався під лаву.
Ми поринули в золотаво-блакитні простори неба, угвинчуючись у прозорі повітряні хвилі, ловлячи вранішній вітрець, убираючи в себе живодайне сонячне світло.
Під нами пропливало, поступово зменшуючись у розмірах, відкриваючи все нові кам'яні далечі, велике місто. Виблискували мільйонноокі, неначе дивовижні космічні світляки, будинки-гіганти, будинки-новосели. Застигли начищені до блиску клинці висотних будов. Порозбігалися на всі боки вулиці з вервечками автомобілів та смарагдовими лелітками скверів. Свій прощальний теленривіт посилає шпиль телевежі...
На мить здалося, що це незграбне, монолітне місто, густо оперезане асфальтовими стрічками, приготувалося скинути з плечей звичний тягар, щоб несподівано злетіти з усіма своїми бебехами — будовами, людьми, машинами, садами — у простори Всесвіту.
Вітер хвацько свиснув:
— Тримайся! Ідемо вгору.
Якщо дивитися на Сонце із Землі, побачиш вогненну кулю з пучком променів. Як кульбаба.
У космосі Сонце мало вигляд розжареної сковороди. Таким його показують по телевізору космонавти. З нашої висоти все мало зовсім інший вигляд.
— Дивись, письменнику! — зраділо гукнув Кир. — Дивіться! Ось вони, золоті весла часу!
Від несподіванки ми трохи не розімкнули рук, однак, похопившись, ще міцніше ухопились одне за одного.
— Де, де? — питала Олеся. — Я нічого не бачу. Де вони?
— І я не бачу, але відчуваю, — сказав Вітер, озираючись.
— Я помітив їх, але загубив, — пробурмотів Кир.
А я бачив. Бачив ясно те, чого не бачили діти. Золоті весла часу... Вони повільно обертали, несли в майбутнє нашу блакитну планету.
Вони несли всіх нас — і моїх нових друзів, і друга Льоху, і Ліну-поліно, дядька Герасима й Олену Прекрасну, найбілішого у світі міліціонера — всіх-усіх людей крізь прожитий час і простір.
Усі годинники всіх землян на всій земній кулі підкорялися кожному змаху золотого весла.
І треба було пильно стежити, щоб жодна стрілка не відстала, щоб зберігся зв'язок між минулим і майбутнім.
Нас, мандрівників космосу й прогульників засідань, залучено в безперервний потік Всесвіту. І щоб не заблукати, точно вивірити свій маршрут, щоб завчасно повернутись додому, треба знати, як веслувати в цьому складному світі, як ухопитися вчасно за золоті весла...
Я сказав своїм літунам:
— Час повертатися.
— Час? — здивувалась Олеся. — А золоті весла? Я їх не розгледіла...
— Побачиш ще. Все попереду!
І мої друзі, згадавши про вірного Гаврика, погодилися:
— Час.
© ВЕЛТИСТОВ Є. С. Нові пригоди Електроника: Повісті. — К.: Радянська школа, 1990. — 160 с.
© ВИДИШ Микола, переклад з російської, 1990.